ЧОРНОБИЛЬСЬКА МАДОННА

Категории

1.   1 Iван Драч

Оригинал

поема
ПРОЛОГ
Все упованiє моє
На тебе, мiй пресвiтлий раю,
На мидосердiє твоє,
Все упованiє моє
На тебе, мати, возлагаю,
Святая сило всiх святих,
Пренепорочная, благая!
Т. Шевченко, Марiя
Гей, то в святу недiленьку,
То рано-пораненько,
То не в усi то дзвони дзвонять,
А то сини свою неньку,
Удову стареньку,
А з свого подвiр'я то iзгонять.
Що старший за руку веде,
Середульший у плечi випихає;
А найменший ворота одчиняє,
Ïï, бiдну, клене й проклинає:
Ой iди ж ти, мати,
Куди-небудь собi проживати,
Бо ти нам не вдобна,
Проти дiла не способна.
Отеє ж тобi шлях — дорога
Широкая й довга!
Украïнська народна думаБiдна вдова i три сини
Тяжко пишу, зболено розмiрковую,
Словами гiркими наповнюю аркуш,
Хай i гарячими, хай i пекучими —
Це одна данiсть.
Ставлю хапливо мольберт i чекаю на неï.
Чищу свiй пензель,
витискую тюбик
I пензель наповнюю лютим вогнем —
Це одна данiсть.
Жезл диригента беру у руку
I скрипки слухнянi з валторнами дикими
Скоряю, звiряю, рiвняю, розбурхую —
Це одна данiсть.
Це одна данiсть — створити ïï таку,
Якою зумiє пiзнати моє перо,
Якою знайде ïï пензель мiй всюдисущий,
Якою пiзнав ïï мiй оркестр потойбiчний,
Це одна данiсть — здобути ïï iз мармуру,
У сполохах кiнострiчки, в ритмi гравюри,
В розломищах кiноварi, в розхльостаностi життя,
Це одна данiсть — намалювати ïï таку,
Як малювали на задану тему богове мистецтва,
Протягом тисячолiть — вiд Рубльова до Леонардо да Вiнчi,
Вiд Вишгородськоï Мадонни i до Сiкстинськоï,
Вiд Марiï Оранти i до Атомноï Японки...
Чи не лячно тобi виходити iз етюдником
На цю космiчну дорогу, де майстрове сидять у вiках
I в кожного — Мадонна своя, i сiя на столiття,
Чи не жахно тобi брати пензель у руки
I мимоволi ставати у той довжелезний ряд?
Може, хтось пчихне iз них, i вiтром тебе понесе
В зоряну вiтродуйну трубу i памороки заб'є?!
Що з того, що лячно? Хто не ламався в колiнах,
Коли смикав лева за вуса i здоров'я йому бажав,
Коли той пчихав занадто оптимiстично.
Але тут вже про iнше йдеться...
Коли Вона приходять i робить з тебе перо.
Коли Вона нахиляється i перетворює тебе
в пензель, наповнений жахом,
Коли Вона бере тебе в руку як жезл
I творить твоє життя оркестрове,
I не знаєш ти, коли вирине скрипка
Дитячим святим джерелом плюскотливим,
А коли захлинуться шаленою мiддю
Нестримнi й повстримливi тарiлки облуди.
Ти намагався писати про Неï — Вона пише тобою,
Як недолугою ручкою, як нiкчемним пером, як олiвцем
хапливим i ошалiлим, покручем — олiвцем...
Ти намагався Ïï змалювати — вона вмочила тебе
в сльози i пекло, в кров i жахiття: фарби такi
ти подужаєш? Розпачу вистачить? Вiри достане?
А безнадiï? А проституйованого лахмiття достатку?
А розпачу з того, як ти колег своïх — вiшальникiв
збивав мовчанням своïм?
Ти намагався диригувати — Плачем будь, стань Голосiнням,
вирви над Прип'яттю паморозь сиву бузку посивiлого i
порадiй у Рудому лiсi, що сонця рудiший,—
Прокляттям будеш,
Родом i Плодом поганьбленим будеш, коли зламаєшся
як Перо, коли злякаєшся як Пензель, коли вирвешся
од страху як Диригентський жезл...

---

Я заздрю всiм, у кого є слова.
Немає в мене слiв. Розстрiлянi до слова.
Мовчання тяжко душу залива.
Ословленiсть — дурна i випадкова.
Я заздрю всiм, у кого фарби є —
Жагучi конi з дикого мольберту.
До мене жодна фарба не встає,
Сховавши в сiре суть свою роздерту.
Я заздрю всiм, до кого лине звук,—
Лiчильник Гейгера пищить так потойбiчне.
На кожнiй арфi чистить дзьоба крук
ЙNever more кує менi стоïчно.
Я випалив до чорноти жури
Свою прокляту одчайдушну душу
I жестами, нiмий, возговорив...
Хай жестами. Але сказати мушу.

