Галiлей

Категории

1.   1 Плужник ЄВген

Оригинал

От ликующих, праздно болтающих,
Обагряющих руки в крови
Уведи меня в стан погибающих
За великое дело любви.
Н.Некрасов
Марусi Юрковiй присвячую
По безмежних просторах знайома путь
Не втомила землю i досi,
Бо ось знову дощi iдуть,
Осiнь.
I коли повз кав'ярнi, де теплi огнi,
В черевиках iду подертих,
Чогось раптом спокiйно-спокiйно менi
Чи то жити, чи вмерти...
Ах, ця осiнь!
Це з нею постiйно так:
Стисне серце в малий кавалок,
I ось днi
Наче сiрий тифозний барак,
А за вiкнами плями галок.
Гей, спокiйнi, досвiдченi! Всякi!
Ви!
Чиï щелепи, мов обценьки!
Я тихенький, тихенький. Тихiш од трави...
Взагалi, я дуже тихенький.
Не потрiбно, звичайно, такоï бриднi
Тим, що мають нервову систему хорошу!
Ну, а я, хто обiдає раз на три днi,
Iнакше не можу!
Може, й справдi такий обиватель я,
Що весь бiль мiй—пальто без вати;
Тiльки ж, може, це з того, що я вiдтiля,
Де закон—не по разу вмирати!
Що я можу про себе сказати ще?
Бути щирим—не всiм зумiти!
Хiба те, що пiд сiрим вечiрнiм дощем
Десь на розi вити б i вити.
Так, як виє на мiсяць голодний вовк,
Дужий пращур собаки! Не замовк,
Не замовк,
Не замовк
Голос споминiв всяких!
Крiзь минуле i кожну хвилину нову,
Крiзь кохання чую i книгу
Ау-у!—вовчий вигук.
Так, як виє дикун чорношкiрий десь
У байдужi вуха природi...
Ах, я знаю, дикун той сховався увесь
В моïм серцi насподi!
Так, як вили колись i моï дiди,
Називаючи вий цей спiвом,
Коли спiвiв чужих слiди
Заливали червоним пивом!
Гей!
Та тiльки ж тихенький я...
I менi потихеньку вити
В мертвi вуха нудних киян
Пiд осiннiй холодний вiтер...
I такий я злиденний увесь,
I убого менi, убого...
I Тичина, i Рильський, й Олесь...
I нiкого-нiкого...
Ну кому розповiм я про раннiй бiль
I про вiру мою у бiль цей,
Коли мрiя загальна—щоб вiсiм недiль
Та на одному тижнi зряду!
Та й не треба нiкому нiяких слiв:
Мiлiард дев'яносто чотири промови!
Головне—заробив i з'ïв
I щоб трошки здоровий!
Ну на чорта, встромившись в сiвке пальто,
Комiрком затуливши шию,
В гущу давнiх повiй i нових авто
Десь на розi безглуздо вию:
Нехай буде воля твоя,
Часе мiй.
На землi натомленiй цiй!
Комашинка маленька я
На твоïй байдужiй руцi...
Ой, упали ж та впали кривавi роси
На тихенькi-тихi поля...
Мiй народе!
Темний i босий!
Хай святиться твоє iм'я!
Хай розквiтнуть новi жита
Пишним цвiтом новоï слави!
Гей, ти, муко моя свята,
Часе кривавий!
Убiєнним синам твоïм
I всiм тим,
Що будуть забитi,
Щоб повстати в безсмертнiм мiтi,
Всiм
Ïм
Осанна!
Й раптом тиша менi незнана
Кривить смiхом покiрний рот,
Ах, i в серцi гаряча рана
Остогидлий всiм анекдот!
Тодi бачу—в проваллях камiнних
Чудернацький дикий танець!
I нiкому нiхто не винен,
I давно вже з нас кожний—мрець!
Танцi... злиднi... карати... парфуми...
Гаманцi...
Гаманцi...
Гаманцi...
Як до речi вигукують думи
Десь на розi старцi!
Пруть до церкви, на смерть, в ресторани...
Жруть, торгують собою, плюють
В непромитi, неславленi рани
Живуть!
Гей, ти, вулице!
Потного м'яса
Безбережна, безкрая рiка!
Й над усiм—два словечки з Тараса
I обмитий дощами плакат!
Ну кому це потрiбно сьогоднi?
Дурень той, хто ще й досi поет!
Вчора—моднi частушки народнi,
А сьогоднi — уривки з старих оперет!
Ет!
