ГОРIВ ДРЕЗДЕН
Категории
Оригинал
Я кладу едельвайс перед твiй портрет, Бо ти пiднявся в висоту з призмового свiтла. Вже не маю твоïх долонь, i тiльки шепiт кедрини Гладить моє сумне обличчя.Я виходила з дому при зорях i приходила назад зi зорями. Та все ж таки я була близько родинного тепла, близько добрих друзiв: проф. Рiделя, панi фон Абекен, Ути. Менi вдавалося вшахрувати часом до фабрики Рiльке, Гобiно або навiть iсторiю фiлософiï. Але на книги не було бiльш часу, як пiвгодини в обiдову пору, бо день був виповнений стукотом молота по залiзi. Тому то було таке неймовiрне, як на моï дев'ятнадцятi народини батько принiс ввечорi, цiлий заснiжений, щось велике, загорнене в рушники i лiкарський плащ перед морозом. Ми порозвивали i аж ахнули: перед нами стояло розкiшне деревце камелiï, обсипане чудом рожевих пуп'янкiв.
— Камелiєвiй дамi в вiсiмнадцятирiччя лiтературноï творчости,— сказав батько.
Я, фабрична робiтниця, переживала епоху внутрiшньоï динамiки. Хотiлось чогось безмежного, душа рвалася, щоб вихваляти Орiон.
Раз батько вже збирався виходити, з сiрим капелюхом на сiрих кучерях, але я ще затримала його, щоб заграти йому
PapillonsШумана. Батько слухав з ледви помiтним усмiхом i пiшов нечутно, заки я скiнчила.
Вечiр був ще довгий. Я замкнула рояль, вдягла пальто i побiгла до Ути, щоб показати ïй рiзне залiзне знаряддя, яке я викувала в фабрицi.
— Я вже не що-будь, Уто, а справжнiй шлюсар. Дивися на цi шруби, на це льотування. Потрапила б ти?
— Таки нi, Вiро. Певно, тебе твоï новi товаришки подивляють.
— Нi — вони не люблять мене, Уто. Я винна, бо так боялася фабричного товариства, що замкнулася зовсiм вiд них у собi. Вони приносили до фабрики прiбки дешевих перфум, знiмки фiльмових артистiв, позолоченi брошки i коралi з колiрового скла. Я не звертала на всi цi
скарбинiякоï уваги, i вони прозвали мене гордою.
— Так тебе й у школi називали,— всмiхнулася Ута.
— Але вони бiднi, знаєш,— продовжувала я.— Ними нiхто не цiкавиться. Вони не знають нiчого iншого, як своє брудне середовище; нiхто не сказав ще ïм нiколи нiжного слова, тiльки грубощi. Менi здається, що вони навiть не вiдчувають своєï трагiки, так як це вiдчувають, наприклад, тi бiлоруськi дiвчата, про якi я тобi розказувала.
— Тi, що з тобою працюють?
— Еге ж...
Ми говорили ще про те, що в пiвденнiй Нiмеччинi i в Австрiï (так писала Зоя) сподiвалися наступу англiйцiв через Боденське озеро. Кiлькох товаришок покликано до протилетунськоï оборони.
— Хто знає, чи наше зелене мiсто врятується,— промовила Ута сумно. Я взяла ïï за руку:
— Вчора я була в парку на горi й дивилася на полум'янi хмари, що нагадували пожари й руïну. Мене болiв докiр до себе самоï, що я ще нiчого великого не зробила.
На небi зарисувався iз хмар ангел, суворий, апокалiптичний ангел, немов хотiв заслонити небо червоною завiсою. Менi здавалося, що вiн кличе мене за собою, але одночасно я була певна, що я ще не зрiла, щоб вмерти.
Над нами сяли червонi зорi: великi, гарячi, якось дуже низько над землею, начеб хотiли ïï придушити.
Як тiльки я прийшла додому, почався налiт. Ми скри-лися в льоху i чули, як пiд нами коливалася земля. Мама затикала менi вуха, щоб я не чула свисту бомб, i накривала мене своïм плащем, щоб повiтряний тиск не зiрвав менi голови. Так неначе той плащ мiг би мене охоронити... А потiм ми бiгли, шаленi, з палаючого дому в парк i закривалися вiд iскристих головень, що падали через вулицю, мокрими рантухами. Горiли дерева по обох боках вулицi, тi прекраснi ҐiнҐо-дерева, якi оспiвав старiючий Гете. В нашiм домi осталася моя скрипка-чародiйка, мiй рояль, моє деревце камелiï... Перед нами, за нами вибухали
часовi бомби, валилися кам'яницi, а ми тяглися, як марива, через згарища, попаленi трупи, новий апокалiпсис. Пригадувалися його жахливi сцени, але дiйснiсть була живiша: всiми нервами, аж до болю, я вiдчувала, що дiється, i проклинала свою свiдомiсть. Дим жер немилосердно очi, давив у грудях, i я заздрила тим нелюдяно-апатичним жiнкам, якi дрiмали, опоєнi страхiттям, в челюстях пiвзавалених домiв, дивлячись без реакцiï з пiвзакритих зiниць на вогонь, що лизав довгими язиками землю i повз щораз ближче i ближче...
