ЖАЙВОРОНКОВI ДЖЕРЕЛА
Категории
Оригинал
ЕсейХто не встає рано, ягубить найкраще з скарбницi дня — першу яснiсть.
Привiтання Боже через сонце.
Не всi чують його' — не всi бачать. Не хочуть! Не вiдповiдають...
Пташки продзвенятiь, i вся вiдповiдь.
А ще: погляне душа з надсвiття — нема вбогоï чорноти, що ми бачимо! Листок, вiдпавши з дерева, зотлiв на розмоклому грунтi: вiм теж, як все, з часточок незлiченноï свiтучости.
Творець знає i наш зiр.
Закони поклав при твореннi: розвиватись, до призначеного доцвiтаючи, як свiтло.
Якби боролись проти чорного в душi!., але йдемо через найлегше — мертве перекотиполе.
Окремо ряд праведникiв: пройшли, зло подужали. Вiтаються — небо з ними говорить.
Птахи славлять знаки свiтла, гарнiшi вiд скрипок.
Свiтанку наш! як шкода: тратимо змiст, що в тобi — в троянднiй краплi.
... Знову свiтить — гарне! дитя — примiряє, граючись, корону, що Боговi належить. Пальчиками орловi крила торкає. Свiтить: уявити не можна, якщо саме в цю мить не бачиш.
Дивуюсь! незмiренним дивом, — як збудовано...
Щодня свiтить.
Декотрi засмiються сухо, наче камiнець об камiнець:
бач, причинний, дивно йому, що сонце щодня сходить.
А от — що з собою зроблю?
Гадаю: так дивно, мабуть, з людством... тепер все в ньому перевернулось, мов з надрiв духовноï плянети життя його: вибухнуло, розбило тоненьку корочку, потрiскану, нитками фарисейства зшиту.
Були величезнi праведники — ïх пострiляно, повiшено.
Праведникам жити заборонено!— таблиця почеплена проти сонця.
I нiхто не дивується.
Справдi, як це: в безконечнiй поверхнi з'явився ти на дрiбну хвилю.
Човен на океанi — твоє iснування, нi! порошинка на веслi...
Все — перед очима, бо сонце.
Ниви просять: радiй з нами! До квiтки, що, кармазинна, зубчастий келех пiдносить, скажи:
гарна.
Гай шуми громадить. Поки згасне Ґнотик дня i притча вiдпалахкотить на хмарах. Тодi мiсяць бере вiнчик на варту; призначений.
Одна сторiнка вдень розкрита: соняшнi лiтери; друга вночi: мiсячнi... зiрки переглядаються.
Бездонний змiст; але не знаєм нi граматики, нi словника, що — життя говорить.
Обложило небо. В чорнотi провалюється вага — гуркiт несвiтський; блиск шаблями бiга.
Сiдаю пiд рокитою, закриваю вiд дощу обличчя.
Невесела, рiчко! Мов на серцi в мене: в глибинi. Знов чвари; знов заздрiсть навкруги гiльчастим жалом чорнiє; сичить.
Що я ïм? Заважаю, чи що... Барiть лаври! Я ж наодинцi завжди. I кожному: перший поклонюсь.
Поверхня вiд дощинок геометрично вимережилась неперечислимiстю.
Птаство пiднiмає голос.
Бузок розгорiвся — свiтлий, як церква.
Я смертельно втомився.
Лiг аж на горi; недалеко перехрестя — трава, вiтер бурхає.
Джмiль шукає гнiзда, i жайворонки щебет розсипають над колоссям, подiбним до дитячих кучерiв; полинули родиною пити вiд джерел.
Мiж горбами рiчка, внизу двобаштний собор — сiре видiння над дзеркалом, стрiлками молитву тче.
При дорозi дерево: абсолютно рожеве!
На схилi — друге... безлисте, блискуче, як ворон, мре на рiллi, в трунастiй вижолобинi. Свiчник на панахидi. Привид пекла.