Нiчнi пригоди рiжнi
Напрочуд дивовижнi!
О часе!
Часе мiй!
Хоч ти почервонiй!
Ах!
В яких таких словах,
В рядках, скажiть, яких
На розi днiв моïх
Вiд болю закричу?
Мовчу.
I, як i всi, лечу
З землею в далечiнь...
О серце, вiдпочинь!
Закон.
Ти не одне—мiльйон!
I не мiльйон—свiти
Палають до мети
Вогнем!
А щоб за сiрим днем
Десь обрiй не загиб,
Попросимо пiдем
Чи не допомогли б...
Homo sapiens я...
Хлип... хлип...
Дайте менi на хлiб!
Кормителi!
Хай царствують вашi родителi
Вiчно,
А я денно i нiчно
За них хлип... хлип...
Дайте менi на хлiб...
Не минайте!
Темний я з болю—не бачу.
Радiсть останню трачу.
Чуєте: плачу
Хлип...
Хлип...
Дайте менi на хлiб
На шматочок...
Матiнки, мене пожалiйте,
Батечки, мене научiте,
Як його в свiтi жити
Менi...
О, нi!
Не копiйки бруднi!
Дайте шматочок щирости!
О, коли б серцем вирости
До безмежноï, як бiль, тишини!
Але мовчки проходять вони,
Кожний кожному завше далекий...
I вже вечiр вогкий догнив,
I не сплять лиш аптеки...
Та ще серця самотнiй стук...
I лягає мокрий туман
На безлюдний майдан,
На брук...
Звук
Кожного
Кроку
Мертвий такий,
Так, наче збоку
Минулi вiки
Вулиць провалля чорне...
Знову самотнiсть знайома горне
До себе мою утому...
Що ж, додому
Забудеться!
Та чого ж тiльки кожна вулиця
Серед ночi чужа й нова,
А до серця тихенько туляться
Незнайомi слова:
Гей, ви, села! Забутi ниви!
Чи на лонi ж ваших годин
Десь розквiт хоч один щасливий,
Вашим болем прекрасний крин?
Що я знаю? Нiчого не знаю!
Взагалi я не знаю нiчого...
Ах, я тiльки конаю
Убого...
Ах, я тiльки бажаю
Одного:
Тишини! Хни...
Iнтелiгентщина ця вже!
Хоч би форма якась нова!
Просто завше
Нуднi слова!
Кооператор один знайомий
(Сiрий костюм, рукавички, бриль)
Говорив менi:
Вам двадцять сьомий,
А ви й досi ще гниль!
Зрозумiйте ж, що має рацiю
Зараз бути лиш той,
Хто кохає кооперацiю
Або має авто!
О!
А над мiстом пливуть тумани...
Орбiтою лине Земля...
Як тихо безлистi каштани
Шумлять...
Десь зерно пiд ораним хутром
Вже, певно, рости почало...
А нiч так спокiйно i мудро
До мене схилила чоло...
О ноче!
Ти чуєш, як стогне
Жадана моя тишина?
Бо iстини вiчноï вогник
Дорiвнює жменi пшона!
О ноче!
А хто ж тому винний,
Що ближче, нiж вiчнiсть, — кулiш.
I мрiя буває — двогривений?
Чого ж ти мовчиш?
Чого не ричиш
Над нами
Громами
Так,
Щоб змiшались докупи гами,
Щоб догори ногами
Все!
Хай тодi день несе
Зойки! Нехай ридають!
Може ж, хоч так пригадають,
Що серце в людини є!
Бачиш—гниє
I досi
На розi
Калiка безногий?
I це там, де усi дороги
У прекрасну ведуть далечiнь?
Так з яких же таких причин
Простягає огризок людини руки,
Тiльки що не хапає за брюки
Кумедний такий!
А навколо плювки...
Бруд з усiх мiсць...
Певне, що нелегкий
Хлiб!
Ïсть!
О!
Тож-бо й воно!
Ах, який це сюжет для кiно!
Якi побутовi трюки
Може дати, наприклад, безрукий,
Що з очима, повними муки,
Виє в пики фарбованих баб:
Цигарки Гостабфаб!
Ех!
А ще краще слiпець бiля тину,
Що, зiгнувши дугою спину.
Виє кожну хвилину:
У камiна.
А хвилина
Годину
Непомiтно за руку веде...
I нiде
Не спочину!
Нiде
До загину...
Нiде!
I обличчя моє блiде
Не одягне нiколи усмiшки.
