Лисиця

Категории

1.   1 Остап Вишня

1945р.

Оригинал

Лисiцю найвигiднiше полювати взимку, коли земля натягне на себе бiлу-бiлу та пухку-пухку ковдру i задрiмає зимовим спокiйним сном.
Тодi шкурка в лисицi робиться густа-густа та лискуча, та пухната, а, як вiдомо, лисицю полюємо виключно через ïï знамените хутро, що має наукову назву — горжетка.
Лисицi водяться у нас в Радянському Союзi геть-чисто на всенькiй його територiï — i на ланах, i на болотах, i в лiсах та перелiсках.
За весь час нашого свiдомого полювання нам доводилося бачити лисиць по всiх вищесказаних мiсцях i на всiх тих мiсцях в них стрiляти.
Збираєтесь ви, значить, на лисиць.
З цього приводу ви говорите вдома:
- На лисиць поïду! У Срiблянському ярку, казав Посип Явдокимович, два виводки. Поïду, — чотпри-п'ять лисичок тарарахну — от воно: тобi горжетка. Це, як чотири! А як п'ять — то й менi горжетка.
Полювати лисиць, — одягатись треба дуже тепло, бо зима, доводиться стояти на гону довгенько, — лисиця йде великим колом, доки собаки ïï тим колом обженуть, — замеознути можна.
Треба вам знати, що звiр, — коли його пiднiмуть i поженуть гончаки, — робить коло: i заєць, i лисиця, i вовк.
Кожний iз них; зробивши коло, повертається до того мiсця, звiдки його пiднято, — отже, ваша задача не бiгтн разом iз собаками за зайцем чи за лисицею, чи за вовком, а стояти на мiсцi й чекати, коли вiн, оббiгши коло, повернеться до свого лiгва.
Собаки гонять, як знаємо, уголос, i коли наближається гон, — знайте, що звiр iде до вас!
Стежте тодi пильно!
Голос наближається, наближається, наближається.
Ось майнула серед кущiв золото-червона стрiчка, як блискавка!
Бах! — i нема нiчого...
Заєць робить невеличке коло, лисиця — бiльше, а вовк, — той iще бiльше.
Чекати iнодi доводиться довгенько, — отже, одягайтесь тепло.
Одяглися.
Вам удома й кажуть:
— Ти ïздиш-ïздиш, стрiляєш-стрiляєш, собак годуєш, а в Ганни Iванiвни он яка чорнобурка! I рушницi нема, i собак нема, — а чорнобурка-очей одiрвать не можна.
- Добре, добре! Трапиться, так гахну й чорнобурку! Тiльки в нас на Украïнi чорнобурка трапляється дуже й луже рiдкоï Майже нiколи!
- Рiдко? Повнi комiсiйнi крамницi!
- _ Та що ти, господь з тобою! Що ти хочеш, шоб я з гончаками у комiсiйнiй крамницi чорнобурку полював?! Добра буде й рудобурка!
- А песцi там єсть?
- Єсть!
— Бiлi чи голубi?
- Рябенькi! Вони тiльки на далекiй пiвночi бiлIшають та голубiшають. Так як i курiпки: у нас рябенькi, а на пiвночi — бiлi-бiлi, слiпучо-бiлi! Так i песцi!
Взагалi збори для полювання на лисицю дуже й дуже, як бачите, складна справа...
В коротенькому кожушку, в повстяниках i в капелюсi на лисичачiм хутрi виходите ви з тепло-затiшноï хати Йосипа Явдокимовича й простуєте до Срiблянського ярка, де:
- Ïй-богу, аж дяа лисичачих виводки! Йосип Явдокимович — старий, досвiдчений мисливець i давнiй ваш приятель, що на своєму вiку:
- Тих вовкiв, тих лисиць, тих зайцiв, що вже поповбивав, так, вiрите, й лiчби ïм нема!
Ранок. Морозець. Порипує снiжок. До Срiблянського ярка вiд хутора три кiлометри.
Визирнуло сонце. Застрибали на слiпучо-бiлiй, що й оком не охопиш, ковдрi мiльярди дiамантiв...
Докучай i Бандит — на смику.
Докучай iде спокiйно, вiн багато лiт прожив уже i багато ганяв i зайцiв, i лисиць, i вовкiв, — його вже нiчим не здивуєш, а Бандит тiльки друге поле починає, — вiн то рвоне вперед, то повернеться до вас i намагається, пiдстрибнувши, покласти переднi лапи вам на груди, то знову — вперед.
Нервується Бандит...
Рветься i так жалiбно-жалiбно скавучить.
- Пусти,-мовляв,-дай побiгать, дай натiшиться!
Дивись, як бiло скрiзь, як хороше, як снiг блищить! Дай покачаться!
Йосип Явдокимович, пихкаючи цигаркою, совiтує:
- Пустимо з того боку, од грушi, щоб проти вiтру.
Ви проходьте трохи вперед од грушi й ставайте в лiщинi, а я на той бiк перебреду та за терном сяду.
