Украïна чи Малоросiя?

Категории

1.   1 Микола Хвильовий

Оригинал

Рабство — рiч ганебна, але рабська психологiя в свободi — гiдна зневаги.
Ф. Шiллер
Нация — зто исторически сложившаяся устойчивая общность языка, территории, зкономической жизни, психологического склада, проявляющегося в общности культуры.
И. Сталин
На баштi б'є годинник. На сходi вже стоïть свiтла полоска свiтанку, i от загуде сонце. Таємна птиця вiдродження розплющила очi i розправляє своï могутнi крила. Але ми ще стоïмо на чатах i прислухаємось. На колiнах нам лежать квiтневi числа Комунiста з 18 до 29, i тодi мимохiть виринають в пам'ятi цi гiркi й ïдкi слова великого поета, що ïх ми поставили в своєму першому motto, i зрозумiло: ми читаємо публiцистичнi етюди славетних i бездоганних марксистiв — Володимира Юринця iз Держвидаву i Андрiя Хвилi iз Агiтпропу. Нам страшенно не хочеться полемiзувати з ними, бо знаємо, яка це невдачна праця: хiба докажеш, що не кожний Герострат — Герострат i не кожному крикуновi судилося прославитись в Ефесi? Але ми також знаємо, що за спиною наших марксистiв (хоч вони цього, можливо, i не хочуть) стоять певнi кола радянського суспiльства, i тому знову тягнемось до атраменту. Словом, нумо розвивати своï попереднi думки.
Проте, з другого боку, було б несправедливим вiдмовити як Юринцевi, так i навiть Хвилi в деяких i плюсах. Погоджуючись з нами, що могутнiй вчора та скомпрометований нами сьогоднi славнозвiсний масовiзм є шкiдливе явище, вони тим самим вiдкривають нову сторiнку в лiтературнiй дискусiï. В своïй останнiй статтi, пiдводячи пiдсумки нашоï першоï перемоги i намiчаючи теми для дальшого обговорення, ми самi до цього й закликали. Плужанський анальфабетизм давно вже сидить нам в печiнках, i тому всяку спробу вiдмежуватися вiд нього ми щиро i вiд душi вiтаємо.
Шкода тiльки, що нашi друзi кар'єром влетiли в другий екстрем. В той час, коли тов. Пилипенко i Кo просвiтянствували, мов справжнi автокефальнi християни, Юринець i Хвиля почали свiй трiумфальний похiд пiд грiм екстравагантноï фанфаронади гаданого переможця, i в супроводi хоч i порожньоï, але зате галасливоï фразеологiï, кожний з них, уявивши себе по меншiй мiрi Наполеоном, раптом прийняв позу (звичайно, зовсiм не по заслузi) претензiйноï, начебто об'єктивноï третьоï особи i зi свого агiтпропо — держвидавiвського висока потрiпує по плечу Вiльну Академiю, мовляв: Ну что, брат Пушкин? — Да так, брат, — отвечает, бьiвало. — Так как-то все... — Большой оригинал.
З того ж самого висока нашi наполеони показують i свою смiливiсть: мовляв, зачепи тiльки — одразу пожалiюсь папi-агiтпропу. Ми, партiйцi, свого папу теж поважаємо, але дозвольте зазначити, що й вище наведенi плюси захмарено невеличкими, але красномовними мiнусами.
А втiм, дамо слово нашим другим друзям. Хай вони допоможуть нам поговорити з нашою мамою, що iм'я ïï — компартiя. I будемо ми говорити так, начебто культурний рiвень нашоï авдиторiï не нижчий за шановну ерудицiю т. Юринця.
Мерiнг, наприклад, завше гадав, що iдею соцiалiзму не тiльки в естетицi, а навiть (навiть) полiтицi й науцi не зовсiм визначено. Це давало йому привiд не погоджуватися навiть (навiть) з Марксовою характеристикою щодо автора Розбiйникiв. Вiн, прямолiнiйнiший за Плеханова, навiть (навiть) вiн нiколи не поспiшав з рiшучою характеристикою тих чи iнших явищ в духовному життi народу.
Як же нашi друзi характеризують i репрезентують перед компартiєю великий культурний здвиг, що допiру розпочався в украïнськiй лiтературi? На ïхнiй погляд — це не що iнше, як помахування дерев'яними шаблями та картонними мечами. Назадницька гiгантомахiя — i тiльки, i коли потiм один iз них, опам'ятавшись, хотiв трохи виправитись i порiвняв одного з диспутантiв з Карлейлем, то й це порiвняння прозвучало, на жаль, фрейлiгратовою похвалою: мовляв, дуже добрий твiй, Марксе, Капiтал, ним дуже захоплюються крамарi з Рейну. Коли пiд густими мряковинами критики нашi друзi не вiдчувають широких левад творчостi, коли даються нашому мистецтву тiльки grande teorie¹ i постулати iдеологiчного хатянства, то, очевидно, i згаданий Карлейль мусить бути або дерев'яним, або картонним. Словом, од комплiментiв ми одмовляємось, щоби вони не заважали нам подивитись на справу цiлком об'єктивно.
Отже — дерев'яно-картонна гiгантомахiя. Не зрозумiло тiльки, чому вона так стривожила славнозвiсного марксиста Юринця, який одразу розганяється на кiлька статей. А тому раптом починає самознищуватися Хвиля, що вона має глибокi корiння в розвитковi економiчних, соцiальних i нацiональних особливостей Украïни. Виходить, це зовсiм не картонна гiгантомахiя? Так точно, теж зовсiм несподiвано починає вiдступати i Юринець, бо в нiй зiбрано багато шкiдливих для дiла пролетарськоï культури закликiв. Значить, не картонна? Не картонна. Не дерев'яна? Не дерев'яна. От тобi й храм Дiани: так ненароком i зарапортуватись можна.
Проте нашi наполеони i самi це знають. Дерево й картон для стилiзацiï: мовляв, не догадайся, чому пишу такi величезнi пiдвали в центральному органi партiï. Iсторик всесвiтньоï лiтератури, Володимир Юринець, очевидно, ще не забув, як картонний меч Рейхлiна викликав у свiй час велику боротьбу мiж гуманiстами й обскурантами. Справа, значить, не в тому, що наш сьогоднiшнiй лiтературний рух не заслуговує уваги, а справа, так би мовити, навпаки: вiн не тiльки стривожив наше суспiльство, бiльше того, деякi iгноранти його встигли вже fidem de foro tollere — загубити громадський кредит.
Звичайно, цей неприємний бiк картонноï медалi не мiг не турбувати наших друзiв. От чому Юринець поспiшив зробити екскурс в iсторичнi аналогiï, а Хвиля, що йому страшенно бракує Юринцевоï всесвiтньоï начитаностi, звар'iрував деякi мiсця зi своєï нещодавно випущеноï (здається, єдиноï) популярноï брошурки про украïнськi широкi можливостi. Словом, надiвши професорськi окуляри, вченi марксисти почали аналiзувати ситуацiю i шукати соцiально-економiчного корiння.
Як i треба було чекати, Хвиля, за прикладом вчених з клубу мiстера Пiквiка, перш за все сказав декiлька надзвичайно серйозних i виключно нечуваних фраз про диференцiацiю, мiжнародний капiтал i сiльське господарство. Закiнчив вiн свiй аналiз такою оригiнальною мораллю: Не слiд верзти всякi нiсенiтницi в розмовах i полiтицi. Але, гадаючи, що сентенцiю хтось обов'язково вiзьме пiд сумнiв, професор присвятив ïй спецiальний роздiл пiд пiквiкською красномовною назвою Боротьба за iдеологiчну цитадель. Словом, вiд одного аналiзу нам поки що — пробачте за рiзкiсть — не холодно й не душно. Очевидно, i читачi почували себе точнiсiнько так же.
Юринця вивезла всесвiтня начитанiсть, i вiн вирiшив пiти на шлях iсторичних аналогiй. Перш за все порiвняв нас з молодогегельянством i, щодо останнього, тут же навiв убiйчу цитату з Маркса. Ваша, мовляв, гiгантомахiя — те ж самiсiньке, а як iсторичний матерiалiзм характеризує молодогегельянство — самi бачите.
На момент припустiм, що ця аналогiя i справдi вдала. Але хiба тут така вже велика небезпека? Справа от в чому: наш ерудит не розумiє тiєï парадоксальностi, якою перейнято Марксову характеристику молодогегельянства. Чи вiдомо т. Юринцевi, що з цього самого молодогегельянства вийшов, очевидно, й напевне вiдомий йому Фейєрбах, що воно останньому дало можливiсть поставити, як-то кажуть, Регеля на ноги, що Енгельс i навiть сам бородатий Маркс належали в кiнцi 30-х i на початку 40-х рокiв минулого столiття до молодогегельянських кiл? В якому планi трактував Маркс той начебто й рiдний йому рух? В планi сучасноï йому боротьби, i саме тодi, коли воно, зiгравши свою революцiйну роль, продовжувало культивувати гегелiвський iдеалiзм. Ми ж на молодогегельянство мусимо дивитись в планi ретроспекцiï i прикладати до нього об'єктивний метод. Молода Нiмеччина з часом теж виродилась в реакцiйне явище. Революцiонер Гейне завше стоïть поруч з песимiстом i поетом свiтовоï скорботи — Байроном. Але й Гейне, i Молода Нiмеччина в серединi XIX столiття були тiєю фортецею, вiдкiля летiли снаряди в болото рiдного фiлiстерства. Ленiн не раз давав Плеханову характеристику подiбно до тiєï, що ïï Маркс дав молодогегельянству, але це зовсiм не заважає ленiнцю Юринцевi не тiльки використовувати плехановськi методи, але й буквально вчитись в нього. Отже, коли комусь наш рух нагадує молодогегельянство, то це зовсiм не погано. Безперечно, i вiн, як i всi на свiтi, може дiйти до тiєï точки, коли почне набирати реакцiйного характеру. Але це трапиться за якийсь десяток-два рокiв. Саме тодi наш попереднiй товариш i мусить виступити з цитатою Маркса. Сьогоднi ж Юринцiв виступ — це (не ображайтеся, камраде Хвиля) один iз тих прекрасних актiв, що ними вславилася наша не менш прекрасна нацiя.
Але професор не задовольняються однiєю аналогiєю. Бони рiшуче хочуть скомпрометувати перед партiєю наш сьогоднiшнiй рух i тому порiвнюють його ще з украïнським модернiзмом. Отже, на момент припустiм, що ця аналогiя вдала.
В своïх Думках проти течiï в роздiлi Культурний епiгонiзм ми вже говорили, як треба розцiнювати наших так званих європейцiв. Невже ж ця волинка непорозумiнь i безграмотних ляпсусiв буде тягтися до безконечностi? Хiба вам не ясно, шановний товаришу, що наша псевдочервона публiцистика веде до розриву з культурним надбанням, що ïï пiдхiд до наших європейцiв є антимарксистський, антинауковий, що це є народницько-суб'єктивне тлумачення минулого в планi злободенних перипетiй? Справа ж не в тому, що євшанiвський естетизм залишився туберкульозним, не в тому, що Яцкiв не пiшов далi пангуманiтарних дифiрамбiв. Справа в тому, що цей шум був все-таки здоровим, логiчним i необхiдним етапом на шляху до соцiальноï диференцiацiï, до пробудження нових суспiльних сил. Хiба Молода муза, культивуючи крайнiй iндивiдуалiзм, не була етапом до символiзму? Хiба останнiй не зiграв революцiйноï ролi, виховавши в своïх рядах таку досить таки iмпозантну фiгуру, як Олесь? Хiба сам найбiльший молодомузiвець i дальший зрадник Яцкiв не зiграв помiтноï ролi в боротьбi з тим же таки мiщанством? Хiба сам великий Франко теж всюди був однаковий? Хiба вiн не писав iндивiдуалiстичних Зiв'ялого листя i Semper tiro? Хiба... i т. д. тощо В чому ж справа? Чому так гримає Юринець на Молоду музу? Хто йому дав на це таке широке право? Чому французи, росiяни, поляки i т. д. не запльовують таким чином своïх попередникiв? Чи, може, Молода муза те ж саме, що й Слащов-кримський? Чи, може, вона була такою вже бездарною, що нашому професоровi чешуться руки? Так тодi вiдкiля ж взялися Сонячнi кларнети, Iнтермеццо i т. д.? Воiстину: ми не знаємо, що таке державнi справи, iнакше б ми давно вже придбали в особi Юринця одного iз своïх справжнiх державних мужiв. Молода муза не повинна в неповнокровностi украïнського суспiльства, яке вiддавна не знало iсторично-конструктивних традицiй. Не лiтературщина Карманських пiдмивала елементи суспiльноï психiки — цей погляд, по меншiй мiрi, антимарксистський. Розхлябанiсть згаданоï психiки не є результат роботи лiтературщини, а навпаки. Що ж до молодомузiвськоï гiгантомахiï, то це цiлком природне явище всякоï доби, яка передчуває нацiональне вiдродження. Яскравим прикладом є тому XVIII вiк в нiмецькiй лiтературi. Так званi м'ятежнi генiï — цiлком природне явище того часу.
Але й основна установка нашого модернiзму теж була цiлком правильною. Ставка була все-таки на дiйсну Європу (ïï, до речi, як побачимо далi, професор не розумiють). I коли вона, ця ставка, зiгравши iсторично необхiдну роль, виродилась в гарячку ностальгiï, то все це виходило не стiльки з залiзноï мови класових конфлiктiв, як з трагедiï украïнськоï нацiï в цiлому, з ïï ролi колонiальноï краïни. Цим ми, звичайно, не думаємо ставити наших модернiстiв поза залiзною мовою класових конфлiктiв, цим ми хочемо пiдкреслити, що ностальгiя є все-таки i перш за все ностальгiя.
Тут, до речi, про пiкантне протирiччя. Вiдкiля наш марксист взяв, що байронiзм мав основою нездiйсненнiсть замислiв Великоï Французькоï революцiï? На свiтанку XIX столiття захiдноєвропейська iнтелiгенцiя зi своєю атеïстичною фiлософiєю, як вiдомо, прийшла до свiтовоï скорботи, але не тому, що не здiйснились замисли названоï революцiï, а навпаки: саме тому, що вони здiйснились. Чому в свiй час Мiльтону вдалося злити iдеï пуританства, стiйкiсть Кромвеля з iдеями умираючого Вiдродження? А тому, що захiдноєвропейська буржуазiя не пройшла ще одного з своïх дальших етапiв розвитку. Мiльтон, як вiдомо, був предтечею вiку рацiоналiзму. Але Байрон — тiльки могильщиком третього стану, бо Велика Французька революцiя пiдводила лише пiдсумки i не одкривала нових Америк. Недарма генiального парвеню Бомарше прийнято називати кульмiнацiєю торжества буржуазiï.