---

Начеб хто по душi моïй
Так таємно-непрошено ходить,
I ще нас налякало —
Не по-людськи якось виходить.
Нас привозять у зону.
Тут немає нiкого-нiкого.
Та засни ти нарештi,
Моя нерозумна тривого.
Але знову уранцi
Босий слiд той веде в саркофаг.
От спитай генерала.
Генерал каже: — Факт!
Ми пускали вiвчарку.
Не бере вона босий той слiд.
Ми вночi пильнували,
Ми уже не поспали як слiд,
Та нiкого не вистежили.
Тiльки босий хапливий слiдок
Був тодi, коли снiг був
I коли був зелений льодок.
Генерал сповiдається:
Матiр я взяв iз села.
А вона менi з Києва
Третiй раз уже боса втекла.
Хоч би взулась та взута
Тiкала сюди, у цей свiт,
А то босий, однаковий,
Дуже босий вже слiд.
I замовк вiн, знетямлений,
Бо якраз по сипкому пiску
Йшли невидимi ноги
I вервечку чiтку i легку
Своïх босих слiдiв
Пропечатували перед нами,
Перед юними й сивими,
А дурними справiку синами.
Бiгли босi слiди,
А пiсок тiльки спалено вився,
Шепотiв, шурхотiв,
В стежку шлейфом свiтився,
А ми нiмо дивилися —
От проява непевна яка!
Може, мати iшла в саркофаг
До Валерiя Ходемчука?

---

Як з моторошшя сну,
Душа моя встає,
Як тяжко ïй
Вставати i нiмiти,
Питаю душу я:
Душе моя, Ви є?
Вона мовчить i є —
Лиш годi зрозумiти.
Чому мовчиш, кажу,
Чи ти вже не моя,
Чи тобi душно,
Душе, до знемоги?
Чи так тебе,
Душе, кайданить крутiя
Крута мого життя
I хист мiй преубогий?
Мовчить душа з душi.
Мовчить мiй цiлий свiт,
Загорнутий в лихi
В словеснi целофани...
Пучками голими
З душi здираю лiд...
Як ранить пучки тi...
Як душу тяжко ранить...
ВАРIАЦIЯ НА БАНАЛЬНИЙ КИÏВСЬКИЙ СЮЖЕТ,
або ж
БАБА В ЦЕЛОФАНI — НАША МАТИ
...Корова — в багатьох старовинних i архаïчних
релiгiях символ плодючостi, достатку i благоденства...
Мiфи народiв свiту
Баба Христина, звiсно, не має рацiï,
Рветься у зону, що ти ïй не кажи!
С. Йовенко,Вибух
...Мавра поривається напитися води з рiчки,
але Марiя тримає ïï за роги...
В. Яворiвський,Марiя з полином у кiнцi столiття
1
З вертольота ïï запримiтили,
Не одразу означиш словами,
Де тополi iржавi, як мiтли,
Скрушно небо метуть головами
I де сосни, дощами спаленi,
Лiзуть в очi лихою iржею —
У якiйсь несусвiтнiй окалинi
Денно й нощно блукають душею.
Коло хати ïï запримiтили,
Догадались, коли вже сiдали,
Перестали тополi — як мiтли...
Лиш листками iржаво ридали...
2
Таж виселили все село...
— Бо ж тут насипало такого було.
— А це що таке, я тебе питаю?
— Видно, з космосу щось занесло.
— Целофан — як скафандр, метляється скраю...—
Недобре в кабiнi, сердито гуло.
— Два пришельцi iз космосу або, може, iз НАТО?
— Курс на тополю iржаву. Тримайсь, стара хато!..
3
Вийшли й регочуть. Регочуть до чаду.
Гвинтом вертолiт рiже досаду.
Один космонавт — це стара в целофанi,
А другий — корова на задньому планi.
Обкуталась баба, обтушкувалась,
Скрiзь, де амбразури, позапиналась,
Лиш гола i бiла ïï палюга
Летить полином — баба ледве встига
Чорнобилем бiгти за тою здоровою
Тяжкою, як туча, старою коровою,
А що вже корова — та теж в целофанi,
Як диво космiчне суне в туманi,
Лиш роги пробились з накидки таки,
Сердитi й невкритi ïï гостряки,
I очi в накидцi — якраз там, де очi,
I отвiр, щоб пастись, старiй поторочi.
А взута корова в старi кирзаки...
Ти смiйсь чи ридай, а послухай-таки...
4
— Чого це Ви, бабо, корову узули?
— А що радiацiя, Ви, мабуть, не чули?!
— В синових чоботах взута корова —
Нехай же пасеться i буде здорова,
I бабi ще дасть до вiдра молока,
Така замашна i молочна така.
— Чого це Ви, бабо, уся в целофанi?
— Хiба ж я газет не читаю, чи як?
Корову видою на свiтаннi,
Взую, одягну й веду за рiвчак...
— Чого це Ви, бабо, з людьми не поïхали?
