ПОСIВАЛЬНИКОМ ЧЕРЕЗ УСЕ ЖИТТЯ
Категории
Оригинал
Коли я задумуюсь над тим, що менi в дитинствi ще довелося ходити посiвати, я не знаю, чи радiти з того, бо ж менi припало, чи сумувати, бо ж тим, хто пiдростав за мною, уже не було можливостi те робити, але це було у моєму життi тим, що непомiтно формувало мене поряд iз iншими подiями.Народився я у квiтнi 1345 року в селi на шахтарському Донбасi, де села були вперемiшку з робiтничими селищами, але й села не повнiстю були населенi тими, хто працював лише у сiльському господарствi: тi, що працювали на шахтах (а ïх навколо села було вiдкрито пiсля вiйни чимало), i тi, що працювали в колгоспi, жителi нашого села розподiлялися, мабуть, на двi рiвнi частини, до того ж часто було так, що з однiєï сiм'ï хтось був шахтарем, а хтось колгоспником. Тому, мабуть, що люди хоч i працювали у дуже рiзних галузях, але не вiдходили iз села, не переривалося дотримування ними звичаïв, традицiй.
Моє дитинство припало на пiслявоєннi роки, але запам'яталися не тi, найтяжчi, щонайближчi до закiнчення вiйни, а тi, коли люди вже стали жити заможнiше i з ïхнiх очей зник отой характерний полиск голоду, що так нiвечить образ гарного обличчя. Пам'ятаю, не минало жодноï недiлi, щоб у селi не сталося якоïсь подiï, яка заторкувала майже всiх мешканцiв.
У той час iнтенсивно стали перебудовувати старi хати, якi були ще критi соломою, на новi: вищi, просторнiшi, критi шифером, а вiдтак — толока, свято працi для дорослих i нам, дiтям, розваги, чи то на конях, що мiсили глину, розстелену на всю вулицю, чи то на бочцi, якою возили воду вiд рiчки на толоку.
У наших дитячих душах радiсно спiвало вiдчуття святкового настрою дорослих, ïхня спiльна праця, безкорислива, але щедра, тяжка, але радiсна.
А то в якусь недiлю серед звичних дитячих розваг почуєш раптом звуки гармошки, пiсеннi вигуки, парубоцьке висвистування — весiлля! Яка то радiсть для очей, стояти десь при дорозi i дивитися, як вулицею проходить весiльний натовп! Люди у святковому одязi нiби знайомi, але i якiсь iнакшi, так ïх невпiзнанно перетворив i одяг святковий, i настрiй весiльний. Попереду весiльноï процесiï парубок iз гiльцем, що має кольоровими стрiчками та дзвониками видзвонює, а за ним: молода i молодий. Якi ж вони гарнi, нiби з пiснi якоïсь вийшли!
А то якось серед розваг i пустощiв на вигонi почуєш серед дня духову музику, стиснеться серце — когось ховають. Часто того, хто загинув у шахтi.
Убило у шахтi,— шепотiнням передавалося селом, i ми, дiти, чули той шелест губ дорослих. У кожнiй-бо сiм'ï хтось та працював на шахтi.
Запам'яталися проводи в армiю, коли новобранця усiм селом виводили за село, а вiн, iдучи вулицею, пiдходив до односельцiв, якi вийшли до хвiрток перед своïми хатами проводжати, i прощався з ними, обiймаючись i цiлуючись, як iз рiдними.
Зовсiм малим, у вiцi посiвальника, будила мене мати зимовим ранком i посилала посiвати до сусiдiв, це недалечко, через дорогу лише перейти. Заходив я до хати вiсником свята, менi радiли, пiдводили до покутi, я сипав iз жменi пшеничне зерно i промовляв поздоровлення з Новим роком, як мене навчили мати. З радiсним вiдчуттям виходив я з хати, обдарований кiлькома монетами грошей та жменькою цукерок iз бубликом, бо я порадував сусiдiв: i тiтку, i дядька, i дiтей ïхнiх.