Отже, не можна робити таких Iарзш'iв i, напираючи на залiзну мову класових конфлiктiв, раптом i фактично виводити з-пiд впливу цих конфлiктiв захiдноєвропейське суспiльство. Песимiзм Шопенгауера i справдi виходив з чiтких соцiально-класових пертурбацiй. Але скиглiння iнтелiгента Карманського брало свiй початок, головним чином, з того туману украïнськоï антиприродноï соцiальноï ситуацiï, що в силу вiдомих причин затримувала законну класову диференцiацiю в межах нашоï нацiï i частенько проти волi й бажання штовхала найрiзнорiднiшi класовi органiзми iти пiд одним жовто-блакитним прапором. В украïнському суспiльствi тiльки з осiнньоï революцiï мова згаданих конфлiктiв заговорила по- справжньому. Ця мова що далi, то голоснiша. Але дiапазон ïï поширюється пропорцiонально розгортанню нацiонального вiдродження. Iнтелiгенти Карманськi не знали цiєï музики, а коли й знали, то ïхнє скиглiння це знову i все-таки ностальгiя.
Таким чином, гасло Європа залишається при всiй його актуальностi. Наша економiка наздоганяє захiдноєвропейську прискореним темпом, отже, i в нашому життi наступає перiод бурного оживлення. Всi тi суперечностi, що ми ïх спостерiгаємо в нашiй економiцi, неминуче тягнуть за собою нервознiсть та розхристанiсть i в духовному здвиговi. Мiщани завжди жахалися такого оживлення. Але коли бiльшовик лякає нашу молодь, квалiфiкуючи це оживлення як назадництво i смiшнi крики, то ми не тiльки рiшуче протестуємо, але й подбаємо розвiнчати новоявлений канцелярський марксизм. Коли модернiстська гiгантомахiя, не маючи пiд собою вiдповiдного грунту, наблизила до нас європейськi далi, то яким же треба бути безвихiдним чинушею, щоб не бачити, в якi широкi горизонти упирається наш молодий рух. Тов. Юринець справедливо передрiкає украïнський ренесанс, оснований на побiдi працi. Але коли вiн каже, що нашi перспективи силою фактiв не дають можливостi ïхнього здiйснення, то ми тiльки здвигуємо плечима. Що це таке: зарозумiлiсть третьоï особи чи держвидавiвська логiка? Коли йде ренесанс, то, очевидно, єсть i можливiсть здiйснення широких перспектив. Чи, може, професор думають, що Украïна так собi, для блiзiру, а справдi все-таки Малоросiя? Але ми трохи забiгли вперед. Власне, справа йшла тiльки про iсторичнi аналогiï. Отже, зрезюмуємо. Коли б наш рух можна було порiвняти з молодогегельянством чи то з модернiзмом, то й тодi ми стоïмо на правдивому шляху. Але, як ми побачимо далi, для нашого часу прийдеться взяти зовсiм iншу паралель.
I до чого ж не везе тiй психологiчнiй Європi. Скiльки вже мiсяцiв ляскають по нiй перами, а вона все жива i все вище д'горi пiдводить свою прекрасну голову. I коли Юринець почав вiдкривати нашi помилки i так безпощадно, як це робили класики росiйськоï критики, ми одразу зацiкавилися: чи не про неï, бува, йде справа? I виявилось: дiйсно так. Саме на психологiчнiй Європi i дають нам чергову генеральну баталiю. От тодi-то ми й зареготали. I так дзвiнко зареготали, як можуть реготати тiльки запальнi юнаки з часiв великого Вiдродження.
Словом, загадка. В держвидавiвському запалi шановний марксист заявляють, що ми не вiдрiзняємо свiтла вiд тiнi, що лти в Європi не бачимо класовоï структури, внутрiшнiх протирiч, антагонiзмiв i т. д., що для нас iснують тiльки великi дiячi, до якого класу вони б не належали. На доказ приведено величезну цитату з нашоï останньоï книжки памфлетiв.
Але скiльки треба мати зарозумiлостi, щоб викидати такi-от безвiдповiдальнi словеса. От вам найсильнiший удар по наших засадах. Чи може (пише Юринець) серйозний письменник порiвнювати без застережень Лютера — виразника слабоï, кволоï, нездiбноï ще до iсторичноï творчостi нiмецькоï буржуазiï, Лютера, що вiддав селянство на поталу помiщику, — порiвнювати з енергiйною, смiливою й цiльною в своïх класових стремлiннях постаттю Бебеля?
Ну, як не повiрити Юринцевi i не розвiнчати нашу серйознiсть? Аргументи воiстину убiйчi, а поезiï — океан великий.
Але вiдповiдаємо: звичайно, не може. Наш професор не помиляється. Тiльки не може... зовсiм не в тому сенсi, що його мав на увазi. Великого реформатора Лютера i справдi не можна без застережень порiвнювати з рядовим робiтником нiмецького революцiйного руху, як Монблан зi шведськими курганами. Але хiба ви мали це на увазi?
Отже, справа не в тому, що ми образили цим порiвнянням постать Бебеля, а справа в тому, що ми тенденцiйно пiдiйшли, i коли вже торгуватись, то образили пам'ять Лютера. Проте (це вже в бiк архiправих), оскiльки ми виводили тип, а не портрет, то й тут страшного нiчого нема. Бебель i справдi хоч i зiграв в iсторiï людськостi невеличку рядову роль, але й вiн належав до того ж самого позитивного типу, що його символiзує великий пiп.
Та справа ж зовсiм не в цьому. Юринець твердить навпаки: Лютер, мовляв, не гiдний енергiйного соцiал-демократа. Для нього ця велетенська фiгура — все-таки пiп. 1 вiн нiяк не хоче вiдрiзняти його вiд якогось попа Iпата з задрипанок. Для нього Лютер все-таки — камунiя.
Отже, до логiки... а перш за все протирiччя: з одного боку, великий реформатор — представник кволоï буржуазiï, з другого — вiн, кволий (бо ж без мiцного соцiального грунту), десь дiстає силу вiддати селянство на поталу помiщику. Одразу неув'язка, а неув'язка саме тому, що наш марксист зробив двi iсторичнi помилки. По-перше: з iм'ям Лютера зв'язано не кволу нiмецьку буржуазiю, а саме активну, яка зумiла кволому гуманiзму надати полiтичний i громадський характер, яка в боротьбу з папством внесла, як вiдомо, характер народноï справи, яка гуманiзм не повела по рiчищу тодiшньоï iталiйськоï теологiï, а насичила його елементами нацiонального руху проти Риму. Це саме та буржуазiя, шановний професоре, висунула зi своïх рядiв таких людей, як Гуттен i Еразм. По- друге: ставлячи наголос на лютерiвське рабопродавство (мовляв, вiддавав селянство на поталу помiщику), можна уявити собi приблизно таку картину. В якомусь XV вiцi селянство було вiльне, i тiльки з приходом цього капосного попа воно попало в крiпацтво. А чи не було трохи навпаки? Епоха реформацiï, як вiдомо й школяревi з повiтового мiста, нiколи б не набрала такого широкого розмаху, коли б вона не йшла пiд гаслом боротьби з найбiльшим тодi помiщиком — Римом. Отже, чи може серйозний письменник, за якого, до речi, вважає себе Юринець, робити такi скандальнi ляпсуси?
Але припустiм, що наш марксист добре знає iсторiю i вищеприведенi недогляди вiдносяться до фантазiï коректора. Тодi все-таки дозвольте знов висловити своє безмежне здивування: невже таки (таки) в пантеонi не найшлося мiсця великому реформаторовi навiть поруч з рядовим соцiал-демократом? Колись Мерiнг казав, що римськi попи зробили з Лютера диявольську машкару. Тепер цю ж машкару надягає на нього марксист Юринець.
Що таке епоха реформацiï? (Боже мiй, знову пiдготовча група.) Це перш за все, як говорить та ж таки елементарна полiтграмота, — перший удар по католицизму. Це — боротьба молодоï буржуазiï за своє соцiальне оформлення. Тодi сходив на iсторичну арену сильний молодий клас, i вiн, цей клас, навiть кволi гасла Вiдродження, як-от епiкурейськi iдеали, зумiв рiшуче вiдкинути. Епоха реформацiï, помiчаючи себе боротьбою з католицизмом, тим самим пiдкреслила i виявила прагнення європейських держав емансипуватись вiд влади Риму. Iншими словами — тодi почався й розгорнувся процес утворення нацiональних держав — первинна диференцiацiя в суспiльствi. Невже ж наш професор забув це? А коли не забув, то чому ж вiн так характеризує нам Лютера — головного натхненця цього безпримiрного руху в iсторiï? Чи не була епоха реформацiï одним iз тих величезних факторiв, що привели нас до епохи комунiстичних революцiй? Звичайно, Лютер не Господь-Бог, вiн тiльки вiльний виразник настроïв свого часу i свого суспiльства. Але Лютер, по-перше, генiальна людина, по-друге (в планi ретроспекцiï) — великий революцiонер i попередник наших комунiстичних методiв. Поставивши Бебеля поруч з ним, ми тим самим (коли вже пiшло на благбазiвськi переговори) зробили велику честь не останньому, а саме першому. Треба бути дiалектиком i знати, що коли Юринцева схоластика не находе мiсця в сьогоднiшньому життi, то це зовсiм не значить, що середньовiччя, яке, як вiдомо, було конкретнiш мiстики, не вiдiграло в свiй час прогресивноï ролi. Перед нами зараз лежать народницькi памфлети Вольтера, але чи пам'ятає наш друг, як висловлювався колись i десь — забули — про народ цей просвiтитель? Народ, казав вiн, це — бидло, що потребує ярма, погонщика i пашi. Словом, справжня контрреволюцiя. Але й освiчений абсолютизм був не кращий. А все-таки сказати, що ця епоха була реакцiйною i що Вольтера не можна порiвняти з Бебелем, — значить взагалi нiчого не розумiти. Монтеск'є, як вiдомо, був фундатором монархiчного конституцiйного вчення, але це зовсiм не значить, що вiн належав до чорноï сотнi.
Троцький в своïй книзi Куда идет Англия? порiвнював Ленiна з Кромвелем. Але чи вiдомо Юринцевi, що Кромвель в свiй час боровся з комунiстичними сектами? Той же Троцький в тiй же книзi порiвнює Ленiна ще й з Робесп'єром. Але послухайте, що вiн говорить далi: Англiйська соцiальна криза XVII столiття сполучає в собi риси нiмецькоï реформацiï XVI столiття з рисами французькоï революцiï XVIII столiття. В самому Кромвелi Лютер подає руку Робесп'єру! Iншими словами, родословна приблизно така: Лютер — Кромвель — Робесп'єр i... (о жах!) Ленiн.
Єсть глибока неусвiдомлена iнтуïцiя в поклику т. Юринця. Але будьте покiйнi, шановний професоре: ми прекрасно розумiємо, де кiнчається бiльшовизм i починається фашизм. Погано тiльки, що от ви не знаєте, як прищепити героïчну конструктивну психiку Європи до нашоï малоросєйщини. Бо й справдi: проспiвавши дифiрамби завзяттю (буржуазних) конкiстадорiв, мужеському невдоволенню молодого третього стану, яснiй мудростi Галiлеïв i Декартiв, наш друг несподiвано так говорить: Але вся ця конструктивна культура була тiльки методою озброєння європейськоï психiки для грабежу i визиску.
З таким додатком, звичайно, далеко не поïдеш i вже напевно не прищепиш малоросєищинi вищезгаданоï психiки. Справа в тому, що Юринець несподiвано впадає в пилипенкiвську вульгарщину. До конструктивноï культури вiн, замiсть марксистського об'єктивного методу, прикладає суб'єктивно-народницький. Конструктивна психiка, оскiльки ïï використовував капiталiзм, на його погляд, гiдна тiльки (тiльки) для грабежу й визиску. Для нього мужеський англiйський XVIII вiк тiльки (тiльки) вампiр, який п'є кров iндусiв. I вiн не хоче бачити в тому ж вiцi i в тiй же Англiï формування революцiйноï iдеологiï через цю ж саму конструктивну психiку, коли на мiсце придворних кар'єристiв прийшли друкарi Рiчардсони. Чи не вони були натхненцями тих самих гiрнякiв, що сьогоднi, зi слiв Комiнтерну, починають нову еру? Наш професор навiть заплямував д-ра Фауста i тiльки за те, що той покинув Гретхен i взявся за дiло капiталiстичного пiонера... Нi, кричать Юринець, ця психологiчна Європа не може бути нашим прообразом. Ми всiма силами будемо старатися, щоб вона не iснувала. Iсторичну конструкцiю будуть у нас проводити новi суспiльнi шари. Цiлком справедливо, дорогий друже: новi шари. Але ми сумнiваємось, щоб вони провели iсторичну конструкцiю, коли ви будете усiма силами старатися. Невже ви не розумiєте, що д-р Фауст, який покидає Гретхен на зорi капiталiстичного будiвництва, є iндивiдуальний людський тип, є той європейський метод, що його мусимо всi наслiдувати? Чи не прийшов час покинути сахарин красивих слiв про непереривну працю працюючих i не мазати ним губи нашоï молодi? Спiваєте ви прекрасно, але справа ж не в тому, щоб залитись соловейком, а в тому, щоб провести через диктатуру пролетарiату працюючих до царства свободи, до економiчного розкрiплення. Тут сахарин зовсiм нi при чому. Тут дайош залiзну логiку. Звичайно, легше всього демагогнути i найти в нашому заклику якийсь легальний марксизм молодоï буржуазiï. Але подумайте, професоре (i iже з вами), куди ви забрели? Це ж безвихiдне болото народництва, що сьогоднi й є головною базою для столипiнських отрубiв. Ми вiрили, що хоч нашi книжники зумiють приховати десь живий марксизм, але й цю вiру розбито на трiсочки. У вас єсть всi данi для того, щоб стояти десь в авангардi, вашу тоску за героïчною конструктивною психiкою ми вiдчуваємо, але будьте послiдовними i логiчними до кiнця i не давайте приводу т. Пилипенковi, цьому всеукраïнському oleum ricini¹ глузувати над вашими промахами. Ми не будемо доказувати десятками цитат з Ленiна, як це робить плужанська канцелярiя, що не можна рвати в мистецтвi з усiєю буржуазною культурою. Цей ляпсус очевидний. Ми тiльки хочемо пiдкреслити, до якого абсурду може привести неяснiсть позицiï навiть досить-таки начитану людину. Проста ленiнська лiнiя тому стала незрозумiлою Юринцевi, що вiн не продумав до кiнця нашоï психологiчноï Європи.