Коли виселяли iз зони село?
— А я серед тоï проклятоï вiхоли
Взяла й зосталася — синам на зло!
ВIЧНА МАТЕРИНСЬКА ЕЛЕГIЯ
Проходила по полю —
Зелене зеленiє...
Назустрiч Учнi Сина:
Возрадуйся, Марiє!
П Тичина,Скорбна мати
Назустрiч Учнi Сина,
Пiд руки — та в кабiну.
Знов дивна ця людина!
— Мене пiзнав ти, Сину?
— Чого тiкаєш, Мамо,
Тож мусимо ловити,
I скажу просто й прямо:
Мене не обдурити!
Тебе вiзьму я в Город
До внукiв помирати.—
Сказала йому гордо:
— Я — невмируща мати!
Дивилися солдати,
Як плачуть генерали,
I знов стара до хати
Чимдуж чимчикувала,
Де бусол i криниця,
Де кiт ïï й корова,
I де усе, що сниться
Без слова, лихослова.
Пройшла усi сторожi,
Минула всi обвали,
Палали ïï рожi,
Як пiвнi-генерали.
Було все мов на лезi,
Якому все стинати —
I квiтку прямо в цезiй
Поцiлувала Мати.
Все плакало на сонцi,
Не хтiло помирати.
I квiтку прямо в стронцiй
Поцiлувала Мати.
ЗАПИТАННЯ БЕЗ ВIДПОВIДI
Всi криницi в целофанових капшуках,
Всi колодязi затушкованi
Питали тодi одне-однiсiньке:
Де знайти кiлометри целофану
На рукотворне Киïвське море
Чи бодай на Десну зачаровану,
З якоï Киïв п'є воду?!
СОЛОВЕЙ-РОЗБIЙНИК
— Марiя, Марiя... Та Марiя не та.
Та зродила Христа,
ця — анцихриста!..
Як почула вона, то вся похолола,
I треба ж таке почуть вiд людей...
Свiту не бачила вже довкола...
Куди ж ïï доля тепер заведе?!
Отож всi заслони вона обминула,
Пiшла по старих партизанських стежках,
До хати вернула. I в хатi заснула.
I снився найстарший ïй син попервах.
Вiн все оце вигадав. Станцiю й атом.
Вночi аж свiтилась його голова,
Не був вiн на кучерi завжди багатим —
Багатим вiн був на нелюдськi дива.
Свiтилася лисина дуже вже лячно,
Хоч син, та боялись його, мов бiди:
Дуже вже твердо вiн йшов i обачно,
Аж страшно було вiд твердоï ходи.
Приïхав до матерi якось на рибу
(Тому й на коровi його кирзаки!),
I дверi його впiзнавали по рипу —
Безсонний такий i затятий такий.
— Зробимо, мамо, тут станцiю чисту,
Мiсто зведем, де полин та буркун.—
Свистiв як проклятий. I, мабуть, по свисту
Сусiди прозвали: — Марiïн свистун...
В Прип'ятi порожнiй Соловей-Розбiйник,
Як вибiйник ночi, сам-один живе.
Вiн не мрець-покiйник i не чародiйник,
Вiн живе, i тьохкає, i за душу рве.
Ось дозиметристи сплять в наметi чуйному.
Соловей-Розбiйник раптом загримить —
I у свiтi дивному, i у свiтi чулому
Солов'єм розстрiляна божевiльна мить.
Його ловить армiя й лисi академiки,
I японськi роботи i япономать,
Всi стратеги й тактики у вогнi полемiки
В саркофаг намiрились Солов'я впiймать.
Альфа, бета з гамою — невидимi променi,
I вiн теж невидимий — Лисий Соловей,
Ще в походах Iгоря його крила стомленi,
Дивиться ж безоднями молодих очей.
МАТИ IХРИСТОПРОДАВЦI
...Тепер на змiну,
нехай i поодинокого,
мародерства звичайного
прийшло вишукане, iнтелектуальне:
шукають предмети старовини,
найчастiше — iкони...
А. Михайленко,Коренi i пам'ять Зони...
Чогось ïï било, термосувало,
Душу закутувало сльотою,
А згодом мов пiдказало:
— Змий ти голову дощовою водою,
Воно тобi i полегшає,
Коли голiвонька буде змита
Дощовою водою з-пiд ринви
Цього пекельного лiта!
Отак вона i зробила:
Набрала води в каструлю
Iз бочки,
що тихо цiдиться
I поïть яблуню й грушу-дулю,
Набрала води, нагрiла,
I голову змила, i вмилась,
А потiм лягла чистенька,
Аж наче вся засвiтилась!..
I снилась ïй дивовижа —
Летить вона пiд небесами,
Така молода-молодюсiнька
Ширяє понад лiсами.
Коса в неï вiльно розплетена,
Начеб у молодоï,
Тiльки волосся сивого
Багато в коси отоï...