Пустите тодi, як я вже на мiсцi буду! Я потихеньку свисну!
- Гаразд!
- Та зайця не стрiляйте! Лисичок спочатку поколошкаємо. Хiба собаки за куцохвостим ув'яжуться, — ну, тодi битимемо, щоб собак звiльнити!
- Добре!
У лiщинi затишно-затишно...
Утоптується навкруги снiг., щоб зручно було на всi боки повертатися, бо лисиця може вискочити i зцюдова, i студова, i спереду, i ззаду...
Докучай лiг i лежить бiля нiг, а Бандит нап'явся, мов струна, пiднiс голову i нюхає, нюхає, нюхає...
- Якi ж запахи проскакують через рожевi твоï нiздрi в чистопорiдний твiй мозок, Бандите? Якi? Чи фiалковий од рипицi пишноï труби хитроï лисицi, чи густий сморiд зголоднiлого сiроми-вовка, чи невиразне пахкотiння i увi снi тремтячого зайчика-побiгайчика?
Якi? Ляж, Бандите, заспокойся!
Ви обдивляєтесь навкруги...
Он од ялинки простягся вузенький ланцюжок-слiдок i бiля грушi обiрвався.
То — бiлочка.
Може, спить вона тепер солодким сном, листячком у грушевому дуплi прикрившись, i сняться ïй сосновi
шишки та солодкi горiшки...
А он далi трохи покотилися в ярок одна за одною кругленькi ямочки, i де-не-де мiж ямочками нiжнолегесенький по снiгу чирк.
То лисичка з нiчного полювання в ярок одпочивати пiшла...
Значить, єсть!
Легенький свист.
То Йосип Явдокимович подає знак, що вiн уже на мiсцi.
Вiдпускаються з смика Докучай i Бандит.
- Ну, хлопчики, вперед! Нi пера нi пуху!
Три хвилини напруженоï тишi... П'ять хвилин... Ще тиша...
Раптом одчайдушне скавучання Бандита I нервово-густий Докучаïв бас:
- Гав!
Бандит однаково iстерично скавучить, чи то зайця вiн пiдiйме, чи то лисицю, а Докучай, почувши зайця, спочатку дає легесеньке скаву-скаву, а потiм — спокiйний гав, i далi рiвномiрне гав, гав, гав...
Погнав, значить...
На лисицю Докучай подає перший гав значно нервовiше i йде за нею, гавкаючи трохи частiше i вищим тембром, нiж за зайцем.
А Бандит i за зайцем, i за лисицею однаково iстерично:
- Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!
Погнали лисицю...
Ну, тут уже у вас пульс iз 72 ударiв зразу на 90, очi рогом на лоба, прострiлюючи лiщину, i ходором ходить у руках двадцятка.
- Спокiйно! — сам до себе.- Спокiйно!
Перша горжетка на вас iде!
Метрiв за 50 од вас, з легеньким трiском, iз лiщини на поляну вилiтає вона...
Вона не бiжить, а летить, червона-червона на слiпучо-бiлому фонi, випроставши трубу (хвiст) i витягши мордочку.
- Бах!-легкий стрибок i червоного нема,-самий тiльки бiлий фон...
Вискакує Докучай, за ним Бандит.
Докучай зиркає у ваш бiк, бачить, що нiчого нема, рявкає суворим басом i мчить далi.
За ним Бандит.
- Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!
Покотила горжетка через яр, i ви бачите, як майнула бiла китичка на ïï хвостi у лiщинi по той бiк яру.
Докучай мало-мало не на хвостi в неï сидить.
На Йосипа Явдокимовича пiшла.
- Пильнуй, старий!
Аж ось:
- Бах!
Дим i снiгова курява бiля Йосипа Явдокимовича.
- Бий, — кричу, — старий, удруге, щоб певнiше було!
- Крiпко лежить! — кричить Йосип Явдокимович i додає таке, про що, хочи ви як мене просiть, написати не можу.
Я зриваюсь з мiсця, лечу крiзь кущi в ярок, засапавшись, видираючись на гору, й пiдбiгаю до Йосипа Явдокимовпча.
- Єсть?- питаю.
Вiн дивиться кудись убiк i не каже, а стогне:
- Єсть! Он! За терном!
Я стрибаю за терен...
Крутиться Докучай i смикає лiвою ногою.
Я падаю в снiг...
А десь далеко, аж у другiм кiнцi яру, Бандит аж плаче та заливається:
- Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!
Горжетку ганяє...
Приïздите ви додому в старому Йосипа Явдокимовича кашкетi, бо лисичачу капелюху ви загубили, як через кущi бiгли...
Вам дома й кажуть:
- Горжетка? Чорнобурка?! Одна була лисичача капелюха, та й ту прополював. I хто тi рушницi вигадав?!
- Ладно, — ви собi думаєте, — ладно! Говори! Говори! Одужає Докучай — знову за горжетками ïздитимемо.