ДИКИЙ АНГЕЛ
Категории
Оригинал
(Повiсть про сiм'ю на двi дiï)Дiйовi особи:
Ангел Платон Микитович
Ул я н а — його дружина.
Петро,
Федiр, — ïхнi сини.
Павлик
Таня — ïхня дочка.
Лiда — Петрова дружина.
Оля — Павликова дружина.
Клава — дiльничний лiкар.
Маляр — Клавин чоловiк.
Крячко — пенсiонер.
Клоков — кореспондент.
Вiля — художник.
ДIЯ ПЕРША
Картина перша
На невеличкому подвiр'ï стоïть одноповерховий будинок. Поряд прибудована домашня майстерня. Посеред двору стiл для сiмейних обiдiв. Мати накриває на стiл.
Лiда сидить у крiслi — гойдалцi i говорить, що тут нiби
маленька неприступна фортецяй особливе вiдчуття безпеки та спокою. Сюди, мабуть, i блискавки бояться вдарити.
Таня iронiчно зауважує, що дiйсно бояться, якщо тато вдома. Лiда говорить, що ïй усе подобається. На це Уляна вiдповiдає, що, мовляв, i залишалася б тут вiдпочивати, а не ïхала на море. Таня пiдхоплює:
— З великоï висоти море здається калюжею.
А мати ïï запитує, чи ж вона бачила те море з висоти. Дiвчина впевнено говорить, що побачить, бо мрiє стати стюардесою.
Уляна питає Л iду, чому це Петро другий рiк працює без вiдпустки. Невiстка вiдповiдає, що вiн весь поринув у роботу, бо
такий скажений до роботи, як i всi ви.
Мати посилає Таню на город по цибулю, Лiда дивується, що в них уже й городина росте. Уляна каже, що без своєï грядки важко, на базарi все дороге. Хоч i були неприємностi за той шматочок землi, зате тепер завжди своя свiжа зелень, овочi.
Таня пiдходить до Лiди i трохи заздрiсно говорить, що у тоï завжди такий модний одяг. Лiда вiдповiдає, що це Петро для неï старається, вiн на цьому розумiється.
Таня починає розповiдати, що приïхав кореспондент з областi, хотiв написати нарис про батька, але щось йому не сподобалося. I про Федора сказав, що той якийсь бурмило.
Федiр аж образився й каже, що кореспондент щось питав його пiд час роботи, вiн i не розчув.
— Працюєш, а воно лiзе!
Раптом доноситься дуже гучна пiсня. Таня дзвонить по телефону сусiдському хлопцевi Ваньковi Крячку й лає його, просить виключити, хоч поки вони пообiдають. Пiсня припиняється, i Лiда дивується, що Таню послухали. Уляна говорить:
— Вiн батька за петельки хапає... Такий волоцюга, що свiт не бачив. Танi, правда, побоюється.
Федiр говорить Танi, щоб вона поïхала з матiр'ю на базар, а сестра вiдповiдає, що поïде той, кому тато скаже.
Лiда (в захопленнi). Петро i нашому синковi спiває ту пiсню, що ви маленькими спiвали...
I пробує наспiвати: I сказала стиха мати:
— Не пустуйте, бо йде тато. I сказала стиха мати:
— ïжте, дiти, бо йде тато! — I сказала стиха мати:
— Спати, дiтки, бо йде тато!
Федiр пiдспiвує: I сказала стиха мати:
— До роботи, бо йде тато.
Та н я засмiялася: Цей куплет Федiр запам'ятав. Колись санчата своï поламав i не хотiв лагодити. Так тато йому всипав.
Мати говорить, що усiм потроху дiставалося, хiба Павлика трошки милували. Таня звернула увагу, що Павлик чомусь хвилюється, нiби боïться, i спитала, чи це
вiн не через одержану трiйку. Уляна просить Таню помовчати, поки не пообiдають, бо батько почує — обiд пропаде.
Донька кличе з майстернi батька, а Лiда зауважує, що
Петро розказував: нiколи не бачив, щоб батько вiдпочивав... Усе щось робить.
Виходить Платон. Видно, що це був колись чоловiк у силi. Його обличчя суворе, втомлене.
Всi за традицiєю приносять собi стiльцi й сiдають обiдати. На чолi стола — батько у великому саморобному крiслi.
Лiда дiстає пляшку кримського вина. Федiр говорить, що це не обiд — бенкет, а Таня додає:
— А перед бенкетом — експропрiацiя або, просто кажучи, грабунок серед бiлого дня. ..День зарплати — майже свято.
Платон сказав, що вино не для обiду, й дiстав блокнот. Лiда дивується, бо блокнот у нього той самий, що й декiлька рокiв тому, i все так само, а Таня додає, що тато так дрiбно пише — вистачить на все життя того записника.
