Дивак
Категории
Оригинал
На початку зими ходити Олесевi до школи можна двома стежками: одна бором, друга рiчкою. Сюди зручнiше, та в зазимки лiд на рiчцi тоненький, так i зяє чорною прiрвою. Тому кожного разу, коли Олесь виходить з дому, мати наказує йому:Гляди ж, сину, рiчкою не йди. Там ще лiд молодий.
Олесь смирно стоïть бiля порога, слухає. Вiн ще малий, головою ледь до клямки дiстає. Очi в нього чорнi, глибокi, як вода в затiнку, дивляться широко, немов одразу хочуть збагнути увесь свiт.
Олесь любить зиму. Йому подобається робити першi протопти в заметах, знiмати снiговi очiпки з кiлкiв у тинах вони стають тодi голi та сором'язливi, як стриженi допризовники.
Iще любить Олесь малювати на снiгу всяку всячину. Присяде навпочiпки й водить пальцем сюди, туди. Дивись, хата виходить, з бовдура дим валує, а на тину пiвень горланить, розчепiривши дзьоба ножицями. Олесь пхає закляклого пальця в рот i, гримаючи чобiтком об чобiток, милується своïм творiнням, аж доки хтось не гукне з двору:
А чого ото ти, парубче, не йдеш до школи? Ось пiдожди, я матерi скажу!
Олесь пiдскоче, як злякане пострiлом звiрятко, засмiється тоненько: гi-гi, i подасться в сосни.
В бору снiгу мало. То там, то сям проглядає крiзь порошу трава з примерзлими до землi зеленими чубчиками, стримлять низенькi пеньки з жовтуватою, немов старий мед, смiлкою на зрiзах. Тихо навкруги й затишно. Тiльки часом шелесне по гiллi вальок снiгу, струшений вiтром з верховiття. Десь неподалiк чути: цюк-цюк-цюк, дятел порається. Олесь нахиляється, крекче, пильно мружить око. Пальтечко в нього товсте, а сам тонкий; важко нахилятись: дух спирає, пiд очима набряка, тому кожен сучок птицею вздрiвається.
Аж он пiд старою сосною латка шишок рябiє. Ба! Ще одна впала. Ось де вiн, дроворуб! Олесь стає навшпиньки й крадькома пнеться на косогiр.
Зачувши людину, дятел перестав цюкати, повiв гартованим дзьобом з боку в бiк i нацiлив його на Олеся: чого тобi тутечки? Здригнувся, хльоснув крилом по корi i зник, залишивши у вузенькому дуплi шишку. Олесь хотiв дiстати ïï i покуштувать, та передумав i притулився вухом до стовбура. Його ледве помiтно розгойдувало, пiд корою щось жалiбно скрипiло, а внизу пiд пiдошвами в Олеся ворушилось корiння помирає сосна... Олесь нагрiб чобiтками снiгу пiд окоренок, утрамбував його гарненько i, вирiшивши, що тепер сосна не впаде, погицав через замети до школи.
Ще здалеку побачив мiст з гатками по обидва боки. По той бiк мосту, через вигiн, червонiє крiзь бiле плетиво запорошених дерев цегляна школа. З бовдурiв дим угору тополиними стовпами. Повiтря пахне торф'яним духом i весняним випаром сирих вiльхових дров. Лiворуч вiд мосту чорнiють миï, виграючи на сонцi блискучими хвильками, там б'ють джерела; а праворуч, на мiлинi, де лiд мiцнiший, гасає ватага школярiв. Лiд гнеться, цьворохкає од берега до берега, здуваючись попереду ватаги, мов ковдра на сiнi. З проломин цiвками цебенить вода i заливає плесо.
Ей, Олесю! кличуть з гурту. Гайда з нами подушки гнуть!
Навiщо лiд псуєте? у вiдповiдь Олесь. Вiн ще молодий.
Дiтвора смiється: дивак.
А Федько Тойкало розбишакувато вишкiрив зуби i, вказуючи рукавом на Олеся, заволав так, що шия одразу зробилась тоненькою:
Бий зрадника! пiдскочив, тицьнув Олеся лiктем пiд скроню i зник помiж палями.