Слабеньким мiсцем наших марксистських книжникiв — це є дiалектика. Це — так i нi. Порiвнювати Ленiна з Петром Великим i можна, й не можна. Так, як порiвнює Сорель i Горький, — не можна, Юринець не помиляється, бо це порiвняння стоïть в планi тих вузеньких нацiональних масштабiв, що ïх мали на увазi автори порiвняння. Але порiвнювати так, як це робимо ми, — можна. Бо для нас i Ленiн, i Петро Великий — один i той же прогресивний людський тип. Предпосилка до нього — це свободна воля, яка зворотно впливає на економiку. Ленiн i Петро Великий — цiлком справедливо — є представники i виразники рiзних класiв, але хiба декабристи i компартiя теж цiлком iдентичнi соцiальнi фактори? Чому ми не боïмося рiвняти себе з помiщиком Рилєєвим i жахаємось порiвняння з Петром, без якого не було б Рилєєва, й саме як революцiйного фактора.
Це страшенна неув'язка в антимарксистськiй теорiï — перериву тяглостi — не дає можливостi Юринцевi побачити революцiйнi й здоровi елементи i в творчостi наших неокласикiв. I тому, коли вiн приходить в стан афекту й вигукує: Доволi вже нам Європи. Доволi європеïзацiï Украïни, — нам нiчого iншого не залишається, як спитати нашого ж таки професора: А вам це хто сказав? Вiдкiля це видно, що доволi Європи, коли ви ïï й досi не розумiєте?
Отже, не продумав тов. Юринець до кiнця своïх гадок, є в них колосальна незв'язанiсть, кiнцi там не сходяться з кiнцями. Колись навiть рiзнi свiтогляди, як-от деïзм i матерiалiзм, били по католицизму. Де ж той науковий марксизм на Украïнi, що нарештi не буде плентатись позаду бiльшовицькоï практики? Коли в глибокiй древностi Абеляра проголосили єретиком за його бажання повести в царство небесне кращих поганських фiлософiв, то невже та ж сама участь чекає всiх тих, хто в XX столiттi, на свiтанку комунiстичних революцiй, пiднiме меч проти малоросєйщини?
Таким чином, ми пiдiйшли до московських задрипанок: з приводу цiєï, як сказали б росiяни, щепетильной справи Юринець не ризикнув багато говорити. Вiн тiльки разшаркався перед Москвою, як якийсь росiйський князь перед ханом Золотоï Орди або як зразковий член малоросiйськоï колегiï1 перед самодержавцем всеросiйським, i запевнив ïï, Москву, що рвати з нею вiн не буде, бо вона, Москва, назавжди останеться його серцем. Словом, благонадежности, як сказав би той же росiянин, на п'ять з плюсом.
Таке от обожнення Вiтчизни Iвана Калити страшенно характерне для тiєï частини москвофiльствуючоï галицькоï iнтелiгенцiï, яка пiдсвiдоме ототожнює Ленiна з Миколою II. ïï не обвiяно духом м'ятежа й свободолюбiя, що ним завжди горiла Надднiпрянщина.
Другий наш наполеон — Андрiй Хвиля — знає, де раки зимують, i вiн береться тiльки, так би мовити, обережненько пояснювати цiлком ясного Юринця. Для цього наш другий приятель закликав до себе порожнiй псевдоiнтернацiоналiзм i використав його, що називається, до отказу.
Але дозвольте одрекомендувати i цього наполеона. Колись Троцький приблизно так говорив про Вардiна: У него тьма претензий, но знаний убийственно мало. Те ж саме й з Хвилею: гонору — Чорне море, наче шаровари Гаркун-Задунайського, а ерудицiï — як кiт наплакав: на жаль, набралось тiльки на одну компiлятивну брошурку й то для дiтей середнього вiку. А втiм, це — загостра характеристика, i це, безперечно, результат нашоï роздратованостi; як же, фамiльярничав з Пушкiним.
Але все-таки повiрте нам, шановний камраде, що з таким багажем, з яким ви виступили, люди далеко не ïдуть. Навiть вашi прихильники стурбованi й рiшуче заявляють: пропав. Мовляв, з Вiльною Академiєю, та ще й з такою пiдготовкою, важко боротись. Проте не хвилюйтесь, тов. Андрiю, нiчого страшного нема. Обмiняємось тiльки вiзитними карточками, а на слiдуючий раз ви будете трохи обережнiш. I потiм, ви зовсiм даремно ображаєтесь i кажете, що ми хочем на вас начхать. I в думках не було — ïй- богу. Для вас дверi Вiльноï Академiï завжди одчинено.
От тiльки погано, що ви не вмiєте полемiзувати. Коли ми вас назвали просвiтянином, то вже мусите назвати нас якось iнакше. А то виходить подитячи: А твiй батько теж був кривий. Несерйозно i не личить до вашоï поважноï посади. Коли ми вас назвали просвiтянином, то ви мусите подумати й сказати: Так, я — просвiтянин, але в цьому я не повинний, бо мене держали в темнотi триста рокiв. Отже, я, Андрiй Хвиля, пiду, мабуть, в iнститут марксизму — i вiдтiля пришлю для Червоного шляху статтю про Драгоманова, i тодi вже президент Вiльноï Академiï — Михайло Яловий — не подумає, що я знаю цього вченого тiльки по назвах. От, наприклад, Чудернацькi думки, Листи на Надднiпрянщину i другi.
Але для чого вся ця передмова? А для того, шановний камраде, що не треба гарячитись, а треба бути спокiйним, бо в полемiцi — це перше дiло. Особливо треба бути спокiйним, коли ви дiстали честь полемiзувати з такою поважною iнституцiєю, як Вiльна Академiя. Несерйозно, друже. Несерйозно.
Отже, наш роздiл в Апологетах писаризму про московськi задрипанки викликав цiлу бурю протестiв. Заметушилась Малоросiя, вдарила в порожнi гармати хохландiя, Петлюрiвщина, австрiйська iнтрига i т. д., тощо, i от на сцену вилазить порожнiй псевдоiнтернацiоналiзм, що в ньому марксизм i не ночував нiколи. Звичайно, володiти справжнiм iнтернацiоналiзмом — нелегка справа. Звичайно, не кожен зумiє взяти нацiональну проблему у всiй ïï складнiй модифiкацiï й модуляцiï. Але навiщо ж тодi вискакувати з порожнiми та ще й претензiйними статтями та ще й в центральному органi партiï?
Отже, будемо говорити серйозно й не по-хлоп'ячому. Хвиля ображається, що ми назвали Украïну самостiйною державою. От тобi й раз. А хiба вона не самостiйна? Перехрестiться, камраде, та подивiться в нашу конституцiю. Розгорнiть параграф перший i уважно перечитайте. Чи, може, ви гадаєте, що нашу конституцiю складали хлоп'ята? Чи, може, ви, як Юринець, голосуєте й галасуєте за Малоросiю? Чого ви повертаєтесь i так жалкенько по-рабськи усмiхаєтесь до росiйського мiщанина? Все одно п'ять з плюсом не поставить. Нiчого вам протестувати й проти росiян, якi теж мають свою конституцiю й теж самостiйнi. Скажiть, будь ласка, який тризубiвський великодержавник вже намагається i Московiю украïнiзувати?
Отже, ми є справдi-таки незалежна держава, що входить своïм республiканським органiзмом в Радянський Союз. I самостiйна Украïна не тому, що цього хочемо ми, комунiсти, а тому, що цього вимагає залiзна й непоборна воля iсторичних законiв, тому, що тiльки таким чином ми прискоримо класову диференцiацiю на Украïнi. Коли якась нацiя (про це вже давно й не раз писалось) виявляє свою волю на протязi вiкiв до виявлення свого органiзму як державноï одиницi, тодi всякi спроби так чи iнакше затримати цей природний процес, з одного боку, затримують оформлення класових сил, а з другого — вносять елемент хаосу вже в свiтовий загальноiсторичний процес. Замазувати самостiйнiсть порожнiм псевдомарксизмом значить не розумiти, що Украïна доти буде плацдармом для контрреволюцiï, доки не перейде того природного стану, який Захiдна Європа пройшла в часи оформлення нацiональних держав. Наше завдання полягає не в тому, щоб дурити чи то нервувати молоде украïнське суспiльство, диференцiйоване вiд своïх петлюрiвських бурбонiв, а в тому, щоб яснiстю своєï позицiï остаточно атрофувати в ньому почуття зоологiчного нацiоналiзму i — головне — розгорнути дальшу диференцiацiю. Не треба забувати (ще раз кажемо), що ми живемо в надзвичайно складнiй обстановцi, коли поруч соцiалiстичного будiвництва виростають елементи капiталiзму, а з останнiм i молода буржуазiя. Нашi надбудови не встигають розвиватися пропорцiонально надбудовам третього стану. Молодь, що виходить з вузiв, легко пiддається пропагандi по темних закутках. Чи є Украïна колонiя, чи нi, — такi розмови ми вже давно чуємо. В наших умовах — це загрозливе питання. Соцiальнi процеси, що ïх викликано непом, логiчно ведуть до конфлiкту двох культур. Украïнське суспiльство, змiцнiвши, не помириться зi своïм, фактично, коли не de jure¹, декретованим гегемоном — росiйським конкурентом.
Отже, тут з порожнiми фразами далеко не поïдеш. Наше завдання попередити цей конфлiкт. Iншими словами: ми мусимо негайно стати на боцi активного молодого украïнського суспiльства, що репрезентує не тiльки селянина, але вже й робiтника, i тим назавжди покiнчити з контрреволюцiйною (по сутi) думкою будувати на Укра'ïнi росiйську культуру. Бо всi цi розмови про рiвноправнiсть мов є не що iнше, як приховане наше бажання культивувати те, що вже не воскресне. Iншими словами, ми самi собi ставимо перешкоди в нашому соцiалiстичному будiвництвi. Вiд цього треба якомога швидше вiдмовитись. Цим ми прискоримо серед украïнського суспiльства цiлковито iдеологiчний вiдлив на наш бiк. Тiльки таку постановку питання ми можемо назвати серйозною.
Ergo, покиньте, Хвиля, любити сахарином своïх уст робiтничо -селянську Украïну, покиньте прагнути пiдняти ïï на вищий культурний рiвень i т. д., тощо Нiкому вiд вашоï любовi не холодно й не душно. Ви зумiєте взяти на облiк спiввiдношення всiх реальних сил i зробити правильний прогноз на майбутнє. По воле волн пливете ви сьогоднi зi своєю популярною брошуркою. Але ми вам пропонуємо поставитись активно до процесу, iнакше ми будемо з вами сидiти на тiй гiлляцi, що ïï вже трохи пiдрiзано. Радянська влада зробила для Украïни стiльки, скiльки ïй не зробив би жодний уряд на свiтi. Приблизно такими от фразами ви щеголяете на дев'ятому роцi революцiï. Але це й без вас всi давно знають. Справа в тому, що викликанi революцiєю сили можуть врештi стати ворожою стихiєю. А щоб попередити це, ми й пропонуємо не тiльки вивчити деталi цього руху, але й трохи напружитись i вiдчувати вчасно тi гасла, що вже носяться в данiй конкретнiй суспiльнiй атмосферi. Жодне з гасел не страшне для нас, коли воно в наших руках, але бережiться, коли воно попаде в чужi руки.
Тут ми пiдiйшли до одного з таких от конкретних, а для панiкерiв i мiщан — контрреволюцiйних лозунгiв.
Хвиля запевняє компартiю, що ми нiбито поставили так питання: разом чи не разом iти з пролетарською Росiєю. Тут же вiн дає свою галасливу й крикливу вiдповiдь: разом. Ми вiтаємо свого веселого камрада, що вiн, будучи комунiстом, мав мужнiсть так рiшуче вiдповiсти. Але хiба перед нами стоïть така проблема? Хiба ми так ставимо питання? За рiшучим i догадливим Хвилею, ми вже давно послали екстрену ноту i закликаємо до розриву з РСФРР. Ну що ж, хай буде й так, коли комусь того хочеться.
Але наш галасливий наполеон не вгомоняється. Ви будете, — рече вiн, — бити себе в груди i кричати, що є багацько дурнiв, шовiнiстiв i йолопiв в Ленiнградi й в Москвi. Але я, Хвиля, читаю вам таку от мораль: Дурнiв зi старого часу нам залишилось багато, ви, мовляв, не звертайте на них уваги, працюйте, i все.
Що йолопiв i шовiнiстiв в Ленiнградi i Москвi багато — в цьому ми не сумнiваємось. Але при чому тут Хвиля? Навiщо входити в роль вченого хохла i, прийнявши позу Людовiка XIV, кричати на всю Украïну: не бойсь, малороссы, побей меня Бог, не видам. Коли цей наш маленький Андрiй зробився великим чоловiком i почав грати таку велику роль — всеукраïнського партiйно-хохлацького папашу? (А чи не рано пташечка запела?) Отже, дорогий камраде, злазьте скорiш зi свого стула класного наставника якоïсь задрипанськоï прогiмназiï i покиньте цей нравоучительний тон, бо, по-перше, вiн вам нiяк не личить, а по-друге, ранiш, нiж говорити ним, треба його заслужити. Нiхто, звичайно, крiм нашого галасливого й крикливого ученого хохла, не бив i, головне, не буде бити себе в груди, i нiхто, крiм його ж, не надає великого значення шовiнiстам iз Ленiнграда. Навiть на московського Демосфена — Ларiна ми дивимось крiзь пальцi i гадаємо, що справа зовсiм не в його фiлiпiках.
