Куди йде дитинство? (твiр-роздум)

Дитинство… Кажуть, що це найщасливiша пора життя. Але цiнувати
його ми починаємо тiльки тодi, коли воно минає або вже пiшло
вiд нас назавжди. Дайте до дитинства щасливий квиток, просять деякi. А
чи треба? Чи треба повертатися туди, де вже був? А може, варто йти
вперед i вiдкривати для себе все новi й новi далечiнi? Як у
Свєтлова: Обрiй iде я за ним. Так, дитинство це прекрасна пора,
але минає воно дуже непомiтно. Як сон… Життя тече плавно,
без поштовхiв i рiзких поворотiв. Тебе люблять, плекають, часом лають,
але теж люблячи. I раптом грiм серед ясного неба: одного разу ти
прокидаєшся i розумiєш, що дитинство закiнчилося, помахало
тобi яскравим крилом уже з минулого i сховалося, полетiло до iнших
берегiв, краïн, далеко, звiдкiля нема вороття. Бiльше ти його не
побачиш нiколи. Дитинство, навiть не саме дитинство, а його вiдголоски,
залишаються в нас у душi, у пам'ятi. Це пiдтримує нас,
допомагає не занепадати духом у важку хвилину.
Часто чуєш: Якби знову стати дитиною. Майже всi хочуть повернутися
хоч на мить у безхмарну i безтурботну пору, коли можна було цiлими днями
ганятися за метеликами, пускати мильнi бульбашки з балкона й газетнi
кораблики всеняними калюжами, годинами розглядати яскравi картинки у
великих книгах… Але все коли-небудь закiнчується, однак
закiнчення дитинства зовсiм не означає втрату мрiï. Якщо вона
є, у людини завжди знайдеться мiсце i час мрiï дитинства, яку
вона носитиме iз собою в душi.
Щоб бути щасливим, зовсiм не обов'язково повертатися до краïни
Дитинства. Досить зберiгати в серцi цю малюсiньку часточку минулого i
сподiватися, що вона зiгрiє майбутнє життя й забарвить його
в неймовiрнi й дивнi кольори.