Мiрошник
Категории
Оригинал
Михайлу Михайловичу ШидяовськомуУ Вербiвських хуторах був у мене кум Сидiр Кравченко. Хуторяни мiрошником його прозвали, бо збудував вiн собi вiтрячок та так його гарно налагодив, що який би тихий вiтерець не вiяв, усi вiтряки стоять, а його.вiтрячок крутиться. Знатний був чолов'яга той Сидiр правдива душа, навiки чесна i богобоязна. Частенько менi доводилось бачиться з ним, бо тодi ходив я ще на охоту качок стрiлять; деколи пiдеш понад плесами, то й незчуєшся, як I за Варварiвкою опинишся, бiля Сидоровоï хати; от, було, зайдеш до його та Й переночуєш у вiтрячку. Раз по веснi налетiло до нас на Тернiвку гагар; от я узяв рушницю та й пiшов, чи не встрелю якоï. Очерети ще не дуже пiднялись, так нiяк не пiдкрадешся: птиця, бач, дуже сторожка; тiльки зблизишся зараз здiймається i перелiта на другi плеса. , Вже надвечiр, як посутенiло, проминувши кумiв хутiр, пiдкрався i встре-лив-.таки одну. Пiдходжу до вiтрячка, бачу свiтиться у вiконце, прорiзане у дверях, так собi, невеличке, голова тiльки й пролiзе, та й думаю собi: усуну я у те вiконце гагару, за що вона здасться кумовi? Зiйшов тихенько по схiдцях та й сунув у вiконце; а кум побачив, як скрикне: Свят, свят! та ну хреститься. Дивлюсь у щiлину, а вiн аж зблiд, аж борошном його посипало; я тодi як засмiюсь...
Не лякайсь, кажу, Сидоре, це я!
Вiдчинив дверi, увiйшов, а вiн дрижить та все знай хрестить мене, думає: чи не чортяка це у моєму образi прийшов до його.
. Не бiйся, кажу, я сам тебе перехрещу! та й перехрестив.
Се ти, Грицьку? пита.
Та я ж, кажу.
Ну та й здорово ж ти мене налякав, каже, як побачив я твою бiсовську гагару, то вона менi здалась страшнiш од самiсiнького чорта,
Як-таки, кажу, злякаться птицi. Се, кажу, вiд того, що у тебе казна-що на думцi; ми не святi, щоб до нас чорти ходили.
Е, каже, коли ж, бач, я ляканий: менi вже два рази привиджувалась якась мара.
Чи не така, кажу, як I ся?
Коли б така, каже, а то превелике менi лихо напророчила!
Як же вона тобi привиджувалась? питаю.
От слухай, каже, та й мiркуй собi, коли розчовпеш, що воно за мара така. Ти ж знав, каже, старшого мого сина, Iвана?
Як не знать, кажу, йому ще Батькiв син прiзвище приложили.
А знаєш, з чого йому таке прiзвище приложили? пита.
Не знаю, кажу.
Так слухай, каже. Як я одружився, на перший рiк послав нам бог сина, оцього Iвана. Уродився вiн дуже слабий; думали, що зараз i вмре: уночi й охрестили. I розказать не можна, яка нам морока була з тiєю дитиною: цiлiсiнький день i цiлiсiньку нiч кричить, неначе з нього чорти лика деруть. Бiдна моя жiнка за ним i сама трохи нiг не вiдкинула, а воно, сердешне, висохло i викоренилось однi тiльки хрящi зостались. Через два роки послав нам бог другого сина. От матерi вже не до хо-рого; та, по правдi кажучи, i обридло воно таки нам: чимало прийняли ми грiха, благаючи господа, щоб вiн прийняв його до себе. Було, жiнка возиться з меншеньким, а сього, слабого, положить на пiл, то воно кричить, поки не посинiє i не простягнеться, як неживе. Було, вернусь я з вiтряка i стану гримать на жiнку, то вона обiллється сльозами та й одказує:
Що ж менi з ним робить? Воно i само вмре, i мене з дитиною за собою потягне!