Страшно.
Я смертельно втомився; в Бога благаю сил для душi, що й дереву данi.
Вiд перехрестя рвачко криллям кидається вiтер! бурхає.
Чую: далi пiду.
... В травi рожева бризка i торiшня павутина понад рiллею. Туман — серпанок по долинi, заставленiй вербами... Розкинувсь по горбах сад; грушi (бiлi!) палають. Синичка нiкого не боïться.
— храм! забуто печалi й зiдхання — видужуй душею.
Як де гризуться, не вiдають, що втрачають.
Листочки — зелений туман! в'ються. Кришталiзує початок лiто.
Сховавшись мiж гiлками i хмарою, одна каскадами кидає щебет дiямантового свищика.
Скромна; а екстази повно в серцi.
Як стриматись?
Бо само ж сонце купається! Бризкає, висвiчує очима.
I дiти заводять веселоï, мов соняшник.
Дерево, ще вчора чорне, нiби змiй, сьогоднi обкинулось бiлозiрним цвiтом.
Свiтляний океан; на днi — то нива молода, то червоно-чорна рiлля. Ллється бальзам: вiд недуги; жайворонковоï краси додано, джмелевоï, галузчиноï.
Голубiв послано — вуркочуть, кличуть до берега.
Подивишся на терен: нащо вже злий! а й вiн до сонця пучками знаки подає, ласкається по-дитячому:
хочу процвiсти!
Жайворон пересипає жемчужини.
Про рiчку й казати нiчого: ловить зiрки на рiнистих
спадах.
Дитя до берега; вiнок, черевички, панчiшки, платтячко, — бiлi, найянголинiший образ на зеленi земнiй.
Свiточ рiкою йде, яснiсть — як в соборi.
Жайворон сiрими крильцями трiпоче; покликано його! Щебет тонкий, що й промiнчики зiрок з iкони.
Коли я на гору пiднявсь, високо! став, наче слiпий: в
жайворонковому сяйвi. .
Вертаючись, фiялки стрiнув, коло джерел — чи вони загубленi? — такi випадковi.
Нi, на межi народженi:
придивись!— каже серце. Схиляють на ниточках барву, тендiтно виткану — золотиста зiничка всереденi.
Проходжу понад ланом пшеницi, згадуючи небо.
Немає височини над небо.
Хай би стереглись деспоти: перебуде блакить, дихне морозом, i вони пропадуть.
ïм би тихо з-пiд трави шелестiти, не зводити голосу — знак приречення палахкотить.
Не буде хлiва i загону вселенського, що городять, — не буде. Небо видужниться, лiнза свiтлова зосередить могутнiсть на порошинцi: схопиться полум'ям гнiздо лукавого пiд баштами, а сам вiн...
Горе тому, хто в'є налигач на сили безсмертного серця.
Дах пiвнеба — в мiсяцi. Зiрка переливається; а другi непорушнi. Наче в скрипцi, симетрiя в сузiр'ï, чи — веретено, коли прядуть.
Барвних додано для рiжноманiтности. Значення. Краси.
Поема Божа, i в нiй закон, ясний, але i таємничий: як в сонцi.
Свiдчення, що має золотий змiст, засвiчене навiки.
В душу прийматимем злагоду, записану в словi з свiтил вечiрнiх.
Перетока внизу — дукачi в дочки царя рiчкового; струмування перетопленого перламутру на рiни.
Переходять дiти через сiяння.
Знаю (бо сам переходив), нiчого звiдти не видно, — звичайна вода.
А звiдси ось: чудо свiтучости!
Здається, так буває в життi: переходимо течiю — буденна картина. Вода без сяйва, хоч i чиста.
А зiйди нагору, поглянь — диво! окраса з окрас прекрасних.
Не вiрю, коли кажуть:
давайте без мiстики! навiщо вiра в чудо? ми реалiсти.
