ПОХIД ЖИТТЯ

Категории

1.   1 Галина Журба

Оригинал

Журавлi
Восени, як вiдлiтали журавлi в червону далекiсть заходячого сонця, крик ïх пiдхмарий впав у душу волоцюги.
Склав тодi на землi своє лахмiттє та кий подорожнiй, а руками обгорнув натрудженi ноги.
Лице мав зчорнiле i втомленi очi.
У величию, неогорнену просторiнь розбiгались перед ним стерниська пустi та сумiрнi, неначе по них допiру пройшли якiсь похорони.
Погребли когось не знати де i розiйшлись люди-тiнi, а над стерниськом лишився вiдгомiн чиєïсь печалi та суму. Тому над чолом самотньоï людини повисла тiнь i по лицях сповзла на груди. Низенько, до самоï землi.
Над полем стояла тиша надзвичайна; мелянхолiя осiннiх мотивiв.
За ланом стернi, за смугою темного лiсу помирало сонце. I довгий червоно-злотий блиск розлився по землi. З-помiж сiрих пошарпаних хмар, як з кривавоï рани. Впав на верхи дерев безлистих.
Тодi чоловiк в лахмiттях здiйняв з голови дрантивий капелюх i перевiв рукою по чолi. Його спiтнiле чорне волосся горiло в блисках заходу, наче крiвлею облите. Голi, вкритi порохом ноги в обрiзках чобiт та коротких штанях дрижали легенько вiд втоми. Сидiв безрухий на придорожньому ровi, а коли вiтер гойдав юрбою всохлих будякiв та зжовкле листя танцювало в повiтрi — по лицi його перебiгали легенькi хвилi нiким не впiзнаних вражiнь.
— Прогнали вiд роботи.
Ви надто образований, нам таких не треба.
— Ха, ха, надто образований! У вас нема пашпорта.
— Пашпорт... ха, ха, ха... Мiй пашпорт — ремесло та сумлiнне.
Так, але у вас задовге волосся i в кишенi якась там газета. Взагалi, нам таких не треба. Вас би в участок... он вам за два днi грошi. .
— Ха, ха, ха!..
Натиснув капелюх, лахмiттє закинув на плече й пiшов. За ним смiялась скреготом всiх машин цукрова фабрика — якесь пекло страшенне.
Голi пiвомлiлi люде. Тiснота стiн. Вогнем i парою вiддихають легенi. I такий ситий з цигаром в зубах добродiй ви надто образований, у вас газета.
— Ха, ха, ха! Ха, ха, ха!..
Губи волоцюги викривила мовчазлива iронiя, а в темних, гарних очах вiдбились всi кольори осiннього смерку.
Встали на ярах мли i хитались тихi, мовчазнi. Дрiбнесенький дощик став порошити, а будяки, притаïвшись неприязною юрбою на ровi, шепотiли якiсь прокльони невiдомо кому.
Небом летiли хмари.
— Де ваш пашпорт?..
Тонкi нiздрi та верхня губа волоцюги легенько тремтiли, ха, ха!
— Я людина зовсiм вiльна. Безпашпортний гiсть землi.
I в цьому вся трагедiя.
Шарпнув засмаляною рукою свою рiдку, клинцем пiдстрижену бороду й став говорить впiвголоса.
— Є люди випадковi, безбiлетнi пасажири тiєï плянети.
Життя для них — то вiчна тюрма i арешт, бо появились на землi без пашпорта. Силомiць втрученi в життє.
Раптом оглянувся позад себе на чорний вiд мли шлях, що далеко десь зливався з небом в одну брудно-сiру цiлiсть, i було видно, як на лице його виплинув помаленьку тихий, здивований жах.
— Яка за мною довга лишилась дороïчi...
Вiтер вхопив жовте листя, закружляв над полем i прогнав високо в каламутну розтiч мли. Стеблами соломи замiв i кинув по ровах.
— Яка за мною довга лишилась дорога... така сiра всенька i повита млою.
— Проходять по нiй такi рiжнi тiнi, як я, i не лишають навiть слiдiв своïх босих нiг.
— Все замiтає дощ i мла.
— Сьогоднi виïмково поганий день. Просто нема чим дихать.
— Який нудно сiрий ллє.
Двi темнi борозни впали на чоло волоцюги вiд брiв, мов два згорнутi крила смутку.
— Цiкаво знати, хто з нас бiльше має шансiв на вiдродженнє, я чи той жовтий лист?..
Високо в повiтрi кружляв лист кленовий, танцював, плив i врештi впав у рiв. Глядiв за ним пильно безпашпортний аж до кiнця i мляво всмiхнувся, потiм пiднiс руку вгору й писав пальцем на тлi неба. Дорога спадаючого листа.
Дощ падав тихий, плаксивий, i хмари розтрiпались по небi, тяжкi та безрухi, мов намоклi у зчорнiлiй кровi плахти. Тiльки далеко за лiнiєю синiх лiсiв горiло пасмо червоного неба.
Смуги крови i злота мигтiли там мiж небом та землею, мов шпара в чорно-сивiм безмiрi.
I ось високо у хмарах зiрвався крик журавлиний як заклик у кращу дорогу, впав на саме дно волоцюженоï душi.
Пiдняв тодi голову i вглядiвся в ту червону далекiсть заходячого сонця.
— Є десь земля инча, куди вiдлiтають цi журавлi,— прошепотiв загадано.
В тихих, натомлених ритмах крил плив ключ журавлиний у горючу рiку сонця, в золотисто-фiолетову даль.
Чорнi постатi летючих птиць рисувались на цiм тлi з розгорнутими крильми, з витягненими шиями, повнi непоборноï жаги й слiпого льоту до своєï мети.
Плили в сонцi до сонця, тiльки на землю падали ïх пiдхмарi, обiрванi голоси.
I раптом в тiй величнiй далекости, в пурпурнiй розточi заходу вицвiв пальмовий гай. Далеко в непробiжнiм просторi золотом облитi стояли кипариси, цвiли цитрини та пальми.
Розпливались в далекости, як чудово-нiжна фата-моргана, i журавлi розтоплювались тоже далеко десь в пурпурi i вогнi.
Тодi чоловiк в лахмiттi схопивсь i почав йти градою, крiзь стернистий лан, навпростець в червоне сяйво соняшного пожару.
I в його постатi було щось з летючого самотньо журавля.
Йшов заглядений, повен руху в даль, з тiєю легкiстю, з якою проходять бездомнi люди чужину. Йшов довго так, поки не щез на обрiю пальмовий гай i в пригасаючiй посвiтi втопились журавлi. Йшов, як тiнь темна, крiзь чорний вiдлiг землi, а коли померкли останнi блиски сонця i запали тяжкi ворота хмар — чоловiк щез також i втопився в смерку.
Олександрiя, 1910 р.