Що бувала колись у людей
Над сторiнками мудроï книжки...
Ах, ця мудрiсть!
Десяток слiв.
Ну навiщо поеми й промови?
Головне—заробив i з'ïв
I щоб трошки здоровий!
I тодi вже, ноче, дивись
Не врятують наради й накази,
Коли там, де серце колись,
Буде клаптик такоï фрази!
I не вiрю, не вiрю—нi!
Що сотворить добро недобрий!
I погасли по вiкнах огнi...
I туманиться обрiй...
Мiсто спить.
I стоïть
На сторожi
Бiля нього
Засмучена мить...
I болить,
I болить,
I болить...
Ой мiй болю!
Ти днiв моïх радосте!
В далечiнь тебе час несе.
Може, так колись з тебе виросте
Виправдання за все!
О мiй болю!
Єдиний!
Прекрасний!
Жертва моя далеким братам!
Там
Бiля нiг новоï людини!
Згасни
Коло радiсних брам!
А я тобi днi вiддам,
Славлю тебе, великий!
Вiрю—сльоза одинока калiки
Важить бiльш, нiж промови,
баланси
i тисячi вiршiв i драм!
Там
Вам,
Нам,
Тобi,
Менi.
Ïм
Гей
Всiм.
Всiм,
Так буде:
Прийдуть дужi, щасливi люде;
А земля така й не така:
I машини прекраснi всюди,
Й без мозолiв кожна рука.
I ось сядуть вони на квiтчастих луках,
I розступиться час.
...I в кровi, на Голгофi, в муках узрять нас.
Тодi голос—вiд моря до моря:
Що з вас кожний робив тодi,
Як творилося наше вчора
На землi, вiд кровi рудiй?
I ось вийдуть похмурi й скажуть:
Ми Не хотiли, щоб правду нашу
Витягали з пiтьми!
Знали смак у коханнi й лiкерi,
Та чи виннi ж у тiм, скажiть.
Що не знали зовсiм про дверi,
Що вели за бiжучу мить?
Ну, пороли там часом... Одначе
Не звертались нiколи на ти!
Й раптом крикне хтось нетерпляче:
А женiть ïх пiд три чорти!
Тодi вийдуть гордi, мов льви!
I не я... i не ви...
Iншi.
Скажуть:
Ми тi,
Хто, вiрнi метi,
Йшли безупинно до неï!
З темних проваллiв на скелi крутi,
Свiтлом безсмертним укритi,
Гей, через кров, через трупи братiв!
Кожний хотiв
Перший метi
Кинуть пiд ноги лiлеï!
Ми умирали за неï!
Ми убивали для неï!
Ми ïй усе, що могли, вiддали!
Так, наче кожен малий,
Очi у всiх змолоднiють!
Благословенний, коли
Здiйснену бачиш надiю!
Хором земля й небеса:
Благословеннi довiку,
Хто себе кров'ю вписав
В книгу безсмертя велику?
Далi посунуть без лiку,
Збившись безглуздо докупи,
Трупи,
Яких я щодня зустрiчаю
Пiсля вечiрнього чаю
На пiшоходi...
Годi!
Довго тягтиметься мить...
Вiтер неначе безкрилий...
Потiм до них: iдiть,
Бо не вiдали ви, що творили?
А пiсля них...
Тодi...
Вийдемо ми, блiдi...
Я i тi,
Хто зi мною...
Тi, що в життi
Похилились травою?
I блiденькi-блiденькi ми всi...
I такi якiсь... непомiтнi...
А навколо у всiй красi
Часи заповiтнi!
I, здається, спокiйно-спокiйно нам...
I сказати нам зовсiм нiчого...
Ах, що вiчно щасливим братам
До нашого болю нiчного!
I тодi говоритиму я
(Ой ти, доле моя!)—так приблизно:
Не дивiться на нас так грiзно!
Ми тихенькi, тихенькi...
Як шепiт трави...
Ми той гнiй, на якому ви
Виросли пiзно.
Не героï, не жертви... ми так собi...
Тi сiренькi, маленькi люди.
В кого серця гарячий бiй
Болем виснажив груди!
I болiло, болiло нам
Там... в днях...
Ах!
Не треба!
Пiд наметом нового неба,
На просторах полiв нових
Нинi вiдпускаєши рабiв твоïх,
Часе!
Бо ми бачили муку твою
I вiрили в радiсть!
Бо ми бачимо радiсть твою
Змученi...
I нам скажуть тодi: вiдпочиньте!
Ах, ноче!