Чи ви не дiти, що переходять по перетоках? Самi собi все збiднюєте.
Життьова рiчка, з джерела — до моря. Мелодiя сонця: звичайно, для некамiнних.
Я — немаєтний! i мiсця робочого немає.
Дiстаю свiтлицю: не зрiвняються мармуровi палати в палацах.
Лямпа могутня — володiє життям; троянду воскрешає.
Картини по стiнах!.. — труд намальовано: грабарi пiсок беруть, i кран повертає журав'ячу шию; отара: пес пiдганя неслухняних,
чи так я роблю?— господаря поглядом питає; матiнка i дитя, що тiльки-тiльки почало ходити в пурпуровiй льолi: схиляється i потiк торкає, чи справжнiй? он закоханi голубляться, при жоржинах стоячи, шепчуть, а що, це всi знають; он книжку читає хтось; бабуся миє сороченятко.
Музична розрада (концерт щебетучий!). На вишинi, в покуттi голубому-голубиному, iкони, вiрнiш — непiзнанi через ïхню велич i святiсть, вiдсвiти вiд образiв Творця i всiх могутностей неба.
Така свiтлиця — чи зрiвняються палати?..
Чую: пiсня, з роси, розкривається макiвкою в високу вiчнiсть свiтла.
Записуй та кажи спасибi!
Вiд промiння шкiра злазить на плечi; а холодно — вiтер i рiчка.
Уявляю: шляхетнi мечники вийшли з давнини, надбiднили надто заможних, надбагатили надто вбогих.
То навiть вiд справедливого, але все ж насильства, нацiï перевернуться в жебракiв, а горлорiз — зверху.
Ящiрка проз лiкоть прокралась.
Хвiст вiдбито; нерiвний бiг. Пiд пащекою i на черевцi — ясно-зелена, спинкою темно-брунаста, цяточки вподовж. Витончена мережка по боках, мов давнiй орнамент.
Багато всякого! мурав'ï мандрують через дорiжку, лiзуть на колiно, кусаються. Оси дрiбнi, ненабагато бiльшi вiд мурав'ïв. Зате, як розхмарило (бiлi черепахи розпливлися вiд сонця!), тодi — лiтак: колосальний,
надфортеця. Гуркiт, нiби потяг в небi. Немає в повiтрi огненних драконiв, як було в сивi столiття; — ящiрки в травi.
Все змiниться! Буде без насильства, злиднiв, неправди. Хочемо — не хочемо, змiниться: буде, як Євангелiє каже. Бо — на небi сонце. Нiхто не вразить його, не торкне, хоч хай всi звiрi свiтовi визлоблюються пiд тинню. Так, як сонце в небi, Євангелiє в серцi. Наймогутнiше. Сяйво вiд нього — в сферi, що найперша.
Все буде, як воно каже. Буде.
Проходять двi дiвчини, двi красунi... одна тримає в руцi,
пiднявши й одвiвши на сторону, ящiрочку за хвостик.
Дивiться!
В старовину дракон ласий був на красуню: брав ïсти. Тепер красуня, смiючись, тримає за хвостик останнього дракончика.
Все змiниться, щоб здiйснити сонячний закон.
Найбiльшоï хоробрости вимагає прощення. Так: щиро простити образу в станi озлоблення вимагає героïзму.
Супостатам простити?
Звичайно! Як зробив Iсус Христос. Розп'ятий поруч розбiйник покаявся — Спаситель простив. Нерозкаяного — нi.
Є речi, неможливi для думки: вона в один бiк, почуття в другий. Аж поки зiйдуться, як мiсяць i сонце: одне вночi, друге вдень.
Буває, разом на небi.
Чи нi, не так!.. Плянета вся — до сонця; ïï ж вiд швидкости в мертве поле кидає. Зрештою, ходить на певнiй дорiжцi.
Всiм простити! (можливо, про винятки суддi скажуть).