А над нами розкидався усiма барвами експресiонiстичноï налети найкращий феєрверк мого життя, що нiс смерть мистецькому мiсту. Страшний Твiй гнiв, Єгово! Страшна краса i могутнiсть смерти! Я глянула вперше ïй у розпаленi згарищами очi, неситi, як в опирицi, пристраснi, зловiщi...
Моï ноги несли мене в шпиталь. Я ледве вiднайшла частину, яка належала чужинцям. Ми ждемо завжди на вiдомi ознаки: вуголь, дерево чи камiнь, який нам iдентифiкує мiсце. Коли ïх нема, приходиться довго шукати. Не було вже для мене ознак у батьковому шпиталi. Осталася тiльки висока тополя серед безладу з людських тiл i руïн, тополя, що показувала, як дороговказ на вiтровiй фанi...Нарештi — дiм число 8. Тут батькова кiмната. В коридорi я наступила в темнотi на трупа людини, що лежала лицем до землi. Зi страхом, обернувшися, я надибала обличчя знайомоï сестри.
— Де д-р Вовк, сестро? — спитала я ïï живо.
— Д-р Вовк? — Вона пiдвела здивовано брови. — Д-р Вовк вже не живе.
В Пасiï за святим евангелистом Матвiєм Йогана Себастiяна Баха, в хоровiй частинi
Sind Blitze, sind Donner, sind Wolken verschwunden, є один продовжений ферматою такт: павза через цiлу партитуру.
Що було потiм? Я бiгала довкола тополi, потiм шукала його — i не найшла... Не зважала на те, що валилися кам'яницi i могли мене завалити. Аж коли я станула свiдомо перед зламаною мамою, я вiдчула, що менi треба було бути сильною i провадити ïï.
Так думала я далi над пiдальпейськими ставками, що виблискували в голубiнь — спокiйну, неначе нiчого не змiнилося. Так думала я вечорами, коли золотий Орiон сходив надо мною, як колись — давно-давно... перед трьома тижнями, коли я ще була фабричною робiтницею i шукала мiж зорями дорiг. Я була тепер прибита горем до землi мiж матiр'ю i Орисею, сивоволоса на скронях, з попаленими бровами, але повна свiдомости, що треба бути сильною, тримати двох слабших. Я довго не плакала.
Трьох осиротiлих жiнок, маму, Орисю i мене, прийняла графська палата, де колись ми з батьком проводили ферiï. Тодi Октавiя розказувала легенди про чудотворнi каплички i статуï, про Покров Мадонни в Равенсбургу, про святу Бету з Ройте. Одна статуя Матерi Божоï на вальдзейськiм горбi врятувала мiстечко перед турецькою пожежею... Давнiше батько брав нас на прохiд до лiсу, збирати ягоди. Вiн косичив нам волосся сойчиними голубими перами i ловив скакунчикiв у травi, щоб погрiти в долонi i пустити на волю.
Тодi нас шанували, як дорогих гостей. Тепер настрiй почав ставати нагнiчений, бо графи не пережили вiйни на власнiй шкурi.
Орися не витримала довго. Вона найнялася в сусiднiм хуторi за робiтницю й ходила працювати на рiллi. Часом ïï посилали за орудками. Тодi вона вiдживала: свiжий вiтер дув з Альп, i синi дзвоники нагадували радше пiзню осiнь, нiж весну. Раз одна старенька бабуся всмiхнулася до неï i почала розмову: вона несла два вiнцi власноï роботи на кладовище для доньки, що вмерла тому тридцять лiт.
...— Але як я собi подумаю, що це вiйна й хтозна, як ïй було б тепер на землi, краще хай вона спочиває в спокою недалеко вiд нас. — I нараз бабуся усмiхнулася: — Ви iншi, як дiвчата з хутора. Ви подiбнi до моєï доньки.
Орися йшла за орудками, i сонце виблискувало на останнiм льодi, на калабанях, якi кришили ïï тяжкi черевики.
