Приклад твору на тему: Людина й природа в лiтературi

Однiєï iз проблем, якi хвилювали й, мабуть, будуть
хвилювати людство протягом всiх столiть його iснування, є проблема
взаємин людини й природи. Найтонший лiрик i прекрасний знавець
природи Панас Опанасович Фет так сформулював ïï в серединi XIX
столiття: Тiльки людина, i тiльки вона одна у всiй свiтобудовi,
почуває потребу запитувати, що таке навколишня його природа ?
Звiдки все це? Що таке вiн сам? Звiдки? Куди? Навiщо? I чим вище людина,
чим сильнiша його моральна природа, тим правдивiше виникають у ньому цi
питання.
О тiм, що людина й природа зв'язанi нерозривними нитками, писали й
говорили в минулому столiттi всi нашi класики, а фiлософи кiнця XIX
початку XX столiття навiть встановили зв'язок мiж нацiональним
характером i способом життя росiйськоï людини, природою, серед
якоï вiн живе. Євгенiй Базарiв, вустами якого Тургенєв
передав думку певноï частини суспiльства про те, що природа не
храм, а майстерня, i людина в нiй працiвник, i доктор Астров, один з
героïв п'єси Чехова Дядько Ваня, що саджає й
вирощує лiси, що думає про те, яка прекрасна наша земля,
— от два полюси в постановцi й рiшеннi проблеми Людина й природа.
Що гине Аральське море й Чорнобиль , забруднений Байкал i рiки, що
висихають, наступаючi на родючi землi пустелi й страшнi хвороби, що
з'явилися тiльки в XX столiттi, — от лише деякi плоди людських
рук. А таких, як Астров, занадто малi, щоб зупинити руйнуючу дiяльнiсть
людей.
Тривожно зазвучали голоси Троепольського й Васильєва, Айтматова
й Астафьева, Распутiна й Абрамова й багатьох, багатьох iнших. I
виникають у росiйськiй лiтературi лиховiснi образи архаровцiв,
браконьєрщик, туристiв-транзисторщикiв, яким зробилися пiд власнi
неосяжнi простори. На просторах вони так граються, що за ними, як пiсля
Мамаєва вiйська, — спаленi лiси, запаскуджений берег, дохла
вiд вибухiвки й отрути риби. Люди цi втратили зв'язок iз землею, на якiй
вони народилися й виросли.
Голос сибiрського письменника Валентина Распутiна в повiстi Пожежа
звучить гнiвно проти людей, якi не пам'ятають спорiднення свого,
своïх корiнь , джерела життя. Пожежа як вiдплата, викриття, що як
спалює вогонь, що знищує на швидку руку побудоване житло:
Горять лiспромхозовськi склади в селi Соснiвка. Повiсть, за задумом
письменника, створена як продовження Прощання iз Запеклоï, говорить
про долю тих, хто …зрадив свою землю, природу, саму людську суть.
Прекрасний острiв знищений i затоплений, тому що на його мiсцi повинне
бути водоймище, залишено все: будинки, городи, неприбраний урожай,
навiть могили — мiсце святе для росiйськоï людини. За
вказiвкою начальства все повинне бути спалене. Але природа противиться
людинi. Як хрести, стирчать iз води обгорiлi кiстяки дерев. Гине Матера,
але гинуть i душi людей, губляться духовнi цiнностi, що зберiгалися
столiттями. I як i ранiше самотнi продовжувачi теми чеховського
доктора Астрова Iван Петрович Петров з повiстi Пожежа i баба Дар'я з
Прощання iз Запеклоï. Не почутi ïï слова: Ця земля вам
одним належить? Це земля вся належить хто до нас був i хто пiсля нас
прийде.
Тональнiсть теми людини й природи в лiтературi рiзко змiнюється:
iз проблеми духовного зубожiння вона перетворюється в проблему
фiзичного знищення природи й людини. Саме так звучить голос киргизького
письменника Чингiза Айтматова. Автор розглядає цю тему глобально,
у загальнолюдському масштабi, показуючи трагiчнiсть розриву зв'язкiв
людини iз природою, з'єднуючи сучаснiсть iз минулим i майбутнiм.
Нищiвний i заповiдний лiс, що продає, Орозкул
перетворюється в бикоподiбну iстоту, що вiдкидає народну
моральнiсть i вiдсторонилася вiд життя рiдних йому мiсць Сабиджан, що
уявив себе бiльшим мiським начальником, проявляє черствiсть i
неповагу до померлого батька, заперечуючи проти його похорону на
родовому цвинтарi Ана-Бейт, — це героï роману Буранний
полустанок. В Пласi до межi загострений конфлiкт мiж природою й темними
силами, i в таборi iз позитивних героïв виявляються вовки. Iм'я
вовчицi, що втрачає з вини людей один виводок за iншим, —
Акбара, що значить велика, а очi ïï охарактеризованi тими ж
словами, що й очi Iсуса, легенду про яку Айтматов зробив складовою
частиною роману. Величезна вовчиця не погроза людинi. Вона беззахисна
перед вантажiвками, що мчалися, вертольотами, гвинтiвками.
Природа нещадна, вона має потребу в нашому захистi. Але як часом
кривдно за людину, що вiдвертається, забуває про неï,
про всьому доброму й свiтлому, що тiльки є в ïï надрах,
i шукає своє щастя в помилковому й порожньому. Як часто ми
не прислухаємося, не хочемо чути сигнали, якi вона без утоми
посилає нам. Своï мiркування я хочу завершити словами з
оповiдання Вiктора Астафьева Падiння аркуша: Поки падав аркуш; поки вiн
досяг землi, лiг на неï, скiльки ж народилося й умерло на землi
людей? Скiльки вiдбулося радостей, любовi, горя, лих? Скiльки пролилося
слiз i кровi? Скiльки звершилося подвигiв i зрадництв? Як осягнути все
це?