Олесь згарячу нiяково посмiхнувся, поторкав мокрою рукавичкою тверду гулю пiд оком i, ковзаючись, побрiв до школи. Пiд ногами лагiдно, мов хмизок у лiсi, потрiскував лiд, а бiля ока щось обважнiло й сiпалось. Олесь лiг долiлиць, притиснув скроню до льоду i почав розглядати дно. Воно тьмарилось мулистим пилком, пускало бульбашки, котрi прилипали до криги — бiлi, круглi, як воляче око. Течiя розчiсувала зелений кушир, пряли тоненькими нiжками якiсь жучки, боком долаючи пружний струмiнь. I ввижається Олесевi маленька хата пiд кущем водяноï папоротi, а в тiй хатцi вiн бiля вiконця сидить, рибку стереже. Забажав — вийшов. Нiхто тебе не займе. Iди куди заманеться. Ось карасик пливе. Цап його за пiрце: Добридень, дядьку! Як поживаєте? Олесь солодко зойкає, щiльнiше припадає лобом до криги.
Раптом помiж куширами промайнула чорна блискавиця i завмерла осторонь довгастою плямою. Олесь пiдповз ближче, пригледiвся й застогнав вiд подиву: щука! В зубах у неï тремтiла маленька плiточка.
Пусти, видихнув Олесь i ляпнув долонею по льоду. Та щука й не поворухнулась. А плiтка зникла. Вiн пiдхопився на ноги i став гатить пiдбором в те мiсце, де стояла щука, аж доки пiд чоботом не хрокнула вода.
Бiля школи теленькнув дзвоник, улiгся гамiр. А Олесь сидiв посеред рiчки поруч зеленоï, з ряскою, калюжi i плакав. Пiд мостом бився об палi вихор, згортав до купки сухий очеретяний лист i гнав його в берег.Олесь пiдвiвся, запхав книжки в пазуху i поплентався до школи.
На першому уроцi було малювання. Старенька вчителька Матильда Петрiвна ходила помiж партами i, роблячи загадкове обличчя, повiльно говорила: А сьогоднi, дiти, ми будемо малювати... перегнiйний горщечок. Завдяки цим горщечкам передовi колгоспи нашоï краïни... Потiм вона дiстала з портфеля гирунчик i урочисто поставила на стiл.
Дiти почали малювати, виводячи кожен своє: той жлуктичко, iнший ринку або макiтерку. I оскiльки дiрку в денцi нiяк було передати, то ïï чiпляли збоку. Олесь старанно скрипiв олiвцем i натхненно прицмакував. Коли ж учителька зупинилася бiля його парти, iз зошита на неï, презирливо примруживши око, дивився дятел: чого тобi тутечки?
Олесю, адже я наказувала всiм малювати горщечок, суворо сказала Матильда Петрiвна. Ïй сподобався дятел, але вона добре знала, що таке вчительська принциповiсть, тому й додала:
Я поставлю тобi двiйку.
У класi увiрвався гамiрець. Вiдмiнники дивилися на свого вчорашнього побратима спiвчутливо, а тi, хто вчився через пень-колоду, з радiстю чекали на те, що ïхнього полку прибуде. Олесь зiбрав книжки, вилiз з-за парти i рушив до дверей.
Куди це ти? здивувалась учителька.
Олесь похнюпився.
Я так не xо'!
Як це так?
Гирунчика отого не хо' малювати.
Чому?
Дятла хочу...
Доки Матильда Петрiвна думала про долю свого авторитету, Олесь вийшов у коридор, похапцем натяг пальтечко i опинився на анку.. .
В шкiльному садку пурхали синички. В бур'янах вовтузились горобцi, скльовуючи реп'яшачi кiм'яхи. Десь у вiльхах по той бiк рiчки били пеньки: бух, бух. Дзень, сокира сприснула.
Олесь уявив собi, як гарно зараз у лузi, i побiг у верболози.