Вибач, що так охоче
Я розв'язав свого язика!
Це вже звичка в мене така
Поговорити!
Та й не всiм же дiло робити:
Безробiтний я третiй рiк
От i звик.
I признатись—iнтелiгент...
Ну i всякi такi слова...
Та й до того ще на момент
Завернулась менi голова.
Це вже наслiдок недокрiв'я:
Небагато хлiба в пiвфунтi!
Пам'ятаєш таке прислiв'я:
Transit gloria mundi...
А проте це, звичайно, дурниця!
Просто в серцi менi убого.
Спiть спокiйно, кому ще спиться,
Тiльки й всього!
Бо не стане чекати мить,
А то бiльше година,
Через те, що когось болить,
Що конає людина!
Та й нiчого менi не треба?
Маю примус, ковдру й кiмнату...
Навiть латку осiннього неба,
Димарями прип'яту!
I я зовсiм, зовсiм спокiйний!
Ах, яка це безсмертна гармонiя
Революцiя, голод, i вiйни,
I маленького людського серця агонiя!
Гей, ти, серце! Спокiйно виконуй
Певну кiлькiсть ударiв своïх!
Розподiлено всiм по закону
Бiль i радiсть, утому i смiх!
I пливу я у безвiсть з Землею
По орбiтi, що пише вона!
А над нею, пiд нею, за нею
тишина, тишина, тишина...
А живу я на поверсi шостому,
I живу вiд доби до доби,
I живу я, звичайно, по-простому,
Так, аби...
Раз на тиждень виходжу з дому,
Одягнувши пальтисько руде,
Повз вiтрини тягну утому,
Куди шлунок усiх веде.
Ставлю явку на бiржi працi...
Й знов вертаюсь у свiй куток,
Де без сну на твердому матрацi
Передумано стiльки думок,
Що, коли пiдiйду серед ночi
До знайомого добре вiкна,
Бачать болем засмученi очi
Тишину до останнього дна?
Мiсто спить. На покрiвлi iржавi
Вiє вiтер туманом вгорi...
I, як в кожнiй культурнiй державi,
Де-не-де миготять лiхтарi...
Позiхаючи, ходять дозорцi,
Людський сон стережуть i майно
По ïдальнях недоïдки порцiй,
У вiтринах калошi й вино!
А за стiнами—з храпом i свистом
Сплять натомленi, потнi, бруднi,
Хто з прокльонами, з радiстю, з хистом
Пiд майбутнє угноював днi!
I пливуть вони разом з землею
По орбiтi, що пише вона...
А над нею, пiд нею, за нею
тишина, тишина, тишина...
А там, вище, в безоднi туманнiй,
В тишинi, як на лонi мети,
В злотосяйнiм блискучiм убраннi
Плинуть iншi далекi свiти...
I такий я маленький без краю...
I про бiль свiй кому розповiм,
Що я з нього безглуздо конаю
У кутку на матрацi твердiм!
О далекi! Майбутнє безкрає?
Це для вас, о, я знаю, для вас
Свiй терновий вiнок досипає
Конфеттi мiй скривавлений час?
Й раптом нiч розриває на клоччя
Смiх не смiх i гроза не гроза
Дика пiсня, голодна i вовча:
Прокидається в мiстi базар.
I чиïсь закривавленi лапи,
Тiнi творчоï вiчно руки,
Сiють рясно на дрантя й єдваби
копiйки, копiйки, копiйки...
На посади... В церкви...
В ресторани...
Жруть... Кохають...
Крiзь зуби плюють
В непромитi неславленi рани...
Живуть!
Поруч злиднiв — карати, парфуми.
Гаманцi... Гаманцi... Гаманцi...
Як до речi вигукують думи
Десь на розi старцi!
Упаду на холодну пiдлогу,
Сiро нидiє ранок в вiкнi,
I молюся—не чорту! не богу!
А очам моïх змучених днiв!
О смутнi i прекраснi довiку...
Через муку, утому i кров
Хай побачите справдi велику,
Невмирущу, як вiчнiсть, любов!
А менi вже—нiчого й нiкого...
Як трава, я тихенький такий...
I до мене довiрливо й строго
Посмiхнуться далекi вiки...
А вгорi, в далинi, надi мною
Неприступний для зору людей,
Оповитий вiкiв тишиною
Галiлей.
Гей!
Героï! Калiки! Службовцi! Торговцi! Поетики!
А живiть собi, як вам бажається!
Через те, що
ви чуєте? все-таки обертається!