Дуже менi стало жаль хлопчика. Було, вiзьму його на руки, от воно i замовкне; от я i ношуся з ним: пiду молоть, то й його з собою беру. Пестую його, годую кашкою; стало воно потрошку та потрошку одужувать, пiднялось на ноги I забелькотiло: Тату, бозя. Через два роки виходилось, i такий з нього гарний хлопець став, що кому не скажеш, що це той плакса, що хирiв, то й вiри не йме. А до мене так привикло, що й матерi не знало; було, жiнка стане надiвать йому сороченьку, то воно од неï i рученятами, i ноженятами.
Iди собi геть! заголосить. Нехай мене тато одягає.
То, було, я його I обуваю, i одягаю. Деколи восени або зимою поïду у поле та його не вiзьму, то такий галас пiдiйме, за возом женеться та просить, щоб i його з собою узяв. Було, i змерзне, i виголодається, а мовчить, тер-тпить, аби тiльки з батьком бути. Як вже пiдрiс трошки, то було, бог його зна, вiд чого, думку мою вiдгадував: iнколи як уночi мелеш, вигорить у каганцi свiтло або нестане в гаманi тютюну, то вiн прокинеться, принесе менi та й каже:
Спочиньте, тату, а я за вас доглежу!
То я й засну, а вiн порається бiля млина I засипа, i одсипа, неначе мiрошник. Так вiд того, що вiн менi так догоджав i я кохався в йому, хуторяни I приложили йому прiзвище: Батькiв син. Вирiс мiй Iван, такий став з нього бравий парубок, що кращого не було у всiй околицi: головою вищий од мене, а вже що за добра та щира душа, то не знаю, чи наградив кого господь такою дитиною. Вже став я шукать йому подружжя, так на яку дiвчину не гляну, усе здається менi не до пари. Коли раз заïздить до мене десятник та й каже:
Голова казав, щоб ви навiдались до його у Вербки, щось має вам казати.
На другий день раненько пiшов я у Вербки. Уходжу у волосне правленiє, дивлюсь повнiсiнька хата народу, голова з писарем сидять за столом i розглядують якiсь бумаги. Пiдiйшов я до столу i кажу:Здоровi були! А чого вам треба?
Некрутський набiр, Сидоре, одказав голова, твiй Iван на черзi. Неначе гострим ножем мене в серце штрикнуло, неначе помiст пiдо мною ходором заходив: ледве встояв на ногах.
Що, каже голова, жаль батькiвського сина, аж з виду змiнився?
Нi, кажу, поспiшав до вас, так трохи втомився. Сам не знаю, що й кажу; сiв на лавцi та й попросив
напиться. Принесли кухлик, ледве проковтнув, так менi горло здавило. Оддихав трохи та й пiшов додому. Iду, нiчого не бачу й не чую, неначе неживий; вийшов у степ, ударивсь об землю i облився сльозами, гiркими сльозами... Наплакавшись уволю, умивсь бiля плеса, щоб не пiзнали, що плакав, та й пiшов додому. Не доходячи верстви зо двi до моєï хати, дивлюсь iде Iван менi назустрiч. Куди б я пiшов, то вже як вертаюсь, вiн вийде до мене назустрiч. Тiльки його побачив, знов мене вхопило за серце: Хто мене тепереньки, думаю собi, буде стрiчати? Хто догледить i втiшить на старостi?.. Глянуï вiн на мене та й пита: Чого се, тату, ви так з виду змiнились? Може, нездужаєте?..
, Некрутський набiр, сину, кажу, завтра пiдемо у... нестало й мови, так я тiльки махнув рукою у ту сторону, де Вербки.
Чого ж ви зажурились, тату, каже, хiба не знали, що я на черзi?