Там вiн блукав до самого вечора. Обмацував холоднi пташинi гнiзда, ïв мерзлу калину, доки не набив оскоми. Потiм шукав осиковi трухляки, ховав за пазуху i, нап'явши пальтечко на голову, дивився: свiтять чи не свiтять? У кущах, заплетених осокою, шарудiв вiтер, попискували мишi; а в березi терлись одна об одну вiльхи, сповнюючи луг тривожним стогоном.
Сонце пробило у хмарах над байраком вузеньку ополонку, яскравим променем стрельнуло на левади. Олесь радiсно мружився йому назустрiч, зводив очi до перенiсся, ловлячи золоту мушку на кiнчиковi носа.
Надвечiр хмари опустилися нижче, а тополi над селом повищали i набрали войовничого вигляду. Треба було йти додому. Олесь грядками вибрався на вигiн i став чекати, доки випустять школярiв.
Пiд тинами на колодках або просто навприсядки сидiли дядьки, смалили цигарки, гомонiли:
Он бач: вiльха в лузi почорнiла... На вiдлигу, мабуть.
Еге ж, риба в ятiр пiде...
Бiля школи грюкнули дверi. Дiти товпами посунули по домiвках.
Ще здалеку помiтивши дорослих, хлопчаки бокаса ходять один побiля одного, щоб поборотися. Дивись: зчепились, водяться, хекають, наслухаючи краєм вуха, що скажуть бiля тину. А там:
Ач кий геройський парубок!
А ото, мабуть, Наталчин, кажуть бiля тину, помiтивши Олеся. Ба яке смирне...
Еге, воно якесь дивакувате...
Слухає Олесь i не розумiє: хвалять його чи лають.
На мосту Олеся дожидав Федько Тойкало.
На попоïж, сказав нiяковiючи i втиснув Олесевi в руку подавлений теплий пирiг. Бери, дурний, з м'ясом.
Олесевi не хотiлось пирога, але вiн зрадiв примиренню i, щоб вiддарувати товариша, хутенько занишпорив по кишенях, дiстаючи звiдти духмянi верчики хмелю, сухе листя рiзного карбування, плетене з прядива та волов'ячоï шерстi ремезяче гнiздо, схоже на башличок.
Забейкався ти, сказав Федько i почав обминати Олесевi пальтечко.
Олесь ще дужче захвилювався, ледве не заплакав вiд щиростi i солодкого почуття братерства. Вiн ухопив ремезяче гнiздо й обома руками подав його Федьковi. Той заховав подарунок пiд полу, пом'явся.
А вчителька сердилась, як ти пiшов... ги-ги... страх!
Потiм ударив себе книжками по гузенцю, крикнув: Гат-тя-вйо! i подався до рiчки трусити ятерi.
В селi ледь вечорiє, а в соснi вже крони зiмкнуло пiтьмою. Олесь бiжить пiдтюпцем i раптом помiчає, що дерева теж бiжать, кружляють, ховаються одне за од ного, немов у жмурки грають. Олесь зупиняється i дерева завмирають.
По той бiк сосни чути: сани скриплять, конi ширхають i голос дiда Прокопа:
А но-но!
Уздрiвши Олеся, дiд натягає вiжки.
Сiдай, внуче, по солому поïдемо.
Олесь радо вмощується, махає на коней:
Гат-тя-вйо!
А що, поставили п'ятiрку? питає Прокiп, вишкiряючи порожнi десна.
Олесь сором'язливо ховає обличчя в рукав.
Сьогоднi не ставили. Вчора тiльки.
Поминули провалля, майже вщерть занесене снiгом. На рiллях цiлим хутором замаячили скирти.
Но-ноу... стогне Прокiп i ворушить пужалном. Конi щулять вуха, зриваються бiгти. А сосни позаду вигойдують шу-шi-шi-i i конi зупиняються.
Дiду, чого про мене кажуть дивак?
Невстрiливий, значить. Дивний єси. Прокiп двома пальцями, як щипцями, ухопився за нiс i висякався так лунко, що аж конi побiгли. Хто ж ото таке патякає? спитав перегодом.
