КАЗКИ (за народними мотивами) ДВА МОРОЗИ
Категории
Оригинал
Ой гуляли в полi два морози,Два морози, два рiдненькi брати.
Брат старiший звався — Нiс Червоний,
А молодший — Синiй Нiс на ймення.
Ой гуляють в полi два морози,
Поле чисте в кригу зодягають,
I говорить менший так до брата:
— Ой, мiй братику, Червоний Носе!
Як би нам з тобою тут погратись,
Поморозити людей i звiра?
Вiдмовля йому мороз старiший:
— Брате мiй, морозе, Синiй Носе!
Якщо, брате, хочеш ти погратись,
Хочеш ти людей, звiрiв морозить,
То не в полi треба нам гуляти:
Поле чисте снiгом скрiзь укрило,
Всi шляхи позамiтало в полi,
Не проïде тут нiхто, не пройде,
Краще в темний лiс мерщiй ходiмо!
Хоч не так просторо там гуляти,
Так же втiхи буде нам багато:
Там i люде проïздять частiше,
А що звiру — хижого усюди
В лiсi ми зустрiнемо без лiку:
Буде там кому, морозе брате,
Досхочу зморозити все тiло,
Зупинити кров гарячу в жилах,
Задавить дихання тепле в горлi
I з живого — криги шмат зробити.
I послухався молодший брата —
Вдвох побiгли в темний лiс морози;
Бiжучи, ще й граються морози:
На однiй нозi стрибають жваво,
По дубках трiщать i по осиках,
Аж старий дубняк гуде та стогне
I риплять осики молоденькi.
Як стрибнуть по снiговi м'якому,
Крижана кора стає на йому;
Де билиноньку з-пiд снiгу видко,
Подмухнуть на неï два морози, —
У срiбло ïï неначе вдягнуть.
Ось вони i чують: в темнiм лiсi
Задзвенiв близенько й гучно дзвоник,
I в багатих санках пан пихатий
Надбiга на огирях* стрибучих,
На йому кожух ведмежий добрий,
Ще i теплая лисича шапка,
Вовчi чоботи на ноги взуто.
Другим же шляхом рiжнатi** простi
По снiгу риплять собi санчата, —
То мужик у лiс по дрова ïде:
На йому кожух — на латi лата,
Шапка в його вся в дiрках, старенька,
Вiтром буйним шапка та пiдбита:
Як повiє, так i провiває;
Шкарбани — не чоботи узутi,
Та ще й тi роти пороззявляли.
Синiй Нiс мороз тодi i каже: —
Ну, кому ж за ким тепер нам бiгти?
Я б хотiв за мужиком побiгти,
Бо його скорiше я дошкулю:
На йому кожух в дiрках та в латах,
Шапка вiтром в мужика пiдбита,
Шкарбани — не чоботи узутi,
Та ще й тi роти пороззявляли.
Ти ж дужчiший, то вiзьми ти пана,
Бо на йому — глянь! — кожух ведмежий
Ще i теплая лисича шапка
I лисича в його шапка тепла,
Вовчi чоботи на ноги взутi —
Не подужаю його я зроду!
Усмiхнувсь мороз тодi старiший(Вiн морозив вже багато всяких,
Тим i знав, кого дошкулить важче),
Усмiхнувсь Червоний Нiс та й каже:
— Молодий ти, братику морозе,
Молодий ти, — каже, — ще невчений!
Ну, та хай вже буде так, як хочеш:
Ти бiжи за мужиком убогим,
Я за паном побiжу скорiше.
Прощавай, морозе Синiй Носе!
— Прощавай i ти! — йому той каже,
Засвистiли, гупнули, побiгли.
От вже сонечко зайшло за лiсом,
Погасає день короткий, зимнiй,
I тодi iзнов у чистiм полi
Iзiйшлись докупи два морози,
Два морози, два рiдненькi брати.
I зустрiлись, почали питатись,
Хто награтись за день змiг найкраще,
Поморозить змiг хто дошкульнiше?
От i каже бiльшому молодший:
— Попохекав, мабуть, коло пана,
Поки ти дошкулить змiг хоч трохи!
Та й не диво ж: навдягав одежi
Скрiзь такоï, що i не пролiзеш:
Де вже там його тобi дошкулить!
Засмiявсь тодi мороз старiший,
Бо не вперше вiн уже морозив,
Засмiявся вiн тодi та й каже:
Ой, морозе, Синiй Носе, брате!
Молодий ти, братику, невчений!
Так його допiк я i дошкулив,
Що пiвдня вiн грiтиметься в хатi,
Та i то ще хто й зна чи одiйде.