I снилось — сини хапають
I в матерi рвуть волосся,
I з нею летять у небi,
I дiтьми малими голосять,
Схопили матiр за коси
I нумо ïх виривати,
А мати по небу навтьоки —
Вiд синiв утiкає мати!..
Аж раптом вона стрепенулась,
Прокинулась: мотоцикли
Пiд хатою захурчали,
А потiм раптово зникли.
Подумала мати: мiлiцiя
Знову примчала по мене.
Та я затялась навiки —
Тут збуду життя оглашенне!..
Аж раптом рипнули дверi,
Щось сунуло вже до хати,
Лiхтарем ïï шмагонуло,
Матiр Божу стало здiймати,
Скриню стару одчинило,
Сорочку взяло з поликами,
Дихало перегаром,
Збиткувалося над вiками...
Чом же ïï зацiпило,
Прийшли, бач, не пiшодрала!
— Господи, та це ж Вовка! —
Онук ïï! Син генерала!
Навiв, бач,христопродавцiв —
Хати вони чистять повсюди.
Схопилася баба за серце —
Схопила онука за груди.
— Полундра! — вiн злякано вдарив
I бабi вчепився в волосся,
Думав, що баба з могили,
Або щось лихе приверзлося.
Втiкали вони з переляку,
Гримнули мотоцикли...
Цвiркуни лише били в душу,
А потiм тихенько зникли...
Коса лише вирвана долi
Лежала на збитiй iконi...
Пропали, прогуркотiли
I щезли бензиновi конi...
Коса лише, вирвана внуком,
Свiтилася на долiвцi.
Баба iз лiжка звелася
I нипала по долiвцi,
Каганцем собi присвiтила,
Подивилась на себе на лису,
Беззубо собi посмiхнулась:
— Ну й дiвка, до пари бiсу!..—
Дивились безоднi зорянi
Услiд дорогому онуку...
— А сон таки справдi справдився,
А сон таки справдi в руку!..
МАТЕРИНСЬКА ПIСНЯ З ЧОЛОВIЧОÏ ДУШI
Не дiтись, не дiтись менi вiд вогню!
О ноче, ночуй мене! Днюй мене, дню!
Куди не пiду я, мов кiнь вороний,
Мене здоганяє сам хрест вогняний.
Пекучий, палючий — на всi небеса,
I падає з нього вогненна роса,
Бо небо роздерто, i думи роздертi,
Три чисницi, може, лишилось до смертi,
Той огненний хрест, а на ньому i в нiм
Палає мiй син у кiльцi вогнянiм,
Бо атомнi цвяхи засаджено в руки,
Бо губи горять од пекельноï муки...
Лиш я намагаюсь до нього iти,
Тiкає вiн геть в несусвiтнi свiти,
Лиш я намагаюся вирвати сина,
Де мучить його вогняна хуртовина,
Я прагну до нього — вiн прагне вiд мене,
I котиться нiмбом те коло вогненне...
Тодi я тiкаю вiд нього — i вiн
За мною женеться хрестом навздогiн.
Куди не ступлю я, мов кiнь вороний,
Мене здоганяє сам хрест вогняний,
Клекоче, стукоче у дивнi копита,
Дорога роз'юшена слiзьми побита,
Пробита, цвяхована тяжко слiзьми...
На вiчнiй дорозi розiп'ятi ми...
ТРАКТОРИСТКА
На горi горить реактор —
Пiд горою оре трактор...
З сучасного фольклору
Не чiпайте мене.
Я — трактористка.
Якось — це було по вiйнi —
Голова матюкав тракториста,
Вздовж i впоперек,
Так i сяк його смужив,
Пiвруки йому люто виважував,
Плюнув
I пiшов у контору.
Демобiлiзований тракторист
Незворушно вернувся додому,
Незворушно води напився,
Незворушно у клуню зайшов.
Розвернулася клуня —
Вийшов танк.
Звiдки вiн взявся?
Чого вiн чекав у клунi?
Танк люто йшов на контору.
Голова пiд мiсток сховався.
Танк залишив вiд тоï контори
Купу нещасноï глини —
Трощив усе i патрошив,
Доки нарештi ухекався.
Тракторист тодi вийшов iз танка
I пiшов у район... здаватись...
Не чiпайте мене.
Я — трактористка.
Кабiна герметизована —
Не для мене.
Кожен день я ковтаю пилюку
З чорнобильськими радiонуклiдами,
Вченi кажуть по телевiзору,
Що вони мiнiмальнi.
Ще раз вченим повiримо.
Але не чiпайте мене.
Не кажiть менi того,
Про що можна бодай помовчати.
Я ж не прошу у вас телевiзора
У свiй трактор герметизований.
Не прошу кондицiонера.
Прошу єдине —
Бодай не брешiть.
Розумiєте, трактористка я, трактористка.
Чорнобильська трактористка.
Менi ще треба родити.