Справа лежить глибше. Наголос ми зробили не на московських задрипанках, як декому хочеться, а на тих причинах, що виносять на поверхню життя новий лозунг. Справа в тому, що украïнське нацiональне вiдродження логiчно пiдiйшло до другого свого етапу. В молодому нацiональному суспiльствi, з одного боку, пройшов певний процес класовоï диференцiацiï, а з другого: — ми спостерiгаємо метушню i бiганину. Остання ж з'ясовується тiснотою рямцiв культурного розвитку. Молодi сили не бачать ще в цих рямцях дальших перспектив i не можуть розгорнутись для виявлення своєï творчоï потенцiï. Справа в тому, що в той час, як в Росiï ми завжди втручаємось морально й матерiально в нацiональне культурне будiвництво, в усi його закутки, на Украïнi логiкою одiрваностi нашоï вiд нацiонального вiдродження ми, крiм химерноï ситуацiï в культурному будiвництвi, маємо кiлька не завжди неiмпотентних матерiально i не завжди неслабеньких хохлацьких апаратiв. Це один бiк медалi. Другий — витiкає з класовоï диференцiацiï в нацiональному органiзмi. Соцiальнi процеси що далi то бiльш поглиблюють цю диференцiацiю i при такому станi речей зовсiм неможливою становиться та атмосфера, що нею оточують нашi головотяпи той революцiйний кадр, який беспосередньо будує украïнську радянську культуру. Кожний мiщанський шпiнгалет iз росiйських кiл вважає за свiй обов'язок дивитися на такого от украïнця скоса i при нагодi потрiпати його по плечу: мовляв, работай, нацiонал, може, через 100 рокiв i будеш комунiстом. Цим ми не думаємо бити самих себе: наша компартiя завжди йде назустрiч життю. Ми цим хочемо пiдкреслити, що вiдповiдну атмосферу утворюють, звичайно, не шпiнгалети. Словом, нам — компартiï — треба негайно звернути увагу на це загрозливе явище i пошукати нових шляхiв для рiшучого розв'язання цього питання. Треба якомога скорiш пiти назустрiч украïнськiй радянськiй молодi, яка хоче бути, перш за все, комунарами, а потiм вже украïнцями. Треба не забувати, що вона вже зна собi цiну i вже вмiє вiдрiзнити мiщанина вiд революцiонера. Iнститут вчених хохлiв — це був необхiдний iсторичний етап в розвитковi украïнськоï комунiстичноï думки. Тепер цей iнститут вiджив себе, i молодь, яка не загубила почуття своєï людськоï гiдностi, сьогоднi хоче вийти на радiсний творчий шлях радянського будiвництва в супроводi справжнього товариського оточення.
Словом, справа йде знов-таки про органiчне вростання нашоï партiï в нацiональний радянський рух. Коли Хвиля, сидячи в центрi i на вiдповiдальнiй посадi, досi не уявляє, що робиться хоч би в тiй же украïнськiй лiтературi, то чого ж можна чекати вiд товариша з Окружкому, припустiм?
Наш друг так репрезентує перед партiєю нашу ж таки лiтературу i нашу ж таки радянську iнтелiгенцiю, що прямо очi на лоб лiзуть. Справа в тому, камраде Хвиля, що ви трохи проспали: лягали — була Малоросiя, пiдвелись — стоïть Украïна. Наша iнтелiгенцiя, на ваш погляд, i досi в тому самому ембрiональному станi, що ви його спостерiгали в провiнцiальнiй Просвiтi, починаючи свiй перший безштанний перiод свого ж таки битiя. Справа, друже, зовсiм не в тому, що наша iнтелiгенцiя не вмiє перекладати з закордонних, як ви кажете, мов, а справа, так би мовити, навпаки: наше державне видавництво ще не скоро спроможеться видати оцих класикiв. Це ж ви самi пишете, хоч, правда, i не в тому сенсi. Зрозумiли, де Сiракузи?
Але ви, мабуть, i досi не здогадалися, в чому ми вас обвинувачуємо? Ми вас обвинувачуємо в тому, що ви запльовуєте украïнську радянську iнтелiгенцiю жалконькими словами, i тим даєте привiд росiйському мiщанству пiдвести вище голову, i тим даєте привiд молодi нервувати i не довiряти Компартiï. I ми вас обвинувачуємо в тому, що ви замазуєте перед Москвою правдиву картину того розгону в нашому культурному будiвництвi, який принесло з собою нацiональне вiдродження. Будучи малограмотною людиною, ви такою уявляєте собi i всю молоду украïнську iнтелiгенцiю i такою ïï одрекомендували центральному органовi партiï. Бо ж подумайте: навiть дочка Жовтневоï революцiï Вiльна Академiя (i та) в своïй добрiй половинi вже давно стежить за захiдноєвропейською лiтературою безпосередньо i не має потреби в росiйських перекладах. А ви ж кажете про всю украïнську iнтелiгенцiю. Правда, несподiвана для вас новина? Ну, як же, ви допiру злетiли з Марса, а в Малоросiï — ви звикли принижати себе... чи то пак — нас. Справа ж, друже, не в Хвильовому. Хвильовий дiйсно здiбний у нас тiльки виписати якусь чужу фразу з латинського чи з французького словника для пущого фасону, але вiн же Вiльнiй Академiï, так би мовити, за кавалериста, i держать його там до пори до часу. Невже ви припускаєте, що якийсь iнший член Вiльноï Академiï буде полемiзувати з вами?
Але коли ви не розумiєте й цього, то як же ви зро зумiєте, чому ми не радимо нашим письменникам орiєнтуватися на московське мистецтво?
Визнавши не тiльки де-факто, але i де-юре нацiональне вiдродження за один iз тих етапiв, що його мусить пройти Украïна на своєму шляху до соцiалiзму, ми тим самим свiдомо примушуємо себе не тiльки робити дальшi висновки, якi витiкають з цього визнання, але й вiддаємо себе в цiлковите розпорядження залiзноï логiки консеквенцiï. Логiка ж висновкiв вимагає, перш за все, ясностi.
Давид Штраус, що, як вiдомо, грою фортуни теж має деяке вiдношення i до матерiалiстичного монiзму, кинув колись такий цiкавий афоризм: Можливо, Сiрiус i бiльший за Сонце, але вiд нього не спiє наш виноград. Отже, коли росiйське мистецтво — велике i могутнє, то це буквально нiчого не доказує. Навпаки, коли свiтло з нього приходе до нас, як сузiр'я Великого Пса, тiльки за кiлька великих рокiв, то нам треба якомога швидше покинути орiєнтацiю на нього. Виноград нацiонального вiдродження не мириться з тим, хоч i прекрасним, — але — в силу багатьох i вiдомих iсторичних непорозумiнь — далеким сонцем. Хочемо ми чи не хочемо, логiка подiй i певних соцiальних процесiв [пропуск. -Упор.] ми мусимо це визнати. Справа, значить, не в тому, що це шкiдливе чи нешкiдливе явище. Справа в тому, чи зумiє Компартiя вчасно пiдхопити те нове гасло, яке вже ширяє в повiтрi, i надати йому вiдповiдний комунiстичний змiст. Звичайно, нема нiчого легшого, як торохтiти порожнiм псевдоiнтернацiоналiзмом, — левому ребячеству ми знаємо цiну. Всi цi фрази, що украïнська культура мусить розвиватися на базi росiйськоï (як це культура на базi культури, коли культура завжди бере базою своєю економiку?), що язык русский — язык Ленина (а хiба язык мордвы чи то киргизiв — не може бути языком Ленина?), що на Украïнi росiйська культура є культура пролетарiату (а чому в низових професiйних радах свiдомого украïнського пролетарiату, як говорить статистика, вдвiчi бiльше, нiж росiян з євреями вмiстi?), що треба iти з росiянами, як рiвний з рiвним, що всi народи — брати i т. д., тощо — всi цi фрази є все-таки фрази — не бiльше, i ïм мiсце в архiвах керенщини. На одному зi з'ïздiв Володимир Коряк говорив, що ви, мовляв, Вiльна Академiя, даєте реванш росiйськiй лiтературi. Це теж несерйозно. Бути справжнiм iнтернацiоналiстом — це значить наперекiр всяким забобонам в нацiональному питаннi, що утворилися на протязi великого часу, найти в себе мужнiсть бути послiдовним до кiнця i в цiй послiдовностi смiливо нести прапор пролетарськоï революцiï. Тут не може бути подвоєностi, утвореноï росiйським шовiнiзмом, який Ґвалтує нашу психiку, не дає ïй можливостi набрати елементiв конструктивiзму; не може бути подвоєностi, яка весь час примушує нас, як зайцiв, щохвилинно озиратися назад i дивитись, що сказав той чи iнший, i частенько непевний, папа. Юринець згадав десь повнокровного Бекона. Ми зараз згадуємо Монтеня, який зi своïм que fais je... (по чiм знати) брав пiд сумнiв навiть сам сумнiв. До монтенiвського божевiлля йде i наша хохландiя. Не треба забувати, що коли феодальний легiтимiзм перемiг в Схiднiй Європi завдяки вiдсталостi буржуазiï, то той же легiтимiзм в якихось 50-60-х роках минулого столiття змiцнювався й фiлософiєю заячого шопенгауерського мiщанства. Фашистська мужня цiльнiсть мусить бути ближчою нам вiд рiдноï розляпаноï психiки. I саме тому ближчою, що вона стоïть на дiаметрально протилежному полюсi. Це закон природи: сходяться рiзнi характери — активний холерик i в'яла сангвiнiчка, але холерик завжди мрiє про ту прекрасну любовницю, що стоïть, знову-таки, на дiаметрально протилежному полюсi, в даному разi, родинних взаємовiдношень. Пролетарiат в альянсi з дрiбною буржуазiєю, але пролетарiат нiколи не перестане думати про темперамент того великого третього стану, який покидає Маргариту на свiтанку капiталiзму, щоб на запитання iсторiï, хто стукає в дверi, упевнено i чiтко вiдповiсти: C'est moi! Ouvrez dons!¹ (подивися, тов. Хвиля, в словник).
Але до такоï послiдовностi не кожний найде в собi волю. Отже, не маючи смiливостi звiльнитись вiд психiчноï розхитаностi, навiть тi, хто, по сутi, розумiє i спiвчуває нам, — навiть тi озираються i впадають в винниченкiвську псевдочеснiсть з собою. Хiба давно, скажемо, Коряк говорив, що росiйська лiтература мусить увiйти в своï етнографiчнi береги? А от сьогоднi, коли з цiєï тези зроблено вiдповiднi висновки, коли вiд слiв перейдено до дiла, вiн здрейфив i кричить, що це нацiоналiстичний вибрик М. Хвильового. Що ж, скажемо: I ти, Брут? Але хай добре подумають всi тi, хто зупинився на пiвдорозi, яку треба мати цiльнiсть сього свiтогляду, яку треба мати яснiсть щодо революцiйних перспектив, щоб не захитатись пiд навалою дешевих слiв про хатянський європеïзм ВАПЛIТЕ. Ми глибоко переконанi, що нашi супротивники i самi не знають, де ця генерально-органiзацiйна лiнiя Жовтня в лiтературi. Фрази, фрази i фрази.
В гаслi, скерованому проти росiйського мистецтва (звичайно, не в погромному сенсi, як його тлумачать демагоги, а в сенсi орiєнтацiï), ми добачаємо два моменти. Перший витiкає безпосередньо з логiки нацiонального вiдродження (надто ще болючi спомини минулого, — цiлком справедливо каже Юринець); вiн, цей момент, обумовлюється, головним чином, сумою тих факторiв, що ïх викликає це вiдродження. Висловлюючись вульгарно, але зате й яснiш, боротьба за книжковий ринок, за гегемонiю на культурному фронтi двох братських культур на Украïнi — росiйськоï й украïнськоï — це є життєва правда, та проза, яка далека вiд сантиментiв i романтики i яка з кожним днем становиться яснiшою. Тут висновок короткий: оскiльки ми визнаємо украïнське вiдродження за необхiдний i неминучий етап, остiльки ми не тiльки мусимо розвинути матерiальнi рямцi для виявлення культурних можливостей молодоï нацiï, але й подивитись на нове гасло по-марксистськи. Чому украïнська iнтелiгенцiя не хоче орiєнтуватись на росiйське мистецтво? Тому, що на книжному ринковi вона стикається з росiйським крамом. Орiєнтуючись на росiйське мистецтво, вона не здiбна побороти свого конкурента, бо ïï крам буде завжди розцiнюватись як крам другого, третього чи четвертого сорту, хоч би вiн був i першого. Це закон психологiï нашого читача принаймнi на перший десяток рокiв. З другого боку, украïнська iнтелiгенцiя вiдчуває, що в масi вона не здiбна побороти в собi рабську природу, яка пiвнiчну культуру завжди обожнювала i тим не давала можливостi Украïнi виявити свiй нацiональний генiй. Отже, оскiльки це так, то нам залишається тiльки взяти все це на облiк i вчасно пiдхопити нове гасло, скерувавши його в комунiстичне рiчище. Коли украïнська радянська культура цiєï тези зроблено вiдповiднi висновки, коли вiд слiв перейдено до дiла, вiн здрейфив i кричить, що це нацiоналiстичний вибрик М. Хвильового. Що ж, скажемо: I ти, Брут? Але хай добре подумають всi тi, хто зупинився на пiвдорозi, яку треба мати цiльнiсть сього свiтогляду, яку треба мати яснiсть щодо революцiйних перспектив, щоб не захитатись пiд навалою дешевих слiв про хатянський європеïзм ВАПЛIТЕ. Ми глибоко переконанi, що нашi супротивники i самi не знають, де ця генерально-органiзацiйна лiнiя Жовтня в лiтературi. Фрази, фрази i фрази.
Отже, цей момент в новому гаслi, так би мовити, шлункового характеру: з одного боку, гони монету, з другого — не перешкоджай менi боротися з моïм конкурентом, бо ж ти, так би мовити, сам декретував (фактично, коли не де-юре) цю конкуренцiю визнанням вiдродження; з третього боку, не добачай в цьому контрреволюцiï.
Так ми дивимось на цю справу i гадаємо, що такi погляди є результат виховання нашого в тому реальному марксизмi, який нiяк не мириться з порожнiм белькотiнням, приперченим начебто iнтернацiональними фразами. Ленiн, очевидно, передбачав таку ситуацiю, коли говорив, що для нас зовсiм не важно, якi будуть кордони мiж Росiєю i Украïною i якi будуть форми ïхнiх державних взаємовiдношень, в цьому, на його погляд, можно й дол-жно iти на уступки, в цьому треба перепробувати i те, i iнше, бо вiд цього справа робiтникiв i селян не загине. Ленiн не тiльки був генiальною людиною i передбачав нашу сьогоднiшню ситуацiю, але вiн був, перш за все, справжнiм iнтернацiоналiстом. Вiн, природний росiянин, не дав хоч би тим же полякам жодного приводу усумнитись в його iнтернацiональностi i заявив, що польський пролетарiат iде по тiй же путi, але не так, як в Росiï. Чому ми кожного, хто, проаналiзувавши ситуацiю i взявши на облiк всi про i контра, робить реальнi висновки, спiшимо заплямувати назвою шовiнiст? На наш погляд, Украïна теж трохи iнакше буде iти до соцiалiзму, хоч i в одному радянському полiтичному союзi з Росiєю. Тут ми пiдiйшли до другого моменту в новому гаслi.