Здивувавсь тодi мороз молодший:
— А кожух та чоботи, та шапка?
Чи вони тебе i не спинили?
Вiдмовля йому старiший знову:
— Та хiба вiд мене те пособить?
Я залiз до нього i в кожуха,
I у шапку, й в чоботи у вовчi,
Та й почав без жалю дошкуляти.
Вiн вже й мнеться у кожусi, й гнеться,
I ховається у тепле хутро,
Часом крекче, а то й стогне часом,
Або, мiцно загорнувшись, тихо
Вiн сидить, не ворухнеться й трохи, —
Мабуть, дума, що його покину,
Якщо вiн сидiтиме тихенько.
А менi ще й краще дошкуляти!
А менi цього ж то тiльки й треба!
Заходивсь я коло нього добре...
I вже випустив його у хату
Тiльки-тiльки що живого трохи —
Буде згадувать мене довiку!
Ну, а ти з своïм же як? Награвся?
Аж зiтхнув мороз молодший тяжко:
— Ой, мiй брате, мiй Червоний Носе!
Правду ти казав менi дурному:
Молодий мороз я i невчений!
Мужика я думав заморозить,
Аж воно iнакше дiло склалось:
Ще й менi вiн ребра поломачив.
— Як же це? — питається старiший.
— Ох, та так... Мужик по дрова ïхав;
Ну, й почав був я ще на дорозi
Дошкулять його таки гарненько.
Тiльки вiн мене i не злякався,
А ще й лається усяким словом:
От такий-сякий мороз цей!— каже.
Злiсть мене за серце ухопила:
Я почав його щипать, шпигати
Iще дужче крiзь кожух той драний
I крiзь шапку у дiрках стареньку,
Крiзь тi чоботи, що пальцi видко.
Та не довго я втiшавсь i грався...
Ось приïхав вiн, розпрiг коняку,
За сокиру взявся, щоб рубати.
Ось тепер (така моя, бач, думка!)
Я його дошкулю ще дужчiше!
I залiз до його пiд кожух я
I почав шпигати та щипати,
А мужик сокирою махає
Та рубає дрова безупинно,
Аж трiски летять навкруг од його.
Бачу я — не можна вже сидiти
I утiк мерщiй я з-пiд кожуха.
Вилiз я та й думаю-гадаю:
Як би так, щоб ще його дошкулить?
А мужик i не вважа на мене:
Де б хоч трохи мерзнути у лiсi,
А йому ще так, бач, душно стало,
Що узяв, кожух iз себе скинув
I в самiй сорочцi вже рубає.
Як побачив, так тодi й зрадiв я!
— Пiдожди ж, мiй голубе! — кажу я
Я тепер тобi накою лиха!
Був кожух увесь од поту мокрий, т-
Я й залiз у його, аж у вовну
Й заморозив так, що вiн зробився,
Наче дошка та тверда дубова —
Покуштуй лиш, одягай, мужиче!
Доробив мужик свою роботу,
Пiдiйшов тодi вiн до кожуха, —
Я ж радiю без кiнця й без краю:
Ось коли вже, думка, навтiшаюсь!
Як побачив же мужик кожуха,
Як почав же лаять на всi боки
Вiн мене тодi усяким словом!
Та й не сам я тут здобувся лайки, —
Вiн i батька, й матiр не покинув,
I дiдiв, i прадiдiв уславив, —
Всiх зганьбив мужик, дiтей, онукiв!
Ну, а я собi таки гадаю:
Лайся, лайся скiльки хочеш, дурню,
А мене не виженеш, хоч лусни!
Так не хитре ж те мужиче плем'я!
Хоч налаяв на всi боки тяжко,
Так йому було ще лайки мало:
Як ухопить вiн дрючину довгу
Та сучковату й товстючу дуже,
Як почне дубасити кожуха!..
Б'є та й б'є, мене ж ще дужче лає!
Ох, дiзнав я там тяжкого лиха!
Тут менi давно 6 уже тiкати,
Так у вовнi ж я заплутавсь дуже
I нiяк я видертись не зможу.
А мужик лупцює та й лупцює,
Б'є мене без жалю, як улучить,
Та ще й каже, смiючися з мене:
От дурний мороз цей взявсь у бiса:
Мужика схотiлось заморозить!..
Ледве, ледве викрутивсь од його
I утiк потерзаний, побитий...
Ох i знаю ж я тепер навiки,
Як тих клятих мужикiв займати:
Досi ще увесь як перебитий!..
* Огирi — конi-жеребцi.
** Рiжнатi — рiзновид саней.