Крiзь розжевренi хмарки — виголошення сонцеве: всiм! крилатим, що на гiлках; i тим, що протоколи пишуть.
За стiнами природа: стосвiчник до Царських ворiт, завiшених блакиттю.
Там свiжiти кров'ю, духом могутнiти, просвiтлятись очима...
Щоб зрозумiти: прощення — найтяжчий iспит хоробрости.
Травиця — наче горить за парканом (наче рукав життя).
Дорога древня. ПIВТИСЯЧОЛIТТЯ тому возили камiнь, замок будувати, бiля Дунаю — принцеса жила. Над вежами залiзнi прапорцi чорнiють. Бойовитi! Старовина: замок, мiсяць, дорога над кручею.
По згiр'ю розбiглися: чорнявi вишнi, берези зовсiм бiлявi; дивляться вниз, як весна простилає скатерть.
Дунаєвi сподобалось; i птах перевiряє, все перевiряє клявiшi: вiд найвищого — до листка, що над хвилями. Розсипає серце.
Безмов'я навкруги.
(Нiби — про мармуровий двiрець мрiя в берези; в вишнi — про долю дiвочу).
Дунай спiшить, як сонце щит подало:
вiднеси до моря!де — синє; спiшить, вербам ледве — прощайте! — хлюпне.
Залюбленi пари ходять над берегом; знов серце всiм господар, передбачити хоче. Сонце знак подасть — поцiлунок.
Рiчка в один бiк, голуби в другий.
Долина вся нам вiдкрита; розлучимось, нiколи не воскресне...
I як злагоджено! Однi в норi чорнiють, другi в голубизнi купаються.
Мабуть, найiстотнiша природа жахливо рiжна: пташки спервовiку прагнули сонця, жуки — в землю.
Немов мiж людьми.
Склав хтось пiсню, ну, пташка — що?., радiє; жук iнакше: врився, ненависницьки зирка, бо успiх ближнього — йому смертельна образа.
До мосту жовтогруда перепурхнула, звiдки рiчка вiбрує потоками свiчок...
теж: вiддзеркалює радiсть неба; як двi схиленi маргаритки.
Щодня нова; через камiнцi — направо, налiво, прямо (дно видно!) дзюркотить; сiтка з свiтла ритмiчна.
Менi груди ваготою з зими нахрипленi; чую: пензель сонця хвилю бальзамову водить.
А жук — по пiску; як нiч, спиняється. Глина на маргаритки, наче на образу собi. Вусики вигинає. Поверта, мiнiятюрний чорний вiл, пiд осокорини.
Ледве вiдповз пiд тiнь, аж тут на листя, вгорi над ним, — моторна, гостропера... туди й сюди зиркнула.
Пощебетала захоплено i далi, до небесних тополь.
Грушi, наче до церкви: в бiлому; на горбах — згiр'ях — долинах — ... слухають сонце.
Воно ясно-жовте (подiб'я кульбабки!), сповнило сад i стало; застигло на цiлий ранок.
Одна птиця весь час методично i невтомно:
...кi-кiкс, кi-кiкс, кi-i-i...
I друга лунко-лунко i роздiльно пробує флейту:
...кфi-кфi-кфi...
I третя, пролiтаючи низько i стурбовано ховаючись:
... кжа-кжа-кжа...
I четверта, недалеко перепурхнула i раз за разом:
— ксвiть! ксвiть! ксвiть!
1 п'ята грацiозно i ласкаво — десь над головою:
— стрiтi — тс лiте...
I шоста перелiтає i без кiнця, голосно, знижуючи тон на останньому складi:
— ксiтi-та, ксiтi-та, ксiтi-та... .
Багато iнших теж мирно i дружньо щебече; лише заздрiсний ворон викрякує в темному ярку.
Спочиваючи душею, думаю: це ж рай! Нема нiчиєï злости. А вчора в прокуренiй залi поети i прозаïки гризлися допiзна. Все — непримиренно, знедобра, знедружня.