Коли на шлунковi мотиви нового лозунга ми реагували холодком матерiалiста-обсерватора, то другий момент ми пiдхоплюємо зi всiм запалом своïх буйних вiдродженських натур. Тут ми, перш за все, комунари, сучасники героïчноï епохи.
Чого ви пнетеся, — пише Андрiй Хвиля, — чи слiд кидати гасла нехтування тiєï спадщини, яка є в росiйськiй лiтературi? — з новою росiйською лiтературою нам по дорозi. Отже, лозунг проти лiтературноï Росiï маємо замiнити: разом з лiтературною Росiєю. Юринець ушкварив точнiш: ми повиннi шукати в Москвi товкачiв для нашого культурного розвитку. Отже, благонадежности знову-таки... на п'ять з мiнусом (мiнус припадає на Юринцеву невдалу формулiровку), а розумiння сутi справи — нi на копiйку.
Перш за все треба умовитись: говорячи про росiйську лiтературу, ми весь час мали на увазi мистецтво — отже, Ленiн чи то Плеханов тут зовсiм нi при чому. Значить, справа в художнiх надбаннях Москви i зовсiм не в росiйськiй революцiйнiй демократiï, що вiд неï ми, зi слiв Хвилi, хочемо начебто вiдштовхнутись. В тiм-то й справа, що ми цю революцiйну демократiю не думаємо ототожнювати, як роблять це нашi опоненти, з су-харєвськими крамарихами i з безперспективною лiтературщиною, декадансом, занепадом, реакцiєю, що запанували нинi в росiйськiй лiтературi. Справа в тому, що саме ми i хочемо допомогти новим пролетарським силам у Росiï вибратись з багна графоманiï. Коли нашi опоненти не вiрять, що московська лiтература сидить нинi в цьому багнi, — хай вони спитають у якогось пана, i вiн ïм на ушко пiдтвердить: це дiйсно так. Комiнтерн — одна справа, а Сухарєвка — зовсiм iнша, i будьте ласкавi не плутати цих двох понять.
Але чому ж сьогоднiшнє московське мiщанство (i пролетарське, i сменовєхiвське), за винятком якогось десятка оповiдань (що є крапля в морi), переживає такий занепад? Чому ïï теми етнографiчноï балаканини (всi цi Стеньки Разiни, расєйськi мужики, Омельки Пугачови) — є бонтон сьогоднiшнього московського Парнасу? Чому цi теми неодв'язно стежать за росiйським письменником найгероïчнiшоï i найзмiстовнiшоï епохи? Вiдкiля ця арцибашевщина четвертого сорту пролетарських письменникiв Гладкових, чирiкання поетiв солом'яноï Русi, пересiчнiсть Iванових, обмеженiсть Пiльнякiв, бульварщина Еренбургiв i т. д. тощо? Вiдкiля ця безплотна, хоч iнодi i дотепна (для провiнцiальних ' баришень) формалiстика Шкловських? Вiдкiля ця профанацiя лiтературних господ Алексєïв Товстих? Яка причина такого розкладу?
Буттям визначається свiдомiсть. Вiдцiля витiкає перша причина. Москва сьогоднi є центр всесоюзного мiщанства, що в ньому, як всесвiтнiй оазис, — пролетарськi заводи, Комiнтерн i ВКП. Коли на Украïнi, i зокрема в центрi ïï, ви чули тiльки товариш, там вже давно перейшли з гражданина на господина. Москва має мiцнi традицiï, якi глибоко входять в мiщанство. Москва як Москва (i навiть Росiя без Сибiру), по сутi, не бачила Жовтневоï революцiï i ïï героïчноï боротьби. Росiйська революцiйна демократiя — одне, а жидкобо-родий московський iнтелiгент — зовсiм iнше. I от сьогоднi вiн затоскував за сухарєвською купчихою, за тройкою з бубенцями i, головне... за Спасителем. Вiн знов почав богоискательствовать. Вiн забув, що про-стой человек, як говорив Олександр Блок, не прийде з ним говорити про Бога. 1 от знову починається вакханалiя теософiï, порнографiï, розчарування i самогубства. Письменник, коли вiн пересiчнiсть, — раб свого суспiльства. Отже, й маємо результати дiйства першоï причини.
Але друга причина витiкає зi спадщини. Велика росiйська лiтература є, перш за все (здається, так ïï характеризує i Брандес), лiтература песимiстична, певнiше, пасивно-песимiстична. В захiдноєвропейському письменствi оптимiзму теж не багато було, але там песимiзм завжди закликав суспiльство до активностi, до будiвництва, до невiдомих обрiïв. Вiн, цей песимiзм, не тiльки стимулював до боротьби, але в ньому суспiльство находило i сенс життя. Росiйський пасивний песимiзм виховував кадри лишнiх людей, попросту кажучи, паразитiв, мечтателей, людей без определенньïх занятий, нитикiв, сiреньких людей двадцатого числа. Росiйський песимiзм породжував класичнi гiмназiï, що з них виходили Рудiни — високовченi i безпораднi в практичному життi. Росiйський песимiзм породжував i дику бюрократичну машину, бо ж цi Iвани Iвановичi i Петри Петровичi, вилiзти з-пiд мамашиноï класично- гiмназiальноï спiдницi i стикнувшись з суворим життям, шукали 20-го числа, щоб тягти свою песимiстичну лямку, розбавляючи ïï вином, винтом, стукалкою i теософськими розмовами про велике призначення Росiï-Месiï. Цей песимiзм мiг виникнути тiльки в Росiï, де кволий умираючий феодалiзм не давав виходу з подвiйноï людськоï природи, принесеноï капiталiзмом, i затримував людське я в лабетах кволого християнського дуалiзму, в лабетах християнiзму. I справдi: порiвняйте кiлькох росiйських письменникiв, i ви побачите, що для кожного з них тоска расєйськоïширi є та вiсь, на яку накручуються всi iншi мотиви, ïхня справжня фiзiономiя, навiть для захiдника Тургенєва, вiдбивається все-таки в дзеркалi сконденсованого слов'янофiльства Костянтинiв Леонтьєвих, в мракобєсiï Розанових. Абсолютизм зробив своє дiло. Феодалiзм визначив велику росiйську лiтературу. Пiд прапором пасивного християнського дуалiзму пройшло московське мистецтво. Дайте робив пiдсумок середньовiччя, але вiн, на жаль, не дав прообраз росiйськоï лiтератури. Московський iнтелiгент i сьогоднi тоскує за теологiєю Беатрiче, за подорожником в рай, але вiн невдоволений Вергiлiєм — цим символом земноï мудростi. Толстой, наприклад, вiдчував Руссо не як антитезу до скептицизму — виступи останнього проти рацiоналiзму, вiн добачав тiльки проповiдь за патрiархальну демократiю. Руссо для Толстого — перш за все християнин, з його пасивним дуалiзмом. Росiйська лiтература, яка не бачила своєï справжньоï буржуазiï, не вiдчувала ïï оточення, не переживала пафосу капiталiстичного будiвництва i завжди спиралась на феодалiзм, не могла утворити позитивного свiтовiдношення. Вiдцiля ïï расєйськая ширь з расєйською тоскою, вiдцiля i пасивний песимiзм. Золотий вiк захiдноєвропейськоï лiтератури проходить пiд прапором буржуазних революцiй i буржуазного хазяйнування. Це був революцiйний час, i вiн нiс з собою оптимiзм (чи то активний песимiзм) молодого суспiльства. Уже епоха енциклопедизму видвигала таких парвеню, як Дiдро. Золотий вiк росiйськоï лiтератури робило кволе дворянство, яке й визначило свiтовiдношення цього мистецтва. Але й за цим вiком не приходив законний хазяïн держави, i росiйська лiтература пiшла на спад. Таке довге хазяйнування пасивного християнського дуалiзму як основного мотиву не могло не вiдбитись на психiцi росiйськоï iнтелiгенцiï, не могло не утворити тiєï химерноï колiзiï, що ïï ми спостерiгаємо й сьогоднi. Треба наздоганяти сьогоднiшнiй день, а важкi традицiï, як камнi на шиï, тягнуть на дно мертвого дуалiзму. Треба творити героïчну епiку, а жидкобородий богоискатель тягне теософiю. Єсенiн i низка iнших самозгубств — це як реакцiя. Етнографiчна романтика (будь то Iваново-пiльняковська Рассея, чи то бульварна Жанна Ней, чи то пролетарський сахарин карамельних Даш) — така романтика не спасає становища. Один з росiйських критикiв порiвнював колись романтизм з слов'янофiльством. В сьогоднiшнiй росiйськiй етнографiчнiй романтицi та сама iдеалiзацiя минулих Разiних i Пугачових зливається з почуттям расєйського патрiотизму, з неясними мрiями про майбутнє. Далi цього йти не можна. Треба шукати новоï дороги. Велика росiйська лiтература дiйшла своєï межi i зупинилась на роздорiжжi.
I якою злою iронiєю на адресу тiєï ж лiтератури звучать цi безграмотнi поради орiєнтуватись на московське мистецтво. Волею iсторiï вийде зовсiм навпаки: росiйська лiтература для свого вiдродження зможе знайти чарiвний бальзам тiльки пiд буйним живим деревом вiдродження молодих нацiональних республiк, в атмосферi весни колись пригноблених народiв. Але це трапиться тодi, коли нацiональнi генiï Украïни, Бiлорусiï, Грузiï i т. д. побiдним трiумфальним кроком будуть iти по Захiднiй Європi пiд грiм фанфар, якi розбуркають вiковий сон жидкобородого богоискателя, якi навiки придушать в нiм почуття великодержавницього шовiнiзму й примусять його поважати сусiда. Клин вибивають клином, а не проповiддю християнського соцiалiзму.
В статтi про Фонвiзiна В. Бєлiнський каже, що росiяни є спадкоємцi цiлого свiту, не тiльки європейського життя, i спадкоємцi по праву, що вони не повиннi й не можуть бути анi французами, анi нiмцями, анi англiчанами, бо вони мусять бути росiянами. Так думає й сьогоднiшнiй великодержавний iнтелiгент, i хоч скiльки б ми кричали, що цей погляд застарiлий i не вiдповiдає вимогам сьогоднiшнього дня, московський месiанiзм буде жити в головах московськоï iнтелiгенцiï, бо вона й сьогоднi виховується на тому ж самому Бєлiнському. Справа, значить, зовсiм не в тому, що ми гнiваємось на Вiссарiона: Бєлiнський вiд того менший не стане, коли його буде захищати Хвиля. Справа в тiм, що традицiя не жарт i вона давить сьогоднiшню московську молодь. Коли Плеханов, присвячуючи статтю цього самому Фонвiзiну, без всяких застережень спирається на великий авторитет Бєлiнського, коли, нарештi, жодний iз нинiшнiх марксистiв не посмiє рiшуче розвiнчати месiанiзм неистового Виссариона, тодi нам залишається одне: вибивати клин клином. Тов. Сталiн говорить, що суть ленiнiзму — це є поєднання революцiйного розмаху з американською дiловитiстю. Дозвольте ж i нам бути практиками, i нi на хвилину не забуваючи про свою кiнцеву хворобу великодержавництва [пропуск. — Упор.], тими лiками, якi прописала дiловита iсторiя. Розбити росiйський месiанiзм — це значить не тiльки одкрити семафор для експресу радiсноï творчостi, що вiтром свого руху починає справжню весну народiв, але й звiльнити московську молодь вiд вiкових забобонiв великодержавництва. Хвиля й Юринець наïвно переконують себе, що Бєлiнський вже нiколи не повернеться, що стара Росiя вмерла, що i т. д., тощо Але це ж тiльки псевдоiнтернацiоналiзм, який може заколихати недалеких людей i тих, хто бачить в росiйському месiанiзмi розв'язку соцiальних проблем, хто вище за все ставить не комунiстичне суспiльство, а єднiсть Вiтчизни Iвана Калити. Будемо говорити конкретнiш. Вiзьмемо хоч би того ж М. Горького. Здається, й революцiйна демократiя, i пролетарський письменник, i друг нашого вчителя — Ленiна, i божок сьогоднiшньоï московськоï лiтературноï iнтелiгенцiï, i т. д., тощо Але поцiкавтесь, як вiн думає в травнi 1926 року. На пропозицiю О. Слiсаренка перекласти його повiсть Мать на украïнську мову, що ïï, цю повiсть, видавництво] Книгоспiлка хотiло видати в скороченому текстi для молодняка, М. Горький — росiйський пролетарський письменник — вiдповiв О. Слiсаренковi — украïнському пролетарському письменниковi — таким листом (приводимо дослiвно):
Уважаемый Алексей Александрович, я категорически против сокращения повести Мать. Мне кажется, что и перевод зтой повести на украинское наречие тоже не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий — стремятся сделать наречие языком, но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия.
При старом режиме я — посильно — протестовал против таких явлений. Мне кажется, при новом режиме следовало бы стремиться к устранению всего, что мешает людям помогать друг другу.
А то выходит курьезно: одни стремятся создать всемирный язык, другие — действуют как раз наоборот. А. Пешков
На конвертi стоïть: M. Gorki. (В листi дата: 7/V-26. Sorrento.) Лист не потребує коментарiв: вiн сам за себе говорить. Але вiн ще раз пiдтвердив нашi припущення й прогнози. Навiть в авторовi Буревестника, навiть в цiй людинi, що, очевидно, хоче грати роль совести земли русской, навiть в ньому сидить великодержавник, проповiдник росiйського месiанiзму й собиратель земли русской для земли русской, але у всякому разi не для комунiзму. Горький теж липовий оптимiст, i тому в нiм довго ще буде перемагати мiщанин А. Пєшков iз Сорренто. Тiльки вiтер, тiльки вiн, що несе на своïх крилах весну народiв, розвiє туман росiйського месiанiзму й жидкобородоï обмеженостi. Тiльки вiтер, тiльки вiн виведе московську молодь на шлях здорового й радiсного оптимiзму. Словом: во iм'я отця, й сина, й святого духа, як починалась в минулому столiттi перша революцiйна вiдозва на Украïнi польського поета Розенталя.