Федiр пiдходить до батька, вiддає зарплату — двiстi тридцять карбованцiв, Платон рахує ïх, мати його соромить, що не вiрить синовi, а той вiдповiдає, що рахувати не соромно, а ось приносити таку, як у хлопчака, зарплату — соромно. Федiр виправдовується, що у нього новий верстат, ще не приноровився. Батько ж радить брати надурочнi години.
Таня вiддає батьковi сто п'ять карбованцiв, а той питає, де ж вона подiла премiальнi. Дочка дивується, звiдки вiн знає, i говорить, що залишила двадцять п'ять карбованцiв на сукню. Батько зауважує, що у неï i так багато нарядiв, а Таня вiдповiдає, що вони вже немоднi. Платон каже, що на моду грошей нема. Таня ображається на таку батькову щедрiсть, але говорить, що потрiбно ще п'ятнадцять карбованцiв на курси iноземних мов, адже стюардеса має знати мiнiмум двi мови.
Платон. Хочеш на курси — прироби. Тобi ж хотiлося в складальний — переходь. Там i зарплата бiльша.
Таня . Обiцяють, а не переводять.
Платон .Для переходу в iнший цех треба готуватися. Походити, подивитися, за когось попрацювати. З цеху в цех — не з одного трамвая в другий.
I додає, що коли вона хоче на курси, то хай приробить. Приробить — краще вчитися буде. Потiм батько питає, як справи у Павлика, чи не дали ще стипендiï. I повiдомляє, що на канiкулах Павлик працювати на завод не пiде, бо там за два мiсяцi можна заробити лише триста карбованцiв.
Мати полегшено зiтхає, мовляв, хоч раз зжалився батько,
а то чужi дiти вiдпочивають [на канiкулах], а вiн свого — на завод.
Але Платон каже Павлику, щоб той записався в тi бригади, якi на Пiвнiч ïдуть.
Мати (зойкає). Ти б свою дитину i в пекло послав, аби бiльше грошей. Не даєш вiдпочити.
Платон заперечує, що пiсля яких це трудiв Павлику вiдпочивати? Отак звикне до вiдпочинку, то й буде потiм трусити батькiвськi кишенi.
Мати бiдкається, що на-Пiвночi ж, мабуть, i влiтку холодно, як же дитину посилати. Платон суворо говорить, що, може, тодi його в Артек послати?
Ул я н а (зiтхає). Знали нашi дiти Артек? Оно! (Жест.) В отiй майстернi з трьох рокiв.
Павлик раптом заявляє, що вiн нiкуди не поïде, бо... жениться. Сiм'я сприйняла це як жарт. Батько каже, що прийде час — одружиться. Треба спочатку закiнчити iнститут, попрацювати, заробити грошей, а тодi женитися.
Мати захищає хлопця, просить Платона не гримати на нього, достатньо того, що сказав — не дозволю.
Павлик каже, що вони вже й зареєструвалися з нареченою. Усi вражено змовкають.
Мати в розпачi питає:
— Як же так, без батькiвського дозволу? Павлик вiдповiдає, що знав — все одно не дозволять.
Лiда. Звичайно, безглуздо одружуватися, не маючи нiчого за душею. Але ж кажуть —
з милим рай i в куренi.
Платон (не витримав). — Ледар i дурень надумали таке безглуздя.
В куренi. В куренi живуть злиднi, а злиднi перегризають горло коханню, хоч би яке воно було! Є в тебе дах над головою?! Зможеш прогодувати, одягнути дружину свою? Женися! А нi — зайцем бiгай по свiту, хоч цiлий вiк бiгай! Думав, як жити?
Мати говорить, що прогодують — не збiднiють. Таня питає Павлика, де ж його дружина. Той вiдповiдає, що тут чекає. Мати каже, щоб привiв ïï, а батько змовчав.
Павлик веде за собою тендiтну, сором'язливу дiвчину Олю. Лiда запрошує гостю сiсти разом iз нею.
— Двi невiстки на одному стiльцi. Тiсно, але зручно, у випадку чого, вдвох вiдбиватися будемо.
Мати розпитує Олю, скiльки ж ïй рокiв, де вчиться i чи грали весiлля. Та вiдповiдає, що ïй вiсiмнадцять, вчиться на другому курсi медучилища, а весiлля грали в гуртожитку, в ïï тринадцятiй кiмнатi.
Таня насмiшкувато говорить:
— Гарний початок сiмейного життя!
Лiда пропонує випити вина за таку подiю, але всi поглядають на батька, який мовчить. Мати говорить, що перед сусiдами нiяково — скажуть, потай женили сина. Таня зауважує, що можна переженити заново, як заведено, — з прикрашеним таксi, багатим застiллям... Уляна розпитує Олю про матiр — хто вона i чи знає про одруження. Дiвчина вiдповiдає, що мама працює медсестрою в Iванкiвському районi, батько утiк, коли вона ще малою була, а про замiжжя матерi ще не казала.