Вже як ходив до школи (школа у нашому селi на той час, коли я навчався, була семирiчною i украïномовною), то з однолiтками ходив колядувати. Але вже так, нiби переступаючи межу забороненого. Бо вже в школi обов'язково нагадають перед усiма учнями тих, хто ходив колядувати. Порiвняють колядування iз старцюванням i наступного разу вже не так хочеться ходити колядувати. Здається, недовго й протримався той давнiй звичай пiсля нашого колядування. Вмер той звичай.
Як за моєï пам'ятi вмерла i пiсня: вечiрня дiвоча пiсня. Якось так непомiтно зникла, нiби вiдлетiла навiки у вирiй. В той час стали з'являтися патефони i кiно стали крутити в клубi регулярно. Авторитет фабричноï платiвки та слава спiвцiв зiграли свою роль тих, хто принизив сiльських спiвцiв у ïхнiх очах: i голос не такий гарний, i артистка красивiша, де вже з ними тягатися!
Коли усе це є — i звичаï, i традицiï, i пiснi, то сприймаєш ïх як щось цiлком природне, як бути чорнявим чи бiлявим, а коли це зникає, чи вiд власного недбальства, чи з примусу, то починаєш докопуватися до причин зникнення того, що ранiше тобi здавалося незникненним, хочеш зв'язати ту перервану нитку, яка тягнеться iз глибини вiкiв, хочеш, щоб i далi ткався той рушник iз неповторними узорами, й далi...
Вiд п'ятнадцяти рокiв почав я робити фольклорнi записи. Тепер уже й не знаю напевне, що до того спонукало. Можливо, усвiдомлення (чи власне, чи пiдказане) того, що вiршi мають бути образними (на той час я уже пробував вiршувати). У тих вiршах, якi я в той час знав головне iз шкiльноï програми, образностi я не знаходив. Взагалi школа якимось чином бiльше закриває, анiж вiдкриває красу поетичного слова. На той час я зачитувався поезiями С. Єсенiна. Там було те, чого я прагнув. Але то було в росiйськiй мовi, неповторнi росiйськi вiршi, менi ж хотiлося, щоб моï вiршi були так само неповторно украïнськi. Тому захопився фольклором: i до джерел звернувся, i сам почав робити записи. Одночасно з пошуками образностi почалися пошуки специфiчного, а воно, як менi в той час здавалося, має знаходитися тiльки у фольклорi. З того часу зробив чимало записiв з фольклору i етнографiï, а пошуки нацiональноï специфiчностi розтяглися на роки i продовжуються аж до сьогоднi.Найпершим джерелом для втамування моïх фольклористичних зацiкавлень була моя мати. Чомусь перед тим вважав, звичайно помилково, що варто менi розпочати цю справу, то мати менi вiдкриє знання принаймнi половини корпусу украïнських народних пiсень (хоча унiкальнi випадки у фольклористицi є, наприклад, Яв доха Зуïха). Але я був гiрко вражений, коли мати змогла пригадати лише три пiснi. Три пiснi! Цей факт потiм я став пов'язувати iз ïï життєвою долею. Не багато дозвiлля було у ïï життi, мало свят було у ïï життi. Вiйни, голод, праця з ранку до ночi — отаким було ïï життя, де вже тут спiвати! Хоч у душi всi цi роки носила свята, звичаï i по спромозi старалася усе зробити так, як вона знала вiд своïх батькiв: i клечання розкидати по хатi на зелене свято, i паску спекти, i крашанки накрасити на Великдень, i навчити посiвати дiтей своïх. Менi здається, що все ïï життя було пiдпорядковане отому незримому народному календаревi, отим неписаним правилам, яких слiд дотримуватися i якi слiд виконувати, не задумуючись над ïхньою практичною доцiльнiстю, ïï матерiальнi iнтереси були пiдпорядкованi духовним, традицiйним. Що знала мати — те редукованим, те в неповному обсязi, згорненим у кiлька дiй,— вона хотiла передати дiтям, щоб i далi ткався той рушник, який не нею ткатися розпочинався, але дiтям те все нiяк було передати. Офiцiйна школа з самого початку вороже поставилася до школи батькiв, скiльки образливих слiв було вимовлено на адресу останньоï: забобоннi, неписьменнi, вiдсталi вiд життя, немоднi i т. д. Не меншу роль у розтинаннi безперервностi народноï духовноï культури зiграло протиставлення (а подеколи й нацьковування) дiтей проти батькiв (з найвищим виявом цього протиприродного явища: дiти вiдмовляються вiд своïх батькiв!). Так i пiшли дiти моєï матерi у свiт з модними пiсеньками на устах.