Люди! Подивiмось на птахiв, може, вони мудрiшi? складемо корпорацiю з статутом, як в сонячному саду: спiвай сам i дай жити iншому.
Дуже сердили декотрi; кляв ïх:
— Парканнi стовпи, обмазанi дьогтем!., претендуєте на
мiсце, що Боговi належить.
Був аж недужий. Пекло в грудях вiд гнiву, який приборкати не можна.
Сьогоднi осяяло:
Нащо роззлобився? Хай до чого завгодно йдуть: це ïхнє дiло та Богове. Кожному дано приступець iснування, обмежений сонцевими тростинками. Келiя пiд небосхилом. Як там не буде — люби всiх! Вседержитель розсудить. Всi лiпшi вiд тебе: напевно лiпшi.
Хор у церквi спiвав до Богоматерi: легка, прегарна ж пiсня!., витала спiвзвуччями, мов зграйками голубiв пiд вечiр: бурштинова тиша, а вони знялися двадцяткою, бiлi i темно-сизi, майнули на пiвдень, звiдти вже на пiвнiч i також на захiд. Вертаючись до покрiвлi з червоноï черепицi, летять проти мене; з лiвого боку вечiр обкидає пiр'я: взолочує лiтання.
Вечiр гарний, з мирною грою, — не знаю, чи ще повториться.
Схожi на осяяний лiт, спiвзвуччя в молитвi до Богоматерi.
Серце просвiтлюється, забуваючи труту почуття...
— Годi злобитись! — вирiшую собi: душа занедужає.
Легко досконалих любити, спробуй — тих, що зачiпають
твою особистiсть.
Змiниться всесвiт: святiсть пройде голубиними крильми. Восени я щасливий серед нещастя.
Сонце, вдягнувшися в ризи — як священик, дивиться в вiчi.
Супутник: струмок на камiннi; до моря смуток вiдносить. Зостанеться радiсть, що он — дерево. Непорушне, чисте, мирне.
Ну й що, якби сказали тобi:
— ... в кризу ввiйшло, бач, не той квiт на тобi, як торiк;
зелена тунiка iнша.
Якби сказали:
— Вернись до торiшнього!
— Навiщо?! я не можу; призначено: вiчно оновлюйся.
Витерпи мороз, потiм обцвiтися цвiтом незцвiтанним!
Гориш; зелене — екстатичне.
I гаразд.
Щебетучi галузку хитнуть, виголошуючи сонцю:
радуйся!Ти, дерево — шепiт над поемою, що переливається через камiння.
Думаю в серцi моєму:
— Спасибi! Образом своïм втiшаєш душу в турботному свiтi. Поживемо в мирi, коло сонця — господаря доброго...
Бувай здорове!
Вогкiсть Атлантику i вечiр жеврiє. А чорна немiч в грудях: от-от упаду. Розкриваю комiр — нехай освiжить.
Зусиллям волi знов ступаю. Добираюсь до табору, лягаю — мучить мене; мороз обсипає ноги, зараз прошепчу:
я вмираю.
Кличу сон — може, iскри, траченi на горiння свiдомости, переключаться: подужають смерть.
— Це душею, Боже, перед тобою, кинутий додолу! Iще не клич!., смиренности навчуся.
Як думкою звернувсь до свiтла — хвиля цiлюща пройшла в грудях: отруту спалила. За пiвгодини пiдвiвсь. Був тихий. Був щасливий.
Вночi прокинувсь, повторив благання, i вiдгукнулось яснiстю.
До сходу сонця встав. Глибочина вiдкрита вгорi, де, мов святковi квiти, хмари проходять.
Iнше — невiдоме сонце дивиться в серце.
Бiля зруйнованоï фортецi дубок листками шепоче. Коли зрозумiємо всi знаки спасiння?
Гарний собор в Європi: небеснi дiти, бавлячись, побудували з квiток. Тодi вже обернувся в камiнь — навiки зберегтись. Чудо святе!