Платон Микитович пiдвiвся й пiшов до хати. Всi подумали, що вiн угамувався, змирився.
Лiда питає, чи будуть Ангели робити весiлля, чи так все i залишиться. Федiр вiдповiдає, що треба зробити, як у людей, мати пiдтримує, бо про них, мовляв, i так говорять, що вони
скупi, корисливi.
Таня жартує, говорить матерi, щоб вона розпитала Федора, може, й вiн оженився, тодi обидва весiлля разом — меншi витрати будуть. Федiр просить Таню помовчати.
Мати пропонує, щоб Оля переïжджала до них, але дiвчина каже, що Павлик велiв ïй зiбратися, тому чемоданчик уже стоïть тут, за воротами.
Ул я н а . Ох, Павлику, не сказав батьковi. Що вiн тепер думає про тебе?
Лiда. У батькiв серце добре.
Виходить iз хати Платон Микитович iз двома чемоданами, ставить ïх бiля столу i говорить:
— Ось твоï речi, Павле. (Виймає грошi.) Ось дев'яносто сiм карбованцiв, це з твоïх лишилось. Бери i — в добру путь! Живiть!
Уляна. Куди ти його випихаєш?!.. Отямся, Платоне!
Платон . Сам себе випхав. Оженився, своя сiм'я, своє життя. Не радився з нами — виходить, у нього своï плани. Обрав дорогу — хай iде!
Ул я н а. Горенько! Куди ж ïм iти?
Пауза. Тиша.
Федiр. Тату, хай поживуть...
Платон. Вибрав свою дорогу, хай iде, i квит! (До Павлика.) Отак, синку! Живи своïм розумом. (Сiв до столу, обiдає.)
Усi враженi. Павлик з Олею iдуть з двору.
Лiда з жалем говорить:
— Сумнiваюся в мудростi вашого вчинку, Платоне Микитовичу. ...Невже ви любовi й жалю до сина не маєте?
Платон iде до хати i незабаром виходить iз курткою в руках.
Платон. Як же я забув куртку покласти?.. Повернеться, вiзьме... Не повернеться... (Пауза.)
Жалю не маю,
Не люблю своєï дитини...Може, й вона мене не злюбить. ...Що скажуть люди? Бува, батьки купують любов своïх дiтей. Поки малi — за iграшку, за морозиво, потiм п'ять, десять копiйок, двадцять, карбованець, троячка. Потiм дитя вже саме лiзе до них у кишеню! А потiм жiнку приведе — годуйте!
Коли хочеш, батьку, щоб тебе любили, не пручайся...На це я не пiду!
Прогнав сина! Нехай його життя поколесить, поморозить, попече! Життя — не батько, не мати — подарункiв не робитиме.
Жалю не маю! Абезменехто його жалiтиме? Люди? У них своïх клопотiв повно.
Заходить сусiд Крячко, починає розпитувати Лiду:
— Петро живий — здоровий? У начальствi? Я оно з Платоном у найвищому начальствi — пенсiонери! Живемо найкраще на всi грошi! Балакаємо i розважаємось на весь розум, який ще лишився! Нiхто вже нiчого не додасть i не вiдбере! Дивлюся: пiшов Павлик з чемоданом, догадуюсь —
погнав Платон кудись хлопця грошi заробляти. А навiщо тобi, Платоне, грошi? У тебе й так добра всякого на десятьох. Ось я тебе знаю без малого тридцять рокiв, i все тобi мало. Робиш, заробляєш, приробляєш, надурочнi, премiальнi... На пенсiï, а влаштувався ще в хлiбний магазин приймальником. Уночi товар приймає, або сам, або Федора посилає, аби шiстдесят карбованцiв придбати. Такi, як ти, Платоне, оббирають державу, як липку.
Л i д а (наливає). Випийте, дядьку, пива.
Крячко. Випий пива, а в Платона кров закипить — добро його пропало... За копiйкою вiн не те що нахилиться, а ляже!.. Була революцiя, пол-iтгуртки, наглядна агiтацiя, п'ятирiчки, соцзмагання... А Платон вистояв зi своєю iдеєю — гони копiйку.
Л i д а . Живеш, то треба й заробляти.
Крячко. У мене оно будиночок гiрший, нiж у Платона, не маю нi
Запорожця, нi кольорового телевiзора, нi ощадноï книжки... Я не капiталiстичноï фiлософiï — мною не керує копiйка...
Платон засмiявся.
— Що з тобою, ти ж раз на рiк смiєшся. Платон. Злиднями людина хизується...
Крячко. Не злиднями, а соцiалiстичною свiдомiстю. Я не голодний i не голий, що менi треба?..