Не знав, кажу, i в голову собi сього не клав! Став вiн мене втiшать, заспокоювать:
Не журiться, тату, каже, некрутства, як смертi, не минуть; послужу, каже, коли господь поможе, богу i государевi, прийду до вас у одпуск, оженюсь та й вас вiзьму до себе!
Заголосила й жiнка, як довiдалась про наше горе; та вже, як вона не вбивалась, а я добре бачив, що не так ïй жаль сина, як мене. На другий день повiв я Iвана у Вербки; змiряли його, огледiли та, забивши у колодки, i погнали у Катеринослав. I я з ним пiшов. На моïх очах у некрутському присутствiï виголили йому лоб, одягли москалем, а там знов погнали, не знаю вже куди. Як стали прощаться, то якби нас не розняли, то, здається, так би обох i в домовину положили. Не знаю вже, як би я i додому вернувся, коли б не нашi хуторяни, вертаючись з Катеринослава, не довезли мене i не догледiли у дорозi.
Як несамовитий став; сяду, то вже не встану, поки не зведуть; хоч три днi не ïстиму, а вже не попрошу, поки не нагодують, як маленьку дитину. Було, жiнка й дiти, дивлячись на мене, плачуть, а я й не чую того хлипання i не бачу, як вони за мною убиваються. Возили мене до знахурок, i пiп уговорював i молитви читав, так нiчогiсiнько не вдiяли.
Коли на восьмий мiсяць привезла жiнка з Павлограда од Iвана письмо. Пiшли до батюшки, от вiн нам I прочитав. Пише Iван, I пише власною рукою, бо вже й письменний став, що вiн, хвалити господа, живий i здоровий, що й начальство його любить, а служить вiн у кiннiй артилерiï аж у Верходнiпровському. Як прочитали менi те письмо, то неначе свiт я побачив. Було, як гiрко менi стане, то я пiду до Маибороди або в Варварiвку до писаря, то вони менi по десять разiв те письмо читають; вже i напам'ять його вивчив, неначе й сам письменний: на яке слово не гляну у тому письмi, то й знаю, що воно таке. Булогмолюся уранцi i ввечерi, то з молитвами i письмо прохарамаркаю... Полегшало менi трохи, однак усе-таки
Шуджуся свiтом, нiяк не заспокоюсь. От люди I стали ме- совIтувать:
Ти б, Сидоре, навiдавсь до сина, проходився б, то, може б, i одужав.
Як се почув, то неначе менi очi розв'язали: зараз-таки I зiбравсь, взяв з собою грошенят та й помандрував у Верходнiпровське. На сьомий день i там став. Розпитав, де москалi квартирують; от мене i привели на ротний двiр. Дивлюсь бiля ворiт стоïть москаль.
Чи тутечки,'питаю, Iван Кравченко?
Батькiв син? одказує москаль.
Глянь, кажу, i у вас вiн так прозивається?
.. Так, каже, вiн себе записав у списках. А нащо вам його?
— Вiн, кажу, батькiв син, а я синiв батько, так от нащо!.. Будьте ласкавi, кажу, скажiть, де вiн?
У нашiй ротi служить, каже, тiльки теперечки його нема на ротному дворi пiшов на муштру.
Де ж та муштра у вас? питаю.
На вигонi, каже, от як пiдеш сiєю вуличкою, то сам побачиш, де вони марширують.
Пiшов я вуличкою, Iду, неначе хто у спину мене штов-ха, а серце токотить, як з грудей не вискочить. Тiльки виткнувсь Iз-за вугла, аж бачу дибаютв москалi рядками. Зблизивсь, дивлюсь як не повилазять, так нiяк не пiзнаю, де мiй Iван: усi москалi, як один, i дибають, i стоять. Дойшов до командира, роздививсь аж третiй москаль скраю мiй Iван. Як скрикнув: Iване!, а вiн до мене Батьку! Оком не змигнуть, як ми вже один одного до серця тулили I чоломкались: здалось менi, неначе я на небi опинився!.. Коли чую командир репетує:
Смирно!., як ти осмiливсь, сякий-такий, з хронту виходить?.. Палок!