ПРИМIТИВНИЙ ПОРТРЕТ СКЛАДНОÏ ЛЮДИНИ
Можна все на свiтi вибирати, сину...
В. Симоненко
Бард кучерявий, мов макiтра,
Все воював проти пiвлiтра,
Сказали бза, то був биза —
Сяйнула б перваком сльоза.
Чи радiо, чи телевiзор —
Для нього менторський був мiзер.
Усе вiн справно осiдлав —
Усiх вiн вчив, всiм славу слав.
Бувало, й праску пiдключи —
То заговорить i вночi
Солодким голосом, будь ласка,
Немов приймач, безсонна праска.
Такий був славний славослов,
Що як не стань — не лихослов!
А як же Матiр оспiвав,
Що попелiли всi слова.
Фотографи спiшили справно
I парно вдвох ïх — дуже славно
Для всiх видань по саму Кубу
Тиражували на всю губу!
Вiн Матiр ставив як трибуну
I вергав рiч свою трибунну,
З Трибуни-Матерi кричав —
Свiт дивувався... й величав...
Та як здригнувся чорний атом,
Вiн Матiр згадує лиш матом,
Вiн виïхав, а не утiк,
Як сам вiн в мiкрофон прорiк,
Щоб перспективи вищi мати.
Не вмiла ж Мати шанувати,
Не всi ж вiнки приберегла
Для кучерявого чола,
Не пiдсадила на всi трони
Зад войовничоï персони,
А примiтивам треба знати,
Що матiр можна й вибирати!
А гордий свiт? Вiн не гордує.
Вiн дивиться... i аплодує...
ОДА МОЛОДОСТI
Лава вулканна нестерпного бiтуму.
Бурхає полум'я. Валує дим.
I рвуться слова без жодного вiдома:
— Коли помирати, то вже молодим!
Соловейко сiяє, i витьохкує мiсяць.
Стрiляє вогонь навiсним i твердим,
I серце палає, не рушить iз мiсця:
— Коли помирати, то вже молодим!
Жаб'ячi хори у прип'ятськiй тишi є —
Чадiють в безумi лютих годин.
Свiт iдiотствує, хоч зверху мудрiшає,
Врятований ще раз життям молодим.
За безладу безмiр, за кар'єри i премiï,
Немов на вiйнi, знову вихiд один:
За мудрiсть всесвiтню дурних академiй
Платим безсмертям — життям молодим.

---

Стали в вiкна бити шершнi
I джмелi густи,
Стали душi, тяжко вмершi,
Натовпом густим.
I чого б мене питати,
I нащо б я ïм,
Коли й сам не дам я ради
Iз життям своïм.
А вони мене питають —
Що воно й куди.
I не дихають — ридають
Голосом бiди.
Що менi собi сказати?
Бо я бiльше в них,
Бiльше в них питаю ради
В сумнiвах нiчних...
РОЗДУМИ ПIД ЧАС ВIДКРИТОГО ЧОРНОБИЛЬСЬКОГО
СУДУ В ЗАКРИТIЙ ЗОНI НА СТАРУ ТЕМУ:
IРОД I ПIЛАТ
...В зв'язку з аварiєю в Чорнобилi рiзко
пiднялася гiркота i розчарування наукою...
Ю. Щербак,Чорнобиль
...I ранiше у багатьох виникав сумнiв
у правильностi вибраного для станцiï мiсця...
В. Олiйник,Випробування Чорнобилем
Що нам цар Iрод! Сивий примiтив!
Його загнали два тисячолiття.
А днi старi на iродський мотив
Нам видаються старосвiтським смiттям...
В нас — Безiменнiсть! Всiх вона поïсть,
Та ще й закусить нами з iменами...
Вона там сьома, де було ïх шiсть,
Сiмдесят сьома, хитра до нестями.
Чому ïх — шiсть? А де ж це сьомий — Ти?!
Чому ти не сидиш на лавi — перший?
Нi! Ти зориш на нас iз висоти,
Науки длань над нами розпростерши.
Все зекономив? Совiсть?! Честь?! Зумiв
Забалагурити самi Верховнi Вуха.
Колегiальний ум в мiльйон умiв —
А лестощi лиш персональнi слуха.
Чому ïх — шiсть? А де ж це перший — Ти?!
Чому ти не сидиш на лавi — Перший?
Нi! Ти зориш на нас iз висоти,
Длань керiвну над нами розпростерши.
Так, ти вгадав, знак Вирождення — Ти,
А не Вiдродження, такий пiдлотний вирiд...
Iсторiï пiдземноï кроти
Тебе знайдуть i вкажуть точно — Iрод.
Хоч засторогу я несу гiрку,
Не каменую Чесний Храм Науки...
А хто це там за ширмою в кутку?
Од радiацiï Пiлат вмиває руки...

---

Коли Змiй чистить яблуко
Перед тим, як Євi його вiддати,
Вiн шкiрку зрiзує по спiралi —
Зелений виток з-пiд ножа його плине
I зветься вiн пiзнанням...