Про Господа спiвають. Милосердя в нього просять...
Сивий генерал на колiнах — теж; вийшовши, в лiтак сiдає: до чорнолицих, що в пустелi.
Воно, сказать би,
дикуни, а все ж люди. То як його дивитися?!
... генерал у крiслi розваливсь, а пiдходить чорношкiрий, ще християнством не торкнутий, на колiна стає i,
врiзавши собi жили, кров'ю бризкає на генералiв чобiт, мовляв, вiрний тобi слуга, ось як клянусь.
Схаменiться!
Хiба можна так з людиною? А глядiть, той, хто на колiнах, праведнiший за нас!
Про що ж у соборi священному з книги читають: людина рiдний брат людинi (хоч i чорне лице).
В сатани своя стратегiя: тiльки з собору вийдеш — вiн тобi очi долонями затулить i що витворяє!..
Може, ми самi без нього?!
Перший тур вселюдського гуманiтету скiнчився; i видно: не виконав свого.
Справа вiд початку заходить — в силах, виведених з глибочини (що зрушене й не скiнчене).
От: незалежнiсть народiв... не схоче людство свiдомою волею довести обов'язок, i мету здобути в другому турi — сувора конечнiсть (батiжок Божий!) змусить пiти кружкома в третьому турi, в четвертому, як коней на кордi.
Призначене вiд неба — здiйсниться.
Радiсним дивом дивуюсь, як сонце й сьогоднi сходить: очi в нього повнi правди.
Несамохiть оглянувсь — полiцiянт: наш-таки ж, мнеться, посвистує, пiдозрiло на мене поглядає, мовляв, чого це так рано в кiнцi табору стояти i шепотiти?..
Я зразу ж пiшов геть.
Прийшла вже? (— осiнь).
Втома в далечинi; червiнок-червiнь вишневому листку i виноградному: кров — на мармур'я, на краснi штахетники.
А в берези листок тендiтний: доторк дитячого пальчика до уст.
Коло дворика, скрiзь квiти, схожi на Сатурн.
I шовково-рожева троянда, ясно-ясно рожева, повна-повна ласкавости!
Зворушлива, чиста.
Келех почуття, пiднятий на гожiй струнi з колючками.
Випий серце! Випий барву щирости, як вино, випий, бо — знесилене вiд кривди, що йде дощами.
А — а!., не знав же я, що iнше зло,своє, нiби легше, а в серце ранить — гострiше.
Ранить єство: непомiтно.
Душу вб'є ножами, облiпленими в пелюстки чудового протоколу.
Недоумнi праведний народ зневажать, бо вiн iскреннiй, як голуби.
Жоржино моя, жоржино! смiлива i непокiрна селянська квiтко сили, i здоров'я, i правди, квiтко-надiє, чесна, безневинна i вiрна, ти — он поломенiєш, наче лямпадка в Божiй горницi, лямпадка — сонце.
Хоч ти не гасни!
В прозоростi корови пасуться (очi з бiлястими i рудими вiями).
Сопуть. Скубуть травицю, наче машини, облiпленi мухами.
Лiтак вiдгуркотiв, швидко жене з хмарних пiр'ïнок. Блискучий, кинувсь в озеро лазурi — вiддаливсь.
Кажуть iнодi:що розум?., от пiдсвiдоме — сила!
Неправда.
Без думки, найкращого свiточа, ходитимуть, прив'язанi очима до травицi, i скубтимуть.
Думка — з нею до мудрости Творця йдемо; душами ростемо — тополями в сонцi: хоч i раненi багристими грiхами восени.
Кiнь копито має i досить — не пiдiб'є свiту, диктатури не збудує i соцiялiзму (куди до мурав'ïв!).
Бiга, як вiтер. Паєетьея. Про концтабiр не мислить.
Це вже ми! — зирк на плянети — чи там нема кого, хто годиться в кошару, янгола необережного.