Звичайно, дещо губиться, так би мовити, природно, у результатi мiграцiï населення, перемiшування населення з рiзних теренiв Украïни або навiть i рiзних нацiональностей Су тому середовищi вирiзнено нацiональне зникає ще швидше, через неподiбнiсть звичаєвих виявiв, кожна нацiональна група приховує своє вирiзнене, аби не бути висмiюваними через неподiбнiсть, а в результатi — не збагачення, а нiвеляцiя, приведення до одного спiльного, сiрого кореня), губиться через змiну способiв господарювання, ставлення до працi, до свiту взагалi.
Розпочавши навчання в Киïвському унiверситетi (1964 року), я з сумом довiдався, що украïнський фольклор у ньому студенти вивчають лише два семестри. А мене в першу чергу цiкавив фольклор. Чи ж можна за рiк охопити Ґрунтовними знаннями незлiченнi скарби украïнського фольклору, навчитись методицi дослiдження фольклору! Навчатися в Киïвському унiверситетi менi припало лише один рiк, потiм я продовжував здобувати вищу освiту в Донецькому унiверситетi, звiдки був 196S року вiдрахований.
Але я аж до сього часу продовжую цiкавитися фольклором (звичайно, у зв'язку з етнографiєю) як текстами, так i теоретичними дослiдженнями.
За останнi роки зробив певнi вiдкриття для себе, хоч i не для студiювання фольклору та етнографiï я був змушений проживати роки у рiдному селi. Роки вiд часу мого вiдрахування з Донецького унiверситету, через заяву про звуження предметiв, якi всьому унiверситетi викладалися украïнською мовою. Не маючи фаху, довелося працювати на рiзних роботах, а це в основному тяжкi, непрестижнi, малооплачуванi роботи. Але завжди сповнювалося серце радiстю, коли вдавалося почути якесь образне слово, чи якийсь фрагмент звичаю чи повiр'я.
За теорiєю лiнгвiстiв Уорфа та Сепiра, кожен народ вiдображає дiйснiсть через свою мову i культуру, тому дiйснiсть у кожнiй мовi рiзниться мiж собою, тому дiйснiсть, вiдображена в украïнськiй мовi, є унiкальною у порiвняннi з iншими мовами. У цьому вiдiграють визначну роль граматичнi категорiï, яких в iнших мовах не iснує: клична форма вiдмiнкiв, дуалiс, демiнутив i т. д. Так хочеться вiдродити у своïх вiршах тi рiдко вживанi форми! Але дiйснiсть вiдображається у мовi не у вузькому значеннi, а також i в тiй мовi, яку ми називаємо фольклором. Мова — вiд вигуку до казки! А крiм цiєï мови, ще й мова немовлена: обряди, ритуали, звичаï, прикмети. Тому намагаюся у своïй творчостi користуватися усiєю повною украïнською мовою, а не лише тiєю, що зафiксована у виглядi лексем у СУМI. Звичайно, певний обряд чи казка щось означає, але для нас (без спецiального вивчення) змiст i невiдомий, i неголовний, для нас те iснує лише як. план виразу (так само як i звичайним словом ми користуємося без знання його етимологiï).
Розумiючи мову отак, я написав кiлька вiршiв.
Для мене ситуацiя, вихоплена iз невпинного плину буття, набуває сенсу лише тодi, коли вона проектується на щось таке, що не пiдлягає часовi, що iснує поза часом i вище часу: це фольклор, це iсторичнi подiï, якi були, якi є, але не такi, що характеризують лише певний вiдтинок iсторичноï лiнiï.
Мова як якесь дерево: то воно насiнина, то дерево. Так i якiсь комплекси уявлень згортаються у зернину i можуть тривалий час у такому виглядi перебувати в мовi. Намагаюся у мiру своïх сил i спроможностей вiдшукати таке явище, яке от-от поглине смерть, i знову дати тому слову прорости у рясне, квiтуче дерево.