Змiй яблуко рiже надвоє
I витинає ядро з половинок,
Вилущує нутрощi iз насiнням —
I тiльки тодi Євi його дає.
Єва дiлиться iз Адамом...
СУЧАСНА СКОВОРОДИСТКА
Мисливська бувальщина
Яка краса кругом,
Який веселий свiт...
Мисливцi молодi
Втомились пiд обiд.
Цей хутiр, хутiрець,
Цей виселок села,
I п'ять хаток у нiм —
I четверо без скла,
А п'ята ще жива,
Ще стежка йде туди,
Й несе вряди-годи
Якесь вiдро води...
I ми туди зайшли
Без зайцiв, без лисиць.
Поставили в кутку
Свiй арсенал рушниць.
А бабця у кутку
Лежить на тапчанi
I тихо так, як смерть,
Чорнiє — на стiнi:
— Спасибi, хлопцi, вам,
Що в хату ви зайшли,
Що в хатi тарарам,
Простiть — нема коли...
Взялася вмерти я,
Ось i труна в кутку,
Ось i гора свiчок —
Надбала на вiку.
Та нiкому сховать
Мене, ягу стару...
Вiд того я нiяк
По-людськи не помру.
Спасибi, хлопцi, вам,
Вас принесло-таки.
Онуки ви чужi —
Моï гробовщики...
А цвинтар — онде вiн,
Йде стежечка туди,
Могила жде мене,
Як у Сковороди...
Сама ïï щодня
Довбала з мiсяць я.
Скiнчилася моя
Життєва мiсiя...
Сини всi розповзлись,
Чортма i невiсток...
Зосталась я сама,
Мов на вербi листок.
Ну, а села нема.
Втекло кудись село.
Було колись село —
Життя колись було.
Вас покара Господь,
Як лишите саму...
Я вас не пiдведу —
Вiзьмусь... i вмру вiзьму...
Лиш в руки я вiзьму
Цю свiчку воскову —
Вже, дiточки, за мить
Уже я не живу.
Сховаєте мене,
Вiдразу ж пом'янiть —
Он самогон в кутку.
Он хлiб. Самi вiзьмiть.
Он цвяхи. Он хустки.
А онде молоток.
Дай ще води ковтну.
Ковточок ще. Ковток.
БАНКЕТ В ПОРУ СНIДу, або СКIФСЬКА МАДОННА
1
На рукотворному морi
Серед зеленоï ропи,
Наче келихи вiчностi,
Цокнулись черепи...
На рукотворному
Кременчуцькому морi,
Яке я теж колись оспiвав
Студентським голоском
недолугим
У свiй мiдний
Солдатський кларнет,
Наслiдуючи звитяжну
Довженкову Золоту Генеральську
Трубу,
На рукотворному Кременчуцькому морi,
Яке високо розхвилювалось
над цвинтарями,
Цокнулись бiлих два черепи.
Один череп та й
Хмельницького Богдана,
Другий череп та й
Сiрка затятого Iвана:
— Це ти, Богдане?
А казали, що ти згорiв?
— Це ти, Iване?
Як ти шлюзом сюди забрiв?! —
На рукотворному морi
Серед зеленоï ропи,
Наче двi бiлi чари,
Цокнулись черепи...
Аж тут будiвельники
З Чигиринськоï АЕС,
Не чайка у кожного,
А лютийПрогрес,
Не байдики били,
А рибу ловили,
Шпурляли блешню
З усiєï сили —
На спiнiнг по черепу
Упiймали
I здивувались!
А вам цього мало?!
Як вам цього мало,
То ще не кiнець.
Як хлопцi-молодцi,
То кожен молодець,
На нiсПрогреса
Вчепили по черепу,
Як годиться кожному
Самогоночерпу.
Серед тоï зеленоï
Рукотворноï корости
Мчали по морю
Пiратськi ростри,
Понад всi закидушки
I вудочки донки
Летiли скажено
Навперегонки...
На рукотворному морi,
Серед зеленоï ропи,
Куди ви мчите так,
Моï черепи?!
— Ти, пане Богдане,
Так лiтав коли-небудь?
— Нiчого, Iване,
Попадемо на небо!..—
Та попали на юшку,
Де хлопцi-орли
Багаття вербове
До хмар розвели.
Скiльки ïх з'ïхалось,
Звiдки взялося!
Iз Поднiпров'я,
Iз Понадросся,
Де сини хлiборобськi,
А де вже онуки,
А де уже правнуки
Сплелися за руки
I ходять у танцi
Навколо вогню.
Чи я все це бачу?!
Чи, може, я сню?!
Куди там ти сниш,
Коли люто пече,
Тобi — гаряче,
I менi — гаряче...
В багаттi стоïть
Скiфська мадонна.
Дитя кам'яне
Хоче вийти iз лона,
Та мати замкнула
Руками живiт,
Не хоче дитину
Пустити у свiт.