Платон. У тебе, Крячко, свiтогляд, як у тоï кози: влiтку пасеться, а взимку ïсть, що дадуть.
Л i да . Живiть ви по-своєму, а Платон Микитович буде по-своєму.
Крячко. Нi, я все життя активiст! Поки на заводi працював — на зборах його чистив. А тепер доводиться iндивiдуально. Усе б йому простив, а те, що жмикрут, — простити не можу.
Платон питає, чого ж вiн прийшов. Крячко вiдповiдає, що хоче позичити п'ятiрку до пенсiï. I просить, щоб Павлик i його сина на роботу прихопив iз собою, а то не може нiде прилаштувати того. Платон говорить, що у Крячка син — злодiй.
Крячко ображений:
— Як ти смiєш! Вiн своє вiддасть, не те щоб украсти. Платон вiдповiдає:
— Не працює, а ïсть — значить, злодiй. Не заробив, а тринькає — злодiй. ...Гiрший за того злодiя, що нишком краде, по ночах, бо твiй — серед бiлого дня...
Крячко. Куркуляка! Йому i мого добра жаль.
Платон. Усе державне, усе наше, i все моє!
Крячко. З такою формулiровочкою ти завтра не те що пустирчик цибулькою висадиш, а всю дорогу. Ну, за цю справу я тобi ще на судi покажу.
Л i д а . Про який ви суд, дядьку Крячко?
Крячко. Розумiєш? Ото ж (жест) обiч дороги такий пустирчик був. Ми збиралися там стенд поставити. Намалювати, написати, яким
стане селище за п'ятирiчку. А Платон i прихватив той пустирчик — цибулькою, кропом засадив. Управи на нього немає. Будемо товариським судом судити. Я виступатиму громадським обвинувачем. Я вже там виллю душу...
Лiда i Крячко йдуть, а Платон Микитович сам до себе:
— Пташка — i та гнiздо в'є, щоб i вiтер не звалив, щоб i дощ не залив, щоб i тепло пташенятам було. Крячко i пташцi сказав би: багатiєш! Народилася людина — то й живи! I добре гнiздо своє клади, щоб i дощ, i вiтер, i холод не страшнi були тобi.
Заходить Клоков, клацає фотоапаратом. Потiм вiтається i простягає Платону Микитовичу посвiдчення журналiста. Говорить, що хоче про нього написати статтю в газету. Йому вiдомо про високу квалiфiкацiю Ангела, великий стаж роботи, про те, що дочка i син на заводi —
потомствена робiтнича сiм'я. Але хотiв би поговорити з ним, як iз добрим приятелем. Платон погоджується.
Клоков. ...Коли почалася ваша трудова дiяльнiсть?
Платон. З двох рокiв.
Клоков. Тобто?
Платон. Штанцi сам одягнув, потiм iграшки собi майстрував, потiм по господарству, потiм школа, потiм завод...
Клоков. Ваша мета в життi?
Платон. Добре жити.
Клоков. Що, на ваш погляд, для цього треба?
Платон. Мати здоров'я i грошi.
Клоков. Уточнiть про грошi.
Платон. Або заробити, або вкрасти. Третього путi немає.
Клоков. Громадська робота, коли працювали на заводi?
Платон. Бiля верстата.
Пауза.
Клоков. У багатотиражцi я читав, що ви любите грошi.
Платон. Не люблю, а поважаю.
Клоков. Вища мета вашого життя?
Платон. Ото ж i є вища — жити як слiд.
Клоков. А, може, спочатку про державу треба подумати?
Платон
— Не збагну, приятелю.
Клоков: Через багатство держави до свого власного.
Платон: А ми разом з державою i плануємо, i багатiємо... Правда, я трошки попереду. Бо в неï є ще чимало дармоïдiв: або не працюють зовсiм, або багато балакають i мало роблять... А в моïй державi цього немає... Як заробив, так i ïж! Як заробив, так i одягайся. Будемо кiнчати, приятелю.
Клоков хоче сфотографувати Платона Микитовича i просить стати так, нiби вiн задумався. Ангел вiдповiдає, що думки не сфотографуєш. Тодi кореспондент пропонує взяти пенсiйну книжку i дивитися на неï, нiби це йому подарували велику радiсть i спокiй на старостi...
Платон вiдповiдає:
— Не подарували — заробив! I не в нiй радiсть i спокiй.
Коли Клоков каже, що фотографувати, як герой струже ложку, — поганий кадр, Платон питає, яка в нього зарплатня. Кореспондент вiдповiдає, що сто п'ятдесят карбованцiв.
Тодi Платон говорить, що за такi грошi треба метикувати, i йде до хати, а Клоков обзиває його бурбоном.
Тут пiдходить Таня й питає