Але в чому трагедiя? А трагедiя в тому, що росiйське мiщанство, погодившись з нами, що говорити про економiчнi й полiтичнi умови як умови цiлком тотожнi є нiсенiтниця, в той же час кричить в свiй рупор: Не дозволю. Мало того, той же Андрiй Хвиля в своєму порожньому псевдоiнтернацiональному запалi робить передержку i подає таке запитання: Чи є в нас данi говорити про те, що для нашоï економiки єдиний шлях — орiєнтацiя на Захiд, а нi в якiй мiрi не на Росiю? Куди орiєнтуватись нашiй економицi — це справа економiста — i Полiтбюро нашоï партiï. Але ми ж нiде не говорили про економiчну орiєнтацiю. Таким чином, звичайно, дуже легко притягти до нашоï справи австрiйську iнтригу, що ïï, до речi, i притягував, здається, вже колишнiй завiдуючий вiддiлом друку ЦК т. Нюрнберг. Але, по заявi одного iз секретарiв того ж ЦК т. Корнюшина, Компартiя не думає вбачати в наших виступах цiєï iнтриги.
Справа от в чому: Коли виник масовий нацiональний рух, то одмахнутись вiд нього — значить на дiлi пiддатись нацiоналiстичним забобонам! (В. Ленiн). А що ми одмахуємось вiд нього — в цьому нема жодного сумнiву. Тiльки вивчивши всi його деталi, iнакше кажучи, зрiсшись з ним в єдине цiле, ми маємо право зiтхнути з полегкiстю. Коли бiльшiсть наших вiдповiдальних товаришiв напередоднi дев'ятоï рiчницi революцiï й iснування Украïнськоï Республiки, напередоднi 10-ï рiчницi смертi Франка, давно вiдомого Захiднiй Європi, не знають автора Бориславських оповiдань, великого публiциста й вченого, то це й називається одмахнутись вiд нацiонального руху. Але лихо тут не в тому, що дехто з наших партiйцiв пiддається об'єктивно-нацiоналiстичим забобонам, а в тому, що цей одрив вiд украïнськоï культури чреват грозньïми последствиями. Але лихо тут в тому, що ми в своïй великодержавницькiй обмеженостi не хочемо добачати в новому гаслi здорових елементiв. Вiдродженськi мотиви молодоï украïнськоï поезiï не тiльки не примиряються з декадансом сьогоднiшнього московського мистецтва, з обмеженiстю тамошнiх пролетарських митцiв, але вони противляться й духу песимiзму великоï росiйськоï лiтератури, духу мертвого християнського дуалiзму.
Колись в своïй Истории русской общественной мьiсли Плеханов так писав:Треба пам'ятати, що Лессiнг зробив лiтературну реформу за прикладом лiтературних iдеологiв третього стану. Завдяки цьому його протест проти французоманiв не був протестом проти освободительних французьких iдей. Наш протест проти москвоманiï (про це ми ще будемо писати й далi) не є протест проти московських iдей революцiйного бiльшовизму, не є здача революцiйних позицiй i — нацiоналiстичнi вибрики, як заявляє критична дешовка, це є протест, висловлюючись фiгурально, проти французького псевдокласицизму, це є гамбурзька драматургiя. Ми теж надзвичайно високо ставимо свого Дiдро-Ленiна. Але ми хочемо вжити тих революцiйних методiв, що з них скористались Лессiнг i Бєлiнський. Росiйська лiтература була для нас лучом света в темном царстве. Ми вмiли плакати над Грозою, вмiли мрiяти в Литературньïх мечтаниях, умiли вiдчути, як смiється море в зiницях зеленоокоï Мальви, умiли пiзнавати глибину достоєвських психоаналiзiв, вiдчути розмах Войны й мира i здригнутись, коли била калатушка нiчного сторожа в Вишневому саду. Ми знаємо, що таке росiйська лiтература, i нам до болю образливо за неï, що ïï сьогоднi захищають столоначальники.
Але дозвольте ж сьогоднi, коли гряде новий час новоï людини, пiдняти м'ятеж проти нашого колишнього Бога, бо цей Бог не вiдповiдає духу епохи. Во iм'я росiйськоï молодi, во iм'я росiйського мистецтва, що буде творитись на територiï Московiï, — в iм'я його ми б'ємо на сполох. Велика росiйська лiтература не здiбна виховати сильну й здорову, цiльну й залiзну людину, що буде мати крицевi нерви i не полiзе рачки вiд тих iдеалiв, якi спалахнули в осiннiй революцiï. Велика росiйська лiтература не здiбна пiдтримувати огонь надзвичайноï вiри в правду горожанських баталiй, в неминучiсть приходу далекоï загiрноï комуни. I коли московська молодь, в силу важких традицiй, не може звiльнитись вiд впливу свого мистецького минулого, то не тягнiть в це ж болото (свiдомо чи несвiдомо) i наш молодняк. У нас теж були традицiï. Але, по-перше, вони демократичнiшi, по-друге, ïхню вагу не можна порiвнювати з росiйським минулим. На богоискательство ми не страждаємо. Коли в Москвi жахнулися богохульству 97, то у нас якась Гапка з задрипанок вже не повiрить горобиноï ночi небесному Iльковi. Колись Герцен писав, що Чiнгiсхан з телеграфами i електричними двигунами — неможливий. Наша молодь це добре знає. Отже, не заганяйте ïï в багно песимiзму.
Стара захiдноєвропейська лiтература ближче нашiй молодi навiть (навiть) iдеологiчно. Тут вiдповiдь Юринцевi, який москвофiльствує своïми товчками i не розумiє, як нашi iдеологiчнi починання можуть не виходити з полiтичного союзу з Москвою. Беремо конкретний приклад. Як пiдходив i описував Бальзак в своïх Les pausans* селянина? Вiн перш за все розвiнчав iдилiчне уявлення про останнього, накреслив подiбнiсть його свiтосприймання до свiтосприймання буржуа, i потiм вiн, як нiхто, намалював iнтенсивнiсть його протилюдських iнстинктiв. Приблизно те ж саме робив i Золя в своïй Землi. Такий пiдхiд, коли вiдкинути якiсь бальзакiвськi реалiстськi симпатiï, гiдний навiть марксистського пера.
Що ж робить з тим же селянином росiйська' лiтература? Тургенєв, наприклад, в тих же 40-х роках дає своï Записки охотника, в яких, як вiдомо, iдеалiзує селянина i пiдносить його крiзь призму свого лiберально-помiщицького свiтогляду. Те ж саме робили з ним i Григорович, i Златовратський. Навiть Чехов в своïх Мужиках не так вже зачепив народникiв, як це здалося Н. К. Михайловському. Звичайно, ми не збираємось обвинувачувати росiйських письменникiв. В цьому повинна тодiшня соцiально-економiчна ситуацiя в Росiï. Але це також i не значить, що бальзакiвська iдеологiя не ближча до нас за iдеологiю Тургенєва. Бальзак був представником iдеологiï творчого класу, от чому вiн рiднiший нам народницьких оповiдань, хоч би того Л. Толстого.' Останнього, до речi, дехто вважає за оптимiста, але це глибока помилка. Ми не помилились, квалiфiкуючи московську лiтературу як песимiстичну. Коли говорити парадоксально, то толстовський оптимiзм все-таки виходив з песимiзму жидкобородого богоискателя. Це той же липовий оптимiзм, що його сконденсував Руссо в своïх надiях на сiльське населення i якi розвiяно було подiями Великоï Французькоï революцiï.
Як бачите, навiть iдеологiчно захiдноєвропейська лiтература може бути нам ближчою. Нiчого нам малювати котурновi постатi карамельних робiтниць Даш, як це роблять московськi пролетарськi письменники, чи то котурнових мужичкiв, як це роблять попутники, перегинаючи Бальзака, так би мовити, в звiризмi, чи то опереткових бiльшовикiв, яких малюють в мiщанському закутку. Коли сучаснi росiйськi лiтератори в силу тих чи iнших причин можуть зiйти на правдивий шлях, то це зовсiм не значить, що ми [не] можемо вбити двох зайцiв: з одного боку, утворити справжнє мистецтво великоï (ФР-). епохи, з другого — показати революцiйну путь росiйського Парнасу.
Для цього у нас є всi данi, вони витiкають з тiєï предпосилки, що iм'я ïï вiдродження. В цьому справедливому i природному юначому запалi нема й тiнi австрiйськоï iнтриги. I нема саме тому, що ми так далекi вiд неï, як iдея пролетарськоï революцiï вiд обмеженого нацiоналiзму. Повiрте нам, коли б ми вiрили в тi iдеали, якi проповiдує нам Донцов, то, будьте покiйнi, ми найшли б в собi мужнiсть пiти за них не в один штаб Духонiна. Це не фанфаронство, не фразерство, а те почуття своєï людськоï гiдностi, яке керувало Рисаковими й Перовськими.
Нове гасло, що його скеровано проти росiйськоï лiтератури, ми розумiємо як гасло здорового суперництва (соревнования) для двох нацiй i не як нацiй, а як революцiйних факторiв. Коли ми боротьбу двох спортсменських команд не розцiнюємо як боротьбу революцiï й контрреволюцiï, коли наше мистецтво вдалим ходом вiдродженського ферзя хоче дати московському богоискателю мат в три ходи, то це треба тiльки вiтати. В цьому нацiональноï гордостi боятись нiчого. Народне прислiв'я так каже: Навiть злиднi без пихи не живуть. А Ленiн з приводу цього в тiй же статтi, що ïï невдало цитує Юринець, от що говорив: Ми повнi почуття нацiональноï гордостi, бо великоросiйська нацiя теж утворила революцiйний клас, теж доказала, що вона здiбна дати людськостi великi зразки за соцiалiзм. Наш генiальний вождь ще раз запитував себе: Чи чуже нам, великоросiйським пролетарiям, почуття нацiональноï гордостi? I вiдповiдав: Звичайно, нi. Ми любимо свою мову, свою вiтчизну. Ми пишаємось тим, що осередок великоросiв видвинув Радищева, декабристiв еïс. Вiн не боявся так говорити, бо знав, що в кожнiй нацiональнiй культурi єсть соцiалiстичнi елементи.
Дозвольте ж i нам пишатись тим, що революцiйний i послiдовнiший з декабристiв — Пестель — жив пiд пiвденним сонцем Украïни, що велику росiйську лiтературу робили нашi Гоголi, Короленки, що першi полки, якi пiдняли м'ятеж проти царату, були по нацiональностi нашi, що iсторiю боротьби трудящих записано не в тульськiй Канадi, а на просторах Украïни, де найменша оселя є сторiнка iз героïчного минулого, що i т. д., тощо Цього ранiш не видно було — дозвольте, щоб його видно було i щоб ми могли пережити те почуття нацiональноï гордостi, яке вiдчував Ленiн.
Хтось iз росiйських критикiв оворив, що якби Гоголь писав украïнською мовою, то це був би другий Дайте. Ми гадаємо, i йашi Драгоманови при iнших умовах були б в пантеонi найкращих свiтових революцiонерiв. Дозвольте нарештi припустити, що при умовi рiшучого розв'язання нацiонального питання навiть iз Хвилi може •вийти славетний комунiстичний дiяч. Украïнський куркуль воiстину страшна сила, але це нiчого не доказує. В своïх естетичних замiтках Мерiнг не сумнiвався, що класична нiмецька лiтература не залежала вiд пролетарiату, i оспiвав останнього саме тодi, коли й третiй стан виступав як єдине цiле, i за грохотом Великоï Французькоï революцiï ще не видно було могильщика капiталiзму, то якою ж треба бути обмеженою людиною, щоб скоса поглядати на украïнське вiдродження i добачати в ньому тiльки столипiнський отруб.
Колись Англiя давала iдеï, Францiя ïх розносила по свiтах. Чому не припустити, що iдеï кремлевского мечтателя понесе в широкий свiт якась iз молодих союзних республiк? Грецькi городи колись були iдеалом Руссо. В цьому iдеалi i ми добачаємо здоровi моменти. Полемiзуючи з Бухарiним, Ленiн говорив, що треба дати нацiï можливiсть розвинутись, диференцiюватись вiд своєï буржуазiï. Початок такоï диференцiацiï ми спостерiгаємо сьогоднi на Украïнi, i наше нове гасло, хоч як це парадоксально, i є результат класовоï диференцiацiï. Боротьба з дуалiзмом людськоï природи — є первинна ознака кристалiзацiï нового сильного класу. Коли столоначальники гадають, що це хлоп'ячi лозунги, то поп отпiа роззитиз отпез (людина не унiверсальна), не кожний знає своє мiсце i не кожний здiбний пiднестись вище першого поверху.
Отже, для наших опонентiв були неяснi такi термiни: Європа, Росiя i азiатський ренесанс. Очевидно, i надалi вони будуть плутатись. Але бiльш здiбнi з них повиннi вже розумiти, що пiд Європою ми мали на увазi не тiльки технiчнi досягнення, але й — головне — психологiчну категорiю, певний тип культурного фактора в iсторичному процесi, певний революцiйний метод. Чи можна погодити вiру в Азiю з захватом по вiдношенню до Європи? Це цiлком залежить вiд того, шановний тов. Юрйнець, що ми розумiємо пiд Європою.
Європу Регеля, Ле'ссiнга i т. д. — можна, бо кожний з них в ретроспективному планi не тiльки виразник певних кiл буржуазiï, але й той Радищев, яким пишався Ленiн. Європу навiть Шпенглера — навряд чи можна, хоч би тому, що вона не може стояти в названому планi, а в планi сьогоднiшньоï боротьби ця Європа для нас загрозливе явище. Ленiн нiс свiтло з Азiï, але вiн завжди пропонував учитись у Європи. Вiн, очевидно, гадав, що психологiчну Європу можна зв'язати зi Сходом.
Здається, ми вияснили й свiй погляд на Росiю. Є двi Росiï: Росiя Краснопреснiнських районiв, Комiнтерну i ВКП, i Росiя Сухарєвськоï крамарихи та жидкобородого богоискателя. Як же ми дивимось на азiатський ренесанс?
Прийде час, коли ми своïй теорiï присвятимо окрему брошуру... а тепер дозвольте хоч два слова i про цю загадку.