Iван одчахнувсь од мене, стоïть наввипинки перед командиром i на батька не дивиться...
Не во гнiв вам, ваше благородiє, кажу, я його батько, щоб ви знали... Побачивши батька, кажу, вийдеш з самого раю, не то з вашого хронту!
У хронтi, одказує командир, нема нi батька нi матерi. Вiн добрий син, а несправний салдат, а несправних б'ють...
Не хвалiть, кажу, i не бийте; а коли вже вам схотiлось вибить, то вибийте мене: вам за се ще подякую, богу за вас помолюсь!
Я, каже, не маю права тебе бить, не маю права i його простить!
Поки ми отак розмовляли, i палiччя нанесли; зняли з сердешного Iвана мундир, вхопили два москалi за руки, розiп'яли I почали дубасить. Я плачу, кривавими сльозами вмиваюсь, до нiг кланяюсь командировi, землю ïм та прошу, а сина б'ють... Однак, як не били, а голосу вiн не подав, щоб ще гiрш не завдать батьковi жалю. Як скiнчилась муштра, командир пiдiзвав до себе Iвана i на мене кивнув. Пiдiйшов Iван i я; а командир i пита мене:
Чи довго, старий, прогостюєш у нас?
Як так, кажу, будуть обиджать мого сина, то я не хочу не то у вас гостювать i по свiту ходить!
Не сердься, старий, каже, за битого двох небитих дають та й не беруть! Я, каже, твоïм сином до-волен: справний вiн по службi i поведенiя хорошого.
Ще ви, кажу, I в вiчi його не бачили, як я вже знав, якого вiн поведенiя!
Ну, каже, нехай же вiн погуляє з тобою: уволь-няю його од усякоï служби, нехай тiльки ходить на вче-нIє раз у день.
Подякували командира та й пiшли.
Ну, та й сваркий же твiй командир, кажу, i батьковi не вважив.
Нi, тату, вiн у нас добрий; бачите, вибив i пожалував!.. Я б, каже, ще готов стiльки прийнять за те, що позволив з вами побути.
Привiв мене Iван до себе на кватиру. Повиймав з чамайданчика своï книжки, з писанiя менi прочитав; вже Й малювать навчивсь: змалював на пдперi нашу хату, та так живо, тiльки глянув, зараз i пiзнав: так само i верби, i колодязь бiля хати, i вiтрячок. Цiлий тиждень з ним бавився, знов мене втiшав, як i до некрутства.
Знайдiть менi, тату, каже, дiвчину, я прийду до вас в одпуск, одружусь та й вiзьму вас до себе; а брати будуть доглядати матiр, а я вас...
А як, кажу, поженуть вас на вiйну?
А що ж, каже, карай боже сим, тодi вiзьмете мою жiнку i поïдете собi додому.
За тиждень, що з сином прожив, зовсiм одужав, де та у бiса хороба подiлась. Вернувся додому веселий, думаю собi: Справдi оженю Iвана та й поïду до його жить; може, приведе мене господь i унука отак виносить, як собi сина. Щомiсяця присилав менi Iван письма; та так гарно став писать, що раз, як показав головi, так вiн аж зацмокав.