— Може, розродиться? —
Регiт стоïть
I пробивається
В пекло столiть.
— Пiдсмажимо бабу! —
Кричить внучка ротата...
Чом так всiх вабить
Вогонь Герострата?
Чом руйнiвний
Так шалiє азарт,
I видно по ньому —
Хто чого варт?!
— Бабо, роди! —
Кричать голi нащадки.
Танцюють, рачкують,
Хто просто, хто задки.
Партнери сiдлають
Голих дiвок —
З жаху тiкає
Останнiй вовк...
Голi дiвки осiдлали партнера.
Все поïдає
Вогонь-ненажера.
— Ти щось таке бачив,
Пане Богдане?!
— Попали ми в пекло,
Тримайся, Iване!..—
Та скiфка не родить.
Вже чорна стоïть.
Дим лютий валує.
Вже зоряна сiть
У небi з'явилась.
Вже мiсяць з-за хмар
Сонцем козацьким
Зорить на пожар.
Та баба затято
Стоïть у вогнi...
Не видно тобi?
Зате видно менi!
— Зараз ти, суко,
Розродишся враз! —
Шалiє чи сказ,
Чи скажений екстаз,
Та нашi рибалки
Вже шини несуть,
Навiть для скiфiв
Пекельна в них суть.
Шини — на бабу.
Бензином полили.
Кострище iз гуми
Ще раз пiдпалили —
I заревло,
завирувало,
загоготiло —
I кам'яне розверзлося тiло,
I розродився порепаний мiф,
I вийшов на волю розлючений скiф,
Щоб наволоч голу стрiляти iз лука...
Раптом розчинилися дверi у Чигиринi, у мiлiцiï: голий
хлопчина зi стрiлою у спинi, з п'яним жахом у голосi
розповiдає про щось несусвiтенне,— єдине, що розiбрали:
— Скiфи!
Коли приïхала мiлiцiя, дивне побоïще вiдкрилося перед
очима: всi голi гульвiси були прохромленi стрiлами, два
бiлих черепи стримiли на човнах, чорна порепана
скiфська баба плакала чорними слiзьми i не давала
дострiляти своєму синовi останню пару, яка була зайнята
своïм. Сходило сонце, а з кущiв долунювало i старе, i
сьогочасне водночас:
— Сонце моє, чи не боïшся СНIДу ти?! —
I повлягались голi... снiдати...
ЧОРНОБИЛЬ ПО-МIЛАНСЬКИ
Дипломатам роботи по зав'язку —
Щодня викидають з подвiр'я
За чорнi стрiлчастi грати
Дебелу капусту, як сизi ядра.
Демонстранти приносять ïï щодня
I завчено кидають, як спортсмени,
У подвiр'я нашого консульства,
Щоб зналаiмперiя зла.
Радiацiя в сизiй капустi,
У цвiтнiй, у петрушцi, у морквi...
Зручно як закидати фермерам
Перележанi ядра головок.
Натренованi гуманiсти
Прив'язали корову-помсту,
Чорно-бiлу тiльну корову
До чорних стрiлчастих Ґрат.
Не давала корова спати
Навiть звичному персоналу,
А жiнки ïï нашi жалiли,
Напували нещасну з вiдра.
Корова затято мукала,
День i нiч ремиҐала надсадно
I жахала набряклим вим'ям —
Тяжко ïй далась демонстрацiя.
А потiм взяла й отелилась,
Спородила ловкеньке телятко.
Чорно-бiлий бичок звiвсь на ноги —
Назвали його Чорнобилем.
Дивилось теля на цей свiт
Дуже юно й незрозумiле.
З двох сторiн пiдходили дiти
I давали поссати пальчика.
Соромно стало дорослим —
Одв'язали корову з телям,
У критий фургон завели
I на ферму вiдправили.
З ДОПОВIДНОÏ СКРОМНОГО АГЕНТА ФРАНЦУЗЬКОÏ
РОЗВIДКИ ПРО ПОВЕДIНКУ ПОЕТIВ У ПАРИЖI
Японський поет Хiро Сiм цiкавився дуже всiм
Шанували його усi ми Вiн приïхав iз Хiросiми
Хiро Сiм — японський поет схилився був на парапет
Коли Сена текла попiд нами Усiма паризькими снами
Зваблювала катерами
Спалахом дiорами Росiйський поет Фрол
Байкал ïздив на цвинтар бiлогвардiйський
Все могилу якусь шукав
I кинув грудку грунту московського
На могилу Андрiя Тарковського
Украïнський поет Чорний Бiль (скорочено: Чорнобиль) хотiв на
Набережнiй купити iкону
У них пiдлягає це пiд заборону
Лише двох франкiв не вистачило
I все у нього iз рук вискочило
Матиме спокiй на митницi бодай
А iкона стара була хоч молода Епоха? Доля? Смерть?
Так, я вже знаю хто — Чорнобильська Мадонна?!