Ми вже говорили, що для нас теорiя циклiв — не порожнiй звук, але в той час, коли М. Я. Данилевський i О. Шпенглер (перший в Європi й Росiï, а другий в Гибелi Європи) з'ясовують цю теорiю через фiлософiю iдеалiстичного iнтуïтивiзму, ми ïï мислимо в планi матерiалiстичноï каузальностi. Кожний народ переживає дитинство, культурний етап i цивiлiзацiйний. В цьому у нас нема розходжень. Цивiлiзацiйний етап i на наш погляд є останнiй акорд всякоï культури i початок ïï кiнця. Але в той час, коли для iдеалiстичного iнтуïтивiзму iсторичнi типи культур замкнуто в самовольнi рямцi, як-от фаустiвськi, що йдуть пiд знаком своєï судьби, ми, виходячи з принципу каузальностi й подiляючи iсторичнi типи культур, замикаємо ïх в рямцi патрiархального, феодального, буржуазного i пролетарського часу. Кожний з цих типiв не подiбний до другого, але це не абсолютно, оскiльки всюди вривається момент природного спадкоємства.
Принцип каузальностi витiкає з установки свiтовоï iсторiï в планi наукового досвiду. Коли iдеалiстичний iнтуïтивiзм є суб'єктивна iнтеграцiя випадкових iсторичних моментiв для вияснення картин свiту i прогнозiв, є апрiорний пiдхiд до iсторiï i розглядає свiт в той чи iнший iсторичний момент не як свiт двох таборiв — хазяïв i рабiв, а як свiт прогресу для прогресу, то принцип каузальностi завжди виходить з конкретних даних i визначається iдеєю перебудови соцiальних взаємовiдношень, прагне умовноï кульмiнацiï iдеального суспiльства — матерiальноï рiвностi. Для iдеалiстичного iнтуïтивiзму, хоч як би вiн дурив себе псевдояснiстю своïх теоретичних формул, свiт завжди буде за какофонiю, бо цикл буржуазноï культури, дiйшовши своєï вищоï цивiлiзацiйноï точки, летить у провалля вiкiв i, як столiтнiй дiд, впадає в дитинство. Шатобрiан в часи розквiту буржуазного циклу, доводячи розумом вiру i повстаючи проти рацiоналiзму, все-таки страждав на той рацiоналiзм i, таким чином, творив свiй цикл. Iдеалiстичний iнтуïтивiзм не може його творити, хоч як би вiн i приховувався за фашистський оптимiзм. Уже Мольєр — не тiльки прообраз героïв XVIII вiку енциклопедистiв, але й поета свiтовоï скорботи, могильщика третього стану. Шпенглерiвська iдея всесвiтньоï монархiï є повернення до дитинства, це є iдеï не кого iншого, як Дайте i Вергiлiя.
Принцип каузальностi — з теорiï iсторичного матерiалiзму. Цiєю фiлософiєю й починається пролетарський цикл. Iдеалiстичний iнтуïтивiзм для вияснення картини свiту веде послiдовно до мiфiв древностi, до вiдшукання культурнопарикмахерського [пропуск. -Упор.]. Принцип каузальностi, оскiльки в основi його лежить досвiд, не входить в коло того напiвмiфiчного минулого, яке нiчого не може з'ясувати. Рукописи славетного мейєрхольдiвського фараона Герум-Герум нас можуть цiкавити як художникiв — i тiльки. Нiцше, будучи фiлософом епохи розквiту iмперiалiзму i iдеологом великого й живого капiталу, цiлком слушно не йшов в минуле далi античноï культури. Всесвiтню iсторiю i справдi треба розглядати з конкретних i вiдомих нам етапiв. Плутатись в якiйсь мiкенськiй культурi — i справдi треба сповiдати iнтуïтивiзм. I мiкенську, i iндiйську, i єгипетську, i вавiлонську, i арабську i т. д. культури ми вiдносимо умовно до патрiархального напiвмiфiчного циклу. В даному разi нас цiкавить тiльки той факт, що розвиток цих культур, за виключенням таких туманних, як ацтекiв або як-от єгипетськоï, протiкав, головним чином, на тiй територiï, яка являється Азiєю i Європою. Але й грандiозний Єгипет, пiдпавши ще до Р[iздва] Х[ристового] спершу пiд владу Камбiза, а потiм Александра Македонського, — але й вiн свою культуру ще в глибокiй древностi прилучив до європо-азiатськоï. Александрiя вже при Птоломеях була центром грецькоï вченостi i колонiєю Риму.
З другого боку, не може не кинутись в очi i той факт, що майже всi культури патрiархального перiоду утворились тими народами, якi мешкали на територiï Азiï, i тими, якi географiчне стояли на ïï межах. Таким чином, в твореннi першого культурно-iсторичного типу людський матерiал Європи вiдiгравав порiвняно [не]велику ролю, не дивлячись на те, що європейська територiя в цей час навряд чи була порожньою. (Цю гiпотезу пiдтверджує хоч би те наукове припущення, яке встановлює iснування слов'ян по цей бiк Уралу з 1000 року до Р. X.) Отже, людський матерiал Азiï розв'язував патрiархальний перiод. Але розв'язуючи його, вiн остiльки вичерпав своï творчi сили, що вже феодальний тип природно мусив виявляти себе на європейськiй територiï, де людський матерiал був повний набраноï в вiках i не виявленоï енергiï. Цiєю енергiєю Європа розв'язала не тiльки другий перiод, але й третiй — буржуазний. Четвертий, пролетарський, культурно-iсторичний тип європейське населення не здiбне пiдняти. Це знову-таки гiпотеза, але для бiльш-менш спостережливоï людини вона становиться за аксiому. Сьогоднi ми — сучасники Гибелi Європи, але не як фаустiвськоï культури, а як буржуазного типу. Але ми — сучасники й свiдки падiння творчоï енергiï людського матерiалу на європейскiй територiï. Захiдне суспiльство природно йде до стану духовноï iмпотенцiï. Творчу енергiю вичерпано, ïï хватило на два перiоди: пройде багато вiкiв, коли Європа знову [матиме] блискучу iсторiю. Це зовсiм не значить, що вона ще довго не буде iти попереду iнших краïн, це зовсiм не значить, що i в час свого тимчасового замирання вона не буде творити чудеса хоч би в тiй же технiцi, — це значить, що творча iнiцiатива всесвiтнього, унiверсального значення вже не може виявитись на тiй територiï, де розрядка людськоï енергiï протiкала на протязi кiлькох десяткiв вiкiв. Грецiя i сьогоднi живе, але це вже не Грецiя далекоï прекрасноï культури. Рим i сьогоднi жеврiє, але жодний Муссолiнi уже не пiднiме його на висоту колишньоï грандiози. Європейськi комунiстичнi революцiï як пролог до пролетарського перiоду не обiйдуться без сторонньоï iнiцiативи, як це було з буржуазними. I це зрозумiло, бо iнiцiатива пiде вiдтiля, де буде творитись четвертий культурно-iсторичний тип. Тiльки натхненцi цього культурного перiоду зможуть доконати капiталiзм.
Але де ж ця загадкова краïна, що розв'язує велику свiтову проблему? Вона там, на сходi. Ex oriente Lux!
Азiя знову виходить на широку iсторичну дорогу. Вiковий, тисячолiтнiй вiдпочинок схiдного людського матерiалу — це є перiод накопичення енергiï для всесвiтнiх унiверсальних завдань. 1 тiльки ця енергiя здiбна вивезти Європу з цивiлiзацiйного перiоду конаючого типу культури. В цьому не може бути сумнiву. Соцiальний пафос, що ним горить сьогоднi Азiя, є не тiльки перша ознака вiдродження нових грандiозних сил, але й ознака вiдповiдностi останнiх четвертому типу культури. Рапсодiï i саги Рамаяни — напередоднi свого воскресiння в новому пролетарському перiодi. Сун-ят-сенiвськi проекти розвитку хазяйства Хiни в iнтернацiональному соцiалiстичному планi — не тiльки протест проти iмперiалiзму захiдноєвропейських держав, але й яскрава iлюстрацiя до пробудження азiатськоï потенцiальноï енергiï. Духовну культуру завжди тiсно зв'язано з невловимим химерним процесом надбудов, i ми дуже хотiли б подивитись в якомусь XXII столiттi на шпiнгалета, який сьогоднi вульгаризує теорiю iсторичного матерiалiзму заявою, що економiка Азiï виключає всяку думку про унiверсальну роль останньоï в свiтовому iсторичному процесi. Нещодавно Маяковський одкривав i розвiнчував сьогоднiшню Америку. Зi слiв, здається, Лозовського, iндустрiя цiєï краïни не така вже грандiозна, як нам здається. Настав час одкрити й Азiю. Варто перечитати хоч би труди того ж доктора Сун-ят-Сена про капiталiстичний розвиток Хiни, щоб од нашого скепсису не залишилось i тiнi. Але й Iндiя Тагора не та уже краïна, що под развесистой клюквой. Словом, економiчних передпосилок тут уже досить для розвитку духовноï культури i саме четвертого типу. Звичайно, таке припущення можливе тiльки тепер, коли економiка Захiдноï Європи може стати на мiцну матерiальну базу для азiатських конкiстадорiв. Жовта небезпека, що ïï так жахалася буржуазiя, по сутi, завжди символiзувала ту реальну силу, яка розв'яже проблему комунiстичного суспiльства, активно почавши утворювати новий культурно-iсторичний тип.
Отже, азiатський ренесанс тiсно зв'язано з епохою великих горожанських сутичок, з смертельною боротьбою двох сил: з одного боку — капiталiзму, з другого — схiдних конкiстадорiв. Захiдноєвропейський пролетарiат має важкi традицiï, i без пробудженоï, унiверсального значення, азiатськоï енергiï вiн не тiльки не здiбний почати новий культурно-iсторичний тип, але й звалити з себе мертву вагу третього стану. Це зовсiм не значить, що лiтературу творить не певна доба, а й спадщина, це зовсiм не значить, що не треба брати на увагу сили пролетарiату i його придатностi викликати новi культурнi здiбностi, — це значить, що не треба вподоблятись однобокiй теорiï фiзiократiв, якi в XVIII столiттi фетишизували селянство. Пролетарiат не є абстрактна категорiя, а тiльки конкретний класовий органiзм, i кiлька вiкiв хазяйнування в Захiднiй Європi духовноï культури третього культурно-iсторичного типу не могло не вiдбитись на його технiцi. Елементарний дарвiнiзм завжди це може пiдтвердити. Захiдноєвропейський пролетарiат для заволодiння матерiальними цiнностями досить пiдготовлений. Але не треба забувати, що якийсь пруссизм виховував найкращий європейський пролетарiат (нiмецький) не з часiв поразки i мрiй про реванш, а на протязi багатьох великих рокiв.
Азiатський ренесанс визначається не тiльки вiдродженням класичноï освiченостi, але й вiдродженням сильноï й цiльноï людини, вiдродженням нового типу вiдважних конкiстадорiв, що за ними тоскує й європейське суспiльство. Але цього не могла не розумiти буржуазiя. Колись Коперник вносив у свiтогляд сумнiви, Ньютон зв'язував свiтовий порядок. Сьогоднi фашизм прийшов цей порядок змiцнити. I хоч цей прихiд запiзнiлий, але це досить вдала й вчасна вилазка: темперамент фашизму не може не викликати симпатiю.
Отже, всi цi передпосилки треба завжди брати до теорiï залежностi надбудов вiд економiки.
Але при чому ж тут Украïна? А при тому, що азiатське вiдродження тiсно зв'язане з бiльшовизмом, i при тому, що духовна культура бiльшовизму може яскраво виявитись тiльки в молодих радянських республiках... i в першу чергу пiд блакитним небом пiвденно-схiдноï республiки комун, яка завжди була ареною горожанських сутичок i яка виховала в своïх буйних степах тип революцiйного конкiстадора. З другого боку, наша Євразiя стоïть на межi двох великих територiй, двох енергiй, оскiльки авангардом 4-го культурно-iсторичного типу виступаємо ми. Колись Бухарiн в своïй промовi про судьби росiйськоï iнтелiгенцiï так говорив: Ленiн твердив, що за кiлька рокiв ми будемо вести за собою Азiю. Цього ще нема, але це буде. Ми пропонуємо вам подумати про цi гiгантськi всесвiтнi масштаби. Зiйдiть, будь ласка, з iдеологiчноï позицiï, що вихваляє безграмотнiсть сiльськоï вчительки, i не закликає [не закликайте. — Упор.] нас до цiєï темноти, а йдiть вперед по вказанiй нами путi.
Те ж саме й ми говоримо нашим чинушам. Коли вони не розумiють, що Гомiндан є фактор бiльш революцiйного значення, нiж якийсь амстердамський Iнтернацiонал, то ми, очевидно, завжди будемо розмовляти на рiзних мовах. Звичайно, свiтовий пролетарiат мусить стати керiвником визвольних рухiв нацiональностей Сходу. Але от бiда — захiдноєвропейський пролетарiат ведуть Макдональди й Вандервельди, що ïх пролетарiат не завтра скине й у всякому разi не ранiш великого пожару на Сходi. Культурнi досягнення захiдноєвропейського пролетарiату ми не думаємо скидати з рахункiв свiтовоï iсторiï. Але ми знаємо, що коли Кант перекладає християнський дуалiзм з мови феодальноï на буржуазну, то буржуазний письменник Барбюс намагається перекласти його на мову могильщика буржуазiï. Такi здобутки, очевидно, прийдеться скинути з рахункiв свiтовоï iсторiï. Наше твердження, що азiатський ренесанс протягнеться на кiлька столiть, зустрiчають вигуками: Ловко, браво!, але не ловко виходить, коли наша галаслива червонохуторянська Просвiта нiяк не може вивести свiй свiтогляд з рямцiв масштабу провiнцiального вчителя полiтграмоти. I коли вона твердить, що за десяток-два рокiв не буде буржуазiï i свiт стане за єдину пролетарську сiм'ю, то ми в цьому вбачаємо не тiльки казенний оптимiзм, але й учуваємо нотки песимiзму жидкобородого богоискателя, який давно вже махнув рукою на всесвiтню революцiю i, зробившись гвинтиком бюрократичноï машини, виробляє для маси золотi пiлюлi заспокоєння. На його погляд, вселюдська культура прийде в якихось 40-х роках нашого столiття. I вiн не хоче слухати, що для стабiлiзацiï наиюï психiки прийдеться приховати кiлька вiкiв, i тiльки пiсля цих вiкiв ми зможемо творити вселюдську культуру. Проте коли розумiти останню як конгломерацiю, що складається з червоного вiрша циркулярноï iнструкцiï i псевдо-марксизму, то така й дiйсно прийде за якийсь десяток рокiв.