От якби такого, каже, нам писарчука добути! Раз перед великоднiми святками прислав нам Iван
письмо. Пише, що з турком вiйна, так i ïх рота iде у Туреччину. Слухаючи ту звiстку, не знав я, чи менi журиться, чи нi, бо Iван дуже зрадiв, почувши про ту гаспидську вiйну... З Туреччини Iван прислав два тiльки письма: перше з-пiд Шумни дав звiстку, що почепили йому кавалерiю, а друге з Волощини, що зроблено його унтером. Скоренько пiсля сього письма почули i про замиренiє. Ну, думаю собi, хвалити господа, теперечки i син не забариться; вже й гарну дiвчину у Павлоградi для його намiтив: мiщаночка i хорошого роду. Кiлька днiв пiсля того, як почули про те замиренiє, увечерi сиджу собi у вiтрячку, мелю та згадую про сина, коли так ненароком зирк аж на сволоцi над ступами щось сидить: не звiр i не птиця, неначе купа, чорна, як сажа, i голова у його, i очi, сидить i пильно дивиться на мене, а далi чую й каже:
Сидоре, сьогоднi твiй син Iван помер!
Як се почув, то неначе у мене хто серце з грудей вирвав, задзвонило ув ушах, кругом мене усе покотилось; так я, як неживий, бебехнувся об помiст... Мабуть, довгенько i лежав, бо як опам'ятувавсь, то вже й каганець погас, i жито перемололося, що засипав. Засвiтив свiтло, так менi сумно, гiрко; помоливсь боговi та й став згадувать, як воно менi привидiлось. Чи не приснилось, думаю, так нi не спав. От я узяв нiж та й зарубив на стiнцï: третє октября.
Ось подивися лишень, Грицьку, каже, показуючи на стiнку, i теперечки ще видко.
Глянув я, аж справдi: три дiрочки, а зверху десять па-лiчок, цебто третє число i десятий мiсяць, октябрь; так, бачите, зарублюють неписьменнi люди.
Ну, розказуй, Сидоре, кажу, розказуй.
Так ото, каже, як зайнялось на свiт, пiшов я у Юр'ïвку до батюшки, розказую йому i плачу; а вiн як почне мене лаять: Як тобi, Сидоре, не грiх, каже, казна вiд чого вбиваться та прогнiвлять господа! се тобi приснилось або здалось!
Так чого вже менi батюшка не казав, як i я себе не вспокоював, а все менi здавалось, що мого Iвана нема
вже на сiм свiтi. На Iвана пiшов я до церкви, даю поповi коповика, щоб одправив молебень, та й кажу:
Будьте ласкавi, батюшко, одправте панахиду по Iвану.
А пiп:
Хiба вiн помер?
Так я схаменувсь та Й кажу:
Не я се вам казав, се, мабуть, казала моя душа! Минулась весна, наступило й лiто, а од мого Iвана
нема нiякоï звiстки. Та вже заïхав до мене знакомий ле-монтирщик i сказав, що та рота, де служить мiй син> теперечки кватирує у Романковiй. От я, не гаючись, I пiшов у Романкову; думаю собi: Треба довiдаться, як нам молиться за здравiє чи за упокой, i в який день поминать. Прийшов у Романкову, знайшов ротний двiр; дивлюсь багацько ходить москалiв, а мого Iвана нема. Стою бiля ворiт, боюся й питать; коли пiдiйшов до мене один москаль та й пита:
А чого тобi треба, чоловiче?
~ А що, кажу, нема вже у вас.Iвана Кравченка, батькового сина?
Нема, каже, помер.
Коли ж вiн помер? питаю, неначе i не жаль менi його.
Пiди, каже, у канцелярiю, то там тобi скажуть.
Пiшов я в канцелярiю, дав писаревi четвертака, от вiн пошукав у бумагах та й каже:
Iван Кравченко, батькiв син, помер 3 октября 1828 году.
Так оце раз. А вдруге так було. Годiв з три пiсля смертi Iвана увосени iду я у вiтрячок, а жiнка заходжується хату мазать. Навернув я на вiтер свiй вiтрячок, засипав жита, та, запаливши люльку, i сиджу собi. Коли зирк вгору аж сидить таке саме, як i тодi, i на тiм же мiсцi, на сволоцi над ступами, i дивиться на мене. Так мене холодом i окотило, дарма що вдень... Дивилось-дивилось та й каже:
Сидоре, твоя жiнка вмерла! Схопився я, як скрикну:
Щезни, не ходи до мене: цур тобi! А воно:
Ще раз, каже, до тебе прийду! та Й щезло.