Дядьки на вигонi.
Ет, фармазони... Ти ïх не слухай. Помовчав. А далi: Воно, звичайно, правильно. Завзяття в тебе обмаль. Все чогось у землi порпаєшся. А треба в людях. Та отак побiля них, отак... Того лiктем, того почотом... Гульк уперед вийшов. А першого не перечепиш, бо не доженеш. О!
Олесь винувато пiдсьорбує носом.
Дiду, чому дятел шишки ïсть, а щука плiточок?
А то вже хто якого порiддя.
А я не забрав у дятла шишки, хвалиться Олесь.
I вiрно. Навiщо вона здалась. Це як путнє щось побачиш дощечку, скажiмо, або гвiздочок тодi бери.
Навiщо?
Пригодиться.
Коли набирали солому, дiд часто сповзав iз скирти, нанизував солому на рiжняки i гуцав так, що аж лiса скрипiла.
Товчи, внучку, гнiти! хекав. А я ще якийсь навильник скину. I знову дерся на скирту.
Спочатку Олесь надолужав, потiм заморився i сiв.
Навiщо стiльки беремо?
Як навiщо? озвався з пiтьми Прокiп. Це ж собi, а не тещi. Хе-хе! Ти знаєш, що таке теща? Нi? Пiдростеш узнаєш. Клята баба.
А якщо коням важко буде? своєï Олесь.
Нiчого. Зате нам легко. Натопив i вилежуйся собi на печi. Ти вiдпочинь, а тодi ще пострибаєш. Воно ж таки груз.
Повертались додому в темрявi. Лiпив мокрий снiг, припорошуючи бiлим конячi спини. Прокiп хльоскав батогом i лаявся. А Олесь сердито сопiв у нього над вухом i пiдбивав руку. Замахнеться Прокiп гарненько, цьвох i мимо.
Не бий, благає Олесь. Бачиш: важко.
Прокiп зiтхнув i, намотавши батога на руку, щоб не згубить, обернувся до Олеся.
Ось послухай, дурнику, що я тобi скажу. Слухай i на вус мотай. Тут, на землi, не бити не можна. Тут не ти, так тебе одрепають ще й плакать не дадуть.
Подався вперед i, обдаючи Олеся прiлим духом давно не митоï бороди, захарчав у саме вухо:
Пойняв?
Олесевi зробилося сумно. Закортiло швидше туди, в село, де снiг плете навколо електричних лiхтарiв густi рожевi сiтi, й привiтно свiтяться вiкна в хатках.
Попереду бiлою стiною пiдвiвся бiр. Вiн уже не гув i не шикав на коней.
Мовчить, тихо сказав Олесь.
Снiгом забило, пояснив Прокiп. Вiтер гiлля не зрушить.
Дома Олесь не став ждати, доки дiд з матiр'ю скидають солому, швиденько роздягся i полiз на пiч. Через деякий час у сiнях загримали чобiтьми, загомонiли.
Ото ж я й кажу, говорив дiд, неглемедза вiн у тебе, Наталко. Дивак... Затопчуть його... Бо воно ж як деревце в пагонi...
Потiм дiд увiйшов до хати, заглянув на пiч.
Змерз, онучку? А ти ножки на черiнь, а зверху кухваєчкою...
Олесь глибше зарився в подушку i тоненько заскiмлив.
Прокiп пiдняв брови сторчака.
Он диви, чого це вiн розприндився?
Геть, не займайте його, сумно обiзвалася мати з хатини. Ïжте вже.
А хiба я що? мимрив Прокiп. А йому нiчого такого й не казав...
Вiн ïв швидко, винувато витрiщав очi, плямкав тихiше, нiж завжди, i губив крихти в бороду.
Олесь непомiтно для себе заснув. А вночi крiзь сон благав матiр розповiсти казку про Iвасика-Телесика, злякано зойкав, коли вiдьма гризла дуба, i радо смiявся, коли гусиня взяла Iвасика на своï крилята. Вдосвiта знов загули на морозi сосни i закричали пiвнi на горищах. Народжувався новий день.