Словом, поки що нiхто не переконав, що азiатський ренесанс в нашiй концепцiï не вiдповiдає справжньому марксизму. Коли, нарештi, нас питають: Як знайти рiзницю у поглядах старих слов'янофiлiв i ваших? — то й тут ми вiдповiдаємо: Для цього треба взяти якийсь том iсторiï слов'янофiльства й добре його перечитати. Коли ж i тодi наша концепцiя буде незрозумiлою, то тут залишається тiльки безпорадно махнути рукою i вдаритись у фiлософiю недоросля. Бо й справдi: найкращий вигляд людини — це той, що його французи називають не iнакше [пропуск. — Упор.].
Чим характеризується слов'янофiльство? Перш за все, як говорить елементарна полiтграмота, — фiлософсько-iсторичною теорiєю нацiональноï самобутностi. Але оскiльки ця теорiя утворювалася пiд впливом фiлософськоï системи напiвмiстичного Шеллiнга й iдеалiзму Гегеля, остiльки ïï самобутнiсть була одiрвана вiд соцiально- iсторичних процесiв й вона мусила виродитись в мракобєсiє Леонтьєва. Панславiзм привiв до самобутнього Сходу i iдеалiстичного месiанiзму. Але хiба ми говоримо про самобутнiсть Азiï? Справа ж iде про Маркса i принцип каузальностi. Треба ж вiдрiзняти самовар вiд чижика i знати, що слов'янофiльство є одна з варiацiй того ж таки iдеалiстичного iнтуïтивiзму².
Отже, азiатський ренесанс i надалi залишається прекрасною поезiєю наших днiв. Ми й надалi вiримо й переконанi, що тiльки конкiстадори Великого Сходу утворять четвертий культурно-iсторичний тип, що тiльки вони виведуть людськiсть на шлях комунiстичних революцiй.
Але треба кiнчати. Марксизм завжди був живою теорiєю, i вiн нiколи не цурався здоровоï романтики. Найлютiшим своïм ворогом вiн вважав сухий ревiзiонiзм. Колись робили спроби використати марксизм для оформлений iдеологiï великого капiталу (легальний марксизм), тепер намагаються зробити з нього пiд прапором безграмотних фраз народницький сахарин. Ця остання спроба реакцiйнiша за першу, бо об'єктивно — тире! — повторюємо ще раз i ще раз — грає на руку | столипiнському отрубу. В вульгарному марксизмi шукають собi пiдпори, з одного боку (ще раз i ще раз), безсмертний куркуль, з другого — мiське мiщанство. Саме тут i йде кристалiзацiя ïхнього свiтогляду.
Отже, очевидно, боротьба тiльки починається, i коли взяти до уваги, що в украïнськiй лiтературi марксизм почав розгортати поки що своï дитячi крильця, що його кроки плутаються в лабiринтi найскладнiшоï ситуацiï, яку знала коли iсторiя, то з певнiстю можна квалiфiкувати нашу боротьбу як боротьбу не на життя, а на смерть. Вiд рефрену Катона Старшого — Delenda Carthago!(Зруйнуймо Карфаген) ми не одмовляємось, i наш соцiальний фанатизм нiколи не погасне. До зачеплених питань ще не раз доведеться повертатись, але ми знаємо, що крапля довбе й камiнь. У всякому разi, безпримiрна поразка масовiзму дає можливiсть нашiй дискусiï розгорнутись. Це перший плюс. Другим плюсом ми примусили суспiльство хоч трохи поважати письменника (Хвиля в рахунок не йде). Третiй плюс — найбiльший — це той, що наша лiтература вже вiдчуває вiтерцi доброго повiтря. В ньому ми й розгорнемо своï могутнi вiдродженськi крила. Iнакше i не могло бути, бо за нас життя, бо наш молодий клас — пролетарiат — упевнено сходить на iсторичну арену.
Почали ми свою статтю критикою спроб найти в iсторiï вiдповiднi аналогiï до нашого сьогоднiшнього руху. Систематичнi провали наших супротивникiв в цьому сенсi ми з'ясовуємо, з одного боку, нацiональною обмеженiстю, з другого — лiтературною безграмотнiстю.
Навiть т. Коряк, який нещодавно кинув нам рукавичку i викликає нас на бiй, — навiть вiн не здiбний пiдвестися вище заяложеноï схеми (хатянство — радянство) i зробити з марксизму живу теорiю. Справа в тому, що логiка соцiальних процесiв нашоï дiяльностi нi в якому разi не може припустити вiдриву вiд цих процесiв пролетарських iдеологiчних надбудов. Всяка спроба в цьому сенсi обов'язково несе за собою невдачу. В часи вiйськового комунiзму пролетарське мистецтво не тiльки могло, але й повинно було обособ-лятись. Тепер, в час органiчного будiвництва, коли пролетарiат iде в союзi з дрiбною буржуазiєю i вкупi з нею простує до соцiалiзму, тепер всяке обособлення логiчно веде до самогубства фiзичного чи морального, все одно. Володимир Коряк весь час намагається стати осторонь, зайняти позицiï, так би мовити, третьоï особи, [стати], так би мовити, чистим марксистом i дивитися на життя зi свого мудрого висока. Вiн не симпатизував анi плужанськiй просвiтянщинi, анi ха-тянщинi ВАПЛIТЕ. Але такоï позицiï життя не терпить, i наш колишнiй вчитель вiдчув, що його особиста трагедiя логiчно мусить стати за один iз епiзодiв того соцiального фарсу, який ще й досi розiгрують нашi ультралiвi комунiсти. Внаслiдок такого розв'язання особистоï трагедiï маємо вступ т. Коряка до складу спiвробiтникiв плужанського органу. I хоч скiльки б колишнiй вчитель паплюжив мiстечковий масовiзм Плуга, хоч якi б вiн будував химернi iлюзiï щодо своєï чистоï безсторонностi, — Пилиценко завжди з охотою буде друкувати його, завжди буде виставляти його за докладчика на своïх маломiстечково-просвi-тянських з'ïздах. Дядько прекрасно розумiє, що в особi Коряка вiн придбав собi вiрного, хоч, можливо, й химерного союзника. Словом, життя, примусивши нашого колишнього вчителя вийти з iлюзорного стану безстрашностi, ще раз пiдтвердило наше припущення неможливостi нашого вiдриву вiд живих соцiальних процесiв. Т. Коряк мусив стати на бiк чи то тих сил, якi гуртуються навколо Вiльноï Академiï, чи то тих. якi визначаються маломiстечковим просвiтянством. I вiн став. I прекрасно зробив. Краще бути безперспективним i об'єктивно реакцiйним плужанином, нiж сидiти десь на морально спустошених левадах своïх розбитих iдеалiв. Що не говори — а плужанiзм своïм ясно окремленим дрiбнобуржуазним свiтоглядом являється тiєю тичкою на iсторичному роздорiжжi, що завжди буде попереджати i одганяти вiд себе молодь. Отже, силою залiзних законiв iсторiï нашi iдеологiчнi надбудови вливаються в загальне рiчище украïнськоï громадськоï думки. Але, забравшись в чужий монастир, вони, цi надбудови, мусять забути про свiй устав. Коли украïнська громадська думка розвивалась по лiнiï хатянства i радянства, то й мiльйони Хвильових не зможуть звернути ïï з цього шляху. Нам залишається тiльки вибирати бiльш вигiдну позицiю i оволодiти одним з цих процесiв. На цей шлях i пiшли всi пролетарськi письменники. Iншими словами, коли ми хатяни, то той, хто не з нами, обов'язково попадає в лабети просвiтянства. Що таке останнє, — всi, здається, знають. Але що таке хатяни, це й досi загадка. Коли ми всяку спробу притягти до нас хатянство як хатянство завжди вiдкидаємо, то не тому, що ми не хочемо вбачати в ньому одного з своïх попередникiв, а тому, що нашi опоненти не здiбнi поставити хатянство в план ретроспекцiï. Ми вже говорили — хатянство не тому прийшло до європейського фрака, що воно ставило останнiй за свiй iдеал, а тому, що тодiшня соцiально-економiчна ситуацiя не вiдповiдала хатянським гаслам. Бо що таке хатянство? Чи не було воно потенцiальним захiдництвом? Отже, в цьому сенсi ми дiйсно вбачаємо в ньому свого предка. Коли ви здорову красиву людину називаєте мавпою — вона, очевидно, не повiрить вам i буде вас вважати принаймi за дурня. Але зовсiм не значить, що ця людина, коли вона має бiльш-менш широкий свiтогляд, не добачає в цiй же мавпi свого попередника.
Отже, ми, азiатськi конкiстадори, є, хоч як це й дивно, перш за все захiдники. I протиставляємо себе, з одного боку, енкам, а з другого — європейкам. Дiалектика навчила нас нести свiтло з Азiï, орiєнтуючись на грандiознi досягнення Європи минулого. Iншого путi, на наш погляд, нема для пролетарського мистецтва. Тiльки установка на захiдництво передає нам команднi висоти. Волею iсторiï ми перешиковуємось в iнший план, але з такою ж непохитною вiрою в здiйснення своïх iдеалiв, що ïх ми мали, випускаючи лiтературний унiверсал 21-го року. Коли брати iсторичнi аналогiï, то наш час вiдповiдає двом iсторичним моментам: XVIII вiку в нiмецькiй лiтературi i XIX — в росiйськiй. Це епоха Sturm und Drang'у, епоха бурi й натиску. Росiяни 40-50-х рокiв, здається, не називали свiй час цим термiном. Але захiдники — Бєлiнськi, Грановськi, Герцени, — по сутi, теж були творцями золотого вiку своєï нацiональноï лiтератури.
Колись тов. Сталiн говорив, що само собою розумiється, нацiя, як всяке iсторичне явище, має свою iсторiю: початок i кiнець. В XVIII вiцi Нiмеччина, а в XIX -Росiя проходили серединний етап своєï нацiональноï трансформацiï.
Украïнське мистецтво теж пiдходить до свого золотого вiку. Починається перiод бурi й натиску. Друга половина нiмецького XVII вiку, що йшла за 30-лiтньою вiйною, характеризується iнтелектуальним i полiтичним занепадом. В першiй половинi XVIII [ст.] починається рух, i в тому ж вiцi Нiмеччина дає Лессiнга, Гете, Шiллера. Ще до автора Лаокоона в нiмецькiй лiтературi був рух проти французькоï поезiï i просвiтительства. Це був рух, як вiдомо, не проти Францiï, а проти художнiх смакiв французького двора. Класичний перiод нiмецького мистецтва рiшуче розв'язав це питання Стражданнями молодого Вертера i Розбiйниками. Це зовсiм не значить, що тодiшня молодь була нацiоналiстично настроєною, навпаки, Гете i Шiллер, як вiдомо, були космополiтами. Навiть рiшучий момент боротьби з французоманiєю тiсно зв'язує Лессiнга з Дiдро. Але першоджерелом була все-таки Англiя — Європа для тодiшньоï Нiмеччини. Але все-таки надходив золотий вiк, — i Гете пiшов до Шекспiра. Це зовсiм не пiдходило [зашкодило] нiмецьким класикам згадати Марцiала й пiднести Ксенiï рiдному фiлiстерству. Украïна теж пережила свою вiйну з царатом i вийшла з неï до певноï мiри спустошеною. Але вже в минулому столiттi починається непоборний нацiональний рух. Культурний занепад вiв нас до тих обмежених соцiально-побутових можливостей, що ïх ми маємо сьогоднi.
Але нацiональне вiдродження робить чудеса, i нацiя прискореним темпом вiдходить до свого золотого вiку. М'ятежнi генiï (термiн, що ним охрестили себе поети епохи Штурму унд Дрангу) повторюються сьогоднi в украïнськiй лiтературi. Ранiш, нiж почати фундаментальну творчiсть, м'ятежнi генiï, як вiдомо, кинулись в бiй. Багато з них не витримало такого безпримiрного горiння, частина з них збожеволiла, але натомiсть з гуртка страсбургських м'ятежникiв вийшов Гете. Наша епоха теж страждає на гiгантомахiю, але ця гiгантомахiя не що iнше, як гiгантомахiя бурi й натиску. Iсторична мiсiя м'ятежних генiïв зводилась, як вiдомо, до того, щоб розчистити атмосферу, скинути традицiï, найти самостiйний шлях для розвитку нiмецькоï лiтератури. Тi ж самi завдання i ми беремо на себе. Штурм унд Дранг звертався до Оссiана, Гомера, Шекспiра, ми теж провiряємо своï можливостi на античнiй культурi i Ренесансi. Це зовсiм не значить, що ми когось хочемо рабськи наслiдувати. Ми тiльки даємо своïм вбогим опонентам ще один козир в руки, але козир бiльш певний. Штурм унд Дранг був, як вiдомо, продовженням французького рацiоналiзму i його освободительних iдей, але вiн був також повстанням проти рацiоналiстичного догматизму. М'ятеж продовжує росiйський бiльшовизм, але повстаємо проти псевдомарксистського вульгаризму. Тодi був час не зовсiм ясного протесту, — нашi горизонти теж тiльки-но виясняються.
Така от наша iсторична аналогiя i спецiально для тих, хто ïх полюбляє. Нiчого блукати в пантагрюелiзмах -дайош бурю й натиск. Наша епоха все-таки залишається великою епохою ренесансу, що розчиняє дверi тому весняному повiтрю, яке легеньким i радiсним вiтерцем бiжить з Азiï.
Наше вiдродження йде пiд прапором пролетарських революцiй i кожним своïм нервом спрямовано туди, де маячать i горять пiд осiннiм димком прекраснi озера загiрноï комуни. Ми вже все маємо — i буйнi фарби Петрицького, i конструктивну чiткiсть Мелера, i прекраснi звуки Верикiвського, i незрiвнянну поезiю Тичини, Рильського, i надзвичайного Курбаса, i.., i.., i... Але ми ще не маємо вiдповiдноï культурноï атмосфери. Ми знаємо, що основа всього — це Днiпробуд. Але не виросте дуб без сонця. Безпокiйний Байрон не будував Лондона, але й навiть вiн, могильщик третього стану, був великим громадянином i вмiв запалити до творчостi своє суспiльство. I це ми знаємо. Ми вiримо, що гряде i наш генiальний неспокiйний громадянин. Його викликаємо ми своïми нервами, своєю непоборною волею.
Отже, пiдводиться прекрасне сонце вiдродження, i ми тиснемо руку тобi, невiдомий товаришу. Ми пiдемо з тобою по наших спустошених городах i селах з багряним прапором i вийдемо на той великий тракт, що по ньому йдуть народи до далекого, але безсумнiвного комунiстичного суспiльства.