Перехрестився я, стою як опарений, коли чую щось тупотить; виглянув у вiконце, дивлюсь, бiжить мйнша дочка. ' '
Iдiть швидше, тату, каже, ледве переводячи дух, глинище матiр задавило.
Прибiг я до глинища вже одкопали; дивлюсь лежить моя жiнка нежива.
Так отакi-то менi на вiку притчi лучались, кажу ж тобi, що я вже ляканий! I що воно таке, каже, не роз-човпе i сам нiмецький батько, не то ми з тобою, Грицьку.
А втретє ще не бачив? спитав я Сидора.
Нi, каже, ще не бачив.
Годiв через два пiсля сього, як оце розказував менi кум, приïздить до нас варваровський прикажчик, побачив мене та й каже:
Грицьку, наш мiрошник дуба дав.
Чи справдi? кажу. Я ж його бачив на тiм тижнi, здоровий був.
Е, на тiм тижнi, каже, а позавчора вмер, як кажуть, скоропостижно. Сьогоднi, каже, i суд прибiжить, будуть рiзать.
Почувши це, пiшов я на кумiв хутiр; приходжу вже й поховали. Став я розпитуваться, з чого й як вiн помер. От старший син Павло i розказав менi.
Увечерi, каже, тiльки що свiтло засвiтили, прийшов з вiтрячка батько та й каже менi: Запряжи кобилу та швидше ïдь до батюшки, нехай приïде з святими дарами.
Нащо, тату? спитав.
Щоб мене запричастить, бо я сьогоднi вмру...
Бог з вами, тату! кажу. Що се ви вигадуєте?.. Ви ж, хвалити господа, здоровi.
Роби, каже, що тобi кажуть: як вмру без по-каянiя, то на твоïй душi буде грiх.
Привiз попа. Увiйшли у хату, дивлюсь батько сидить нi Покутi, вже й сестри, що замiжем, поприходиХи. Глянув на його батюшка та й пита:
Що се з тобою, Сидоре?
Сьогоднi вмру, каже, висповiдайте i запричастiть...
Бог з тобою, Сидоре! каже пiп. Ти ж здоровий! Коли хочеш, щоб я тебе запричастив, говiй; а так, каже, не можна, грiх!
Як збрешу, батюшко, одказує батько, то буде мiй грiх, а як я умру, то буде i мiй, I ваш!
Звелiв нам пiп повиходить з хати, а як висповiдав i запричастив, знов нас позвали. Сестри стали голосить, а я з братом дивимось на батька, якось не ймемо вiри, щоб вiн вмер.
Одiмкнув батько скриню, витяг капшук з грiшми та й каже нам:
Нехай хата достається меншому, тобi, каже до мене, двiстi рублiв на будову, а сестрам по п'ятдесят, Живiть, каже, як I жили чесно, не забувайте батька й матерi, то й вашi дiти вас не забудуть!
Сiв бiля столу та й став згадувать про Iвана.
Сьогоднi, каже, побачусь з ним! Так розказує, неначе здоровий. Коли разом як зiтхне, та руку до серця притис i пильно на нас споглянув; далi зiтхнув удруге та й схилився на стiл; до його неживий! Не схотiв пiп поховать, так ото, каже, виïздив суд i пороли... Лiкар казав, що у покiйника була якась хороба у серцi.
Ну, як розказав менi Павло, так я зараз догадавсь, що се, мабуть, утретє до кума приходило. Дуже менi жаль кума: добра i чесна була людина; i теперечки, як iдеш побiля Вербiвських хуторiв та глянеш на вiтряки, то жаль так I вхопить за серце: всi крутяться, а кумiв стоïть собi похилившись, нема вже мiрошника, царство йому небесне!