Мама не пускала мене вiд себе. Вона гойдалася в iлюзiях, що батько ще, може, живе, бо я не найшла його тiла. Вечорами цiла графська рiдня клала кабалу, i мама почала вiрити в ворожки i карти.
Я вже не сподiвалася батька, я знала правду. Сумнiв розпiк мене до такоï мiри, що я з роздертою душею кинулася в рамена Бога i просила чуда: хай Бог сам навчить_ мене, яку молитву маю молитися за батька, я хочу бути Його слiпим iнструментом, хай Вiн зiтре мене за те, що зухвало хочу правди для себе, спокою душi, хоч би гiркого спокою...
I сталося чудо: повна вiри i ласки, я розгорнула свiй стародавнiй молитовник i найшла там на розкритiй сторiнцi тропарi за померших...
Днi плили. Менi було давно дивним ще, що графи вважали студiï для дiвчат люксусом i силували Октавiю пекти солодкi коржики з порiчок i ждати на жениха, мовляв: так певнiше, як на студiях. Октавiя терпiла, але не вмiла протиставитися. Давнiше я любила бiльше ïï рiдню i замок; я чула тiльки антипатiю до молодого графа Максима, що був на фронтi, бо вiн нашпилив цiлу скриньку чудових метеликiв над моïм лiжком.
Тепер я вiдчувала, що мене не любили, i почала сама не любити. Нам припадала вся домашня праця, але все ж таки графинi здавалося, що двi чужi жiнки в замку роблять
свинство. Я здобулася на вiдвагу сказати, що
свинствоскiнчиться, як тiльки ми розглянемося за вигiдним примiщенням. Графиня зрозумiла, що я не жартувала, i зразу змiнила тон, але не з iнших причин, тiльки зi страху, що на мiсце двох жiнок дiстане рiдню втiкачiв з цiлою фiрою дiтей.
Графиню кололо в очi, що я читала або писала. На ïï думку, я повинна була пороти свiй старий светер i плести новий або ходити по селах i мiняти речi на харчi, бо зi стiльки читання можна здурiти, i подiбне. Але все ж таки я читала в своïй дотопленiй кiмнатi на горищi, писала закостенiлими вiд холоду пальцями свою першу новелю i збирала зарошенi пахучi фiялки в саду, щоб класти ïх у фля-кон перед батьковим фотом. Часом разом з мамою ми втiкали з замку й блукали понад озерами,- доки нам не перемокли черевики, бо в замку графиня дрiмала по обiдi, i кожний скрипiт будив ïï i настроював досить негармонiйно.
Граф не мiшався до жiнок. Вiн цiкавився тiльки рiльництвом i худобою, хоч у його добрах находилися середньовiчнi пергамени з квадратною нотацiєю i колiровими вiзерунками до пiсень мiннезiнгерiв.
Поволi почала приходити давно ожидана пошта. Ми довiдалися, що бабусенька, яку ми так зовсiм просто загубили в бомбардуваннi, взяла свiй топiрець i потьопала пiшки кудись до Тюдова, як сказала тим, якi ïï стрiчали:
— Iду на моï зеленi гори.
Це була наша остання вiстка про неï.
Пiзнiше написала Ута. Мабуть, затратилося кiлька листiв вiд неï, але дорога дiвчина не кидала думки писати навпростець за мною.
...Вже знаєш, що Бог посилає своï роси й блискавицi на сухi й зеленi дерева. У славнiм налетi пропала рiдня проф. Рiделя i д-р Ерек, якого ти ще пригадуєш.
Твiй батько згинув майже добровiльно, бо не хотiв перервати початоï операцiï i схоронитися в пiдземних коридорах. Не можу вiднайти його могили, бо вiйсько (червоне!) столочило танками кладовище i зрiвняло всi могили з землею...
...— I я маю свою могилу там, на Украïнi...— пригадалися менi батьковi слова. Тодi я записала дуже дитинно в дневнику:
Я знаю, що не зможу вже нiколи бiгати за тобою по лiсi й збирати сойчинi голубi пера, нi ловити скакунцiв у травi, нi спiвати тобi веселих пiсень. Але чи зможу коли ще покласти гаряче лице на ту холодну чорну землю i тi бiлi сторчики, за якi ти радше дав би своє молоде життя? Чи поблагословлять мене ще коли руки доброï бабунi i старенького дiда?
Якби я вмерла, я просила б Бога, щоб Ти, моя далека, безмежна, недосяжна Краïно, була менi небом. Там я ходила б з батеньком по нагрiтих зрубах i збирала суницi або сироïжки або, заквiтчанi вiнками вiльшини, ми ждали б на всiх серцю любих, щоб творити Вiчну Красу...
* Чи зчезли блискавицi, громи i хмари?