Тебе вкрутила в чорну круговерть
Чи вилонила з молодого лона?
Але ось фiзик прибiг. Дивна для мене ця мить.
Яка ж я йому солом'яна оборона?!
Шепоче вiн болiсно: — Вона менi не простить...
Не простить... Чорнобильська Мадонна...
Вона вже взяла. Одного. I двох. I трьох.
I я не збрешу... Хоч помста ïï законна.
Може, ти ближче до неï, хоч, звiсно, який ти бог.
Помста вона i є — Чорнобильська чорна Мадонна...
Хлопчина такий молодий. Благословенний вiк.
Пiд четвертим реактором — усмiшка безборонна...
— Розумiєте, донька у мене.
Донечцi — один рiк.
Може, простить вона — Чорнобильська Мадонна?!
— Слухайте, хлопче, адреса у вас не та.
— Грiхи я не вiдпускаю,— шепочу я монотонне
Хлопчина ж ображено з колiн своïх вироста,
Наче стоïть за ним справдi Чорнобильська та Мадонна.
— Коли до Поета не можна з душею на сповiдь
прийти,
То куди ж менi дiтись з бiдою — йти по iконах?! —
Дивилася Iстина з вiчноï висоти,
З-пiд чорного рушника — Чорнобильська наша
Мадонна.
ХРЕЩАТИЦЬКА МАДОННА
У юрмищi хрещатицького дня
Ти боса йшла, ти, сива Катерина —
Бунт Врубеля з кирилiвського дна,
Летюча йшла, жагуча i поривна.
Сахалися од тебе — що таке?
Бо ляльку ти з лахмiття спеленала,
Бо молоко було в тобi гiрке,
Бо всюди й скрiзь дороги було мало.
Невже цi очi помстою горять?
За муки ненародженого сина?!
Вуста киплять i сивi од проклять,
Невже прокляття — суть твоя єдина?!
Кому ти будеш мстити? Чи й менi?
Чому ж тебе душа вчуває мстою,
Настояною геть на полинi,
Сугестiєю дикого настою?!
Чи той, хто винен, сам в собi згорить —
З твоïх очей для нього iскри досить?!
А хвора кров iз рани цебенить,
А кровi гул палючий i гундосий...
Ти — збожеволiла. З лахмiття ляльку ти
Несеш — куди? Хiба в психiатричку?!
Тебе — знайти, од пекла вберегти!
А ти втекла, як в пекло, в електричку...
Спеленуте нiщо в твоïх руках.
А груди чом так спалено розпухлi,
А губи чом запаленi в вавках —
Запаленi на вогняному кухлi?!
Який напiй ти в квiтень той пила,
Коли, заквiтла сином, ти ходила,
Вiд Iрода себе не вберегла —
Тебе накрила та нечиста сила?!
А хустка збилась так на головi,
Що лисиною свiтиш, Божа Мати...
Я босий слiд твiй бачу у травi,
Який боюсь i подихом займати.
ЕПIЛОГ
...Та стали хуртовини наступати,
Та стали вдовиченкiв побивати:
Що перва хуртовина
Дома попалила,
А друга хуртовина
Скотину поморила,
А третя хуртовина
У полi й у домi
Та хлiб побила,
А нiчого в полi й у домi
Не й остановила...
Украïнська народна дума
Бiдна вдова i три сини
Вона дивиться, дивиться в душу.
Вона палить очима до дна.
А я все це дотерпiти мушу,
Бо в душi не душа, а вина.
Ну чого ти, чого ти, чого ти,
Одкараскайся геть, вiдiйди!
Вона ж стала затято навпроти
I пильнує очима бiди.
Вона йде вже, прямує до тебе,
Одчинила вже дверi — й тобi
Нахиляє це атомне небо
У своïй потойбiчнiй журбi.
Крапля совiстi є ще на денцi?
Вона вiрить i в краплю твою:
У твоєму життi-одноденцi
Я нiкчемнiсть свою впiзнаю.
Над тобою схилилась, полiтик,
Чи впiзнав ти цю матiр — вдову?
Iз мiльярдом поганьблених дiток
Вона долю несе свiтову.
Чи впiзнав ти ïï, енергетик,
Атоммашна Величносте, ти,
Що з твоïх скороспiлих абеток
Людську мову нiяк не знайти.
Лисомудрi пихатi лахудри —
Ваших внукiв вона затуля:
Боса йде на вогонь кривомудрий,
Бо Вода вона є i Земля.
Ïï погляд ти чуєш, учений,
Тож тiкай, лиш подумай, куди?!
Ïï погляд на тебе вогненний —
Його лазером ти вiдведи!
А менi, а менi, славослову,
Вас-бо славив, дурний вертопрах,
Вiдiбрало розбещену мову,
I нiмотствую геть у вiках.
Хто ж там, сиву, посмiє займати?
Сiль пiзнання — це плiд каяття...
Несе сива чорнобильська мати
Цю планету... Це хворе дитя!..