Бо що нам мудрiсть неба?
Воли: вiд матерiялiстичних вводiв бiжать, курява по всiй Європi.
Завойовник або супостат — квола дитина.
Терплять народи: ждуть, коли вмре... Вiчно iснують, а вiн до могили.
Страшно йому!
Хоче промiнь знищити, не може.
Падає в яму.
Земля над ним зацвiте, сонце засмiється: вiн цього вже не побачить...
Нiяка сила не верне до iснування.
Навiщо ж величався? Жив би тихо де-небудь на пасiцi, бджолиноï мелодiï некривавоï слухав.
Гiлки до неï: навiть нiмi, як залiзо, — бiлими словами!
Гордiï навертають на кутковий копилок: зажерство особистости, самодум'я зiходить з корiнця — над свiт пнеться... Глузують, як хто в небо вiрує.
Це, — гудуть, — чорна реакцiя; ми ж мудрi.
Обплюють незгiдного, як верблюд бедуïна.
Дивишся (ось, восени, коли жовтий смуток обсипається з куща на вогкий грунт):
— де ж тi, що ïхня душа несла до кiнця терновий
вiнець, не покорялася?
— де ж тi, що супроти чорного сонця катiвського котили
своє сонце: бiле з пiдземелля?..
Кували мiст на дорозi думки.
Слухаймо слова вiщого ( — перебранчити хочуть вражi балалайки з червоними струнами)...
Слухаймо! подвижники, гнiвнi, як полум'я, непримиримi проти лукавства; уважнi, як свiтлий мiсяць — до щирости.
Нi про кого не скажуть без пiдстави лихого слова, а знающi, наче тисячолiтнi птахи, що самi все бачили:
вони провiстять дорогу, i нею пiде душа майбутня...
Знаю ïх: це — старi хлiбороби.
Туман пролився.
А втiм, наче крiзь крило лебедя, вранцi виглянуло сонце — вiдображення свiчки в золотому дзеркалi.
Зруйнованi грядки...
Матерiялiст вiрить: людина тiльки з речовини, тимчасово живоï.
Вiдбивається руками вiд думки, що духовний свiт особистости — вiддзеркалення неба i реальнiсть мiльйонократно важливiша, нiж фiзичний свiт ïï.
Страшне порушення — вбивство людини: навiки гасить горiння духа в земному, неповторний образ вiд всесвiту в сферi життя. Жертовник в серцi.
Дрiт з колючками хтось крейдою побiлив; за дротом — останнi айстри.
Якщо людей оточити золотим i рожевим дротом, покращає неволя чи нi?
Такий для душi атеïзм: пофарбований зверху, призолочений позитивiстичними реченнями, а насподi iржавi колючки.
Ними душу вiдгороджують вiд Творця.
Сиди в кошарцi, що зветьсяпрогресивна. Хай вiн сказиться, такийпрогрес! Вiн — давня неволя i темна обмеженiсть.
Хочу свободи для духа.
Кому любо, вiрте в безвiр'я. Тiльки, будь ласка, не реклямуйте, як бальзам. Не надiвайте хомута на крилату душу людства. Самi носiть!
По зруйнованих грядках блукає туман з зав'язаними очима... Натикається пальцями на похиленi соняшники, а сонця не бачить: сам же закрив його.
Сьогоднi, рiчко, не бiля тебе, не сердься!., смуткую, згадуючи: — в затонi душа з того свiту купається, але ïï не видно, лиш: комишинки — косничний шелест — клопочуться (як людськi почуття).
Мир блакитний.
З височини, на сивiй струнi, павучок до райдужинки, що на вiстрi листка.
Дрiбний вiснику, що принiс? Якщо горе, заридаю! Краще страждати, нiж каменем жити.
Птиця, кричучи, докоряє: чого люди свого серця бояться!
Бiля табору — чистотiл, кульбаба, котик; петрiв батiг з васильками: лiто. Джмiль гостює. Повiтря стоïть — струна в роялi, докоря бджола, воно пророкотить глибиною.
Поблизу церква, i чую: кличе душа наша до Бога...
Мимо два бiженцi; один каже:
— Можна з американцями жити! Три тижнi в лiкарнi пролежав, мертва . колода. Видужав, лiки в них — нiде таких немає; i не платив.
А є причина, що гнiздо комунiстiв казиться, кленучи Америку; через неï не можна:
— дротом колючим свiтовi руки в'язати.
Прибули американцi — спинилась смерть; нi розстрiлiв, нi шибениць в таборах, що ряснiло принадлюдях.
Диво! пiсля Гiтлера i йогодрузякиз Москви: нiби сон.
Але що з нами буде?
Муравлик мандрує через сторiнку мого писання; коник шелестить. Як вони, iстотки дрiбножильнi, живуть з ласки Всевишнього, нам чого боятися?
Iду до тебе, рiчко! — до водоспаду.
Гроза вiдтемнiла над будинок, — синя завiса. З другоï сторони акорд мармуровий котить: величезний!
Найзеленiша зелень зiбрала воду в листатих жменях. Сивiє капуста. Цибуля випросталась гадюками (вжалити хочуть!..).
Стебло — лист — вусик — квiт — плiд; невгомонна многiсть буяє й смiється в росi. Простягається до перехожого.
Сiно в покосах пишно лягло та громадисто, мов хмари — найдалi...
Брижечки бiжать по придорожнiх водах.
Проïжджаючи на чалому конi, сонце хилить спис: торкає ним чорнобривця.
Радiсний, свiте!
Але тiнi в тобi... ось вiд зухвальцiв, що сьогоднi, як повiдають селяни, вибили вiкна в церквi i вкрали чашу з престолу.
Чеснiсть так низько цiниться.
Так високо цiниться: чисвiй, себто — який в людини квиток.
Чорнобривцi жарiють.
Євангелист повчає, чувши з уст Спасителя: кожен, хто ненавидить брата, чоловiкогубець.
— всi люди брати! повчає.
Правда: велика, як небо в зорях.
То чому в нас злоби багато?
Дивишся: порфiроносний вирiзує народи, а голубом витуркотує.
Хочеш любити його, а в грудях блискавка точить нiж.
Каєшся; i знов ненавидиш.
Найкраще он рiчцi — бiжить, уваги не вiдводить. Просвiтлена, люба: ластiвка! В нiй i рибина плеснеться, мов рокитин листок.
Нiжна пожежа бузкова через паркан схилилась;
... рiчка смиренна; лише там, де камiння дорогу перегородило, — пiниться! лютує! десятьма звiрюками гривастими з пустелi: рев звiдти, бризк, гуркiт.
Так буває в свiтi. Хочемо найтихiшими жити, а вдаримось об кляту силу, — кипимо кров'ю, заборони ламаємо.
Здається, так треба чи нi?..
Двi думки мечами через свiт — крешуть iскри одна об одну.
Серце, що в цвiту, тими iскрами обсипане —
гадаємо: чи дано iстину, мов золоту нитку? — втягни в огненну голку, корогву спасiння ший... для серця єсть: люби ближнього!
Полетить пристрiй, оглянетьсяземлiтна домiвлю — дрiбна!
Люди: пилок, прибитий до поверхнi. Мовби й нема.
(Так подивиться).
А милосердний Творець — нi; бачить душi — високi стають на суд до свiтляного трону: тополi в рожеве сонце сонатами шумлять.
— Чи пряли, душi, нетлiнну нитку, призначену вiд мене?
— Нi, почали, — вiдказують.
— Iдiть не лiнiться! — скаже Судiя. — Скоро покличу в мiй сад навiки.
Так дивиться Творець. Вiн близько.
Полум'янi вiсники тремтять вiд його промiння.
Авгсбург, 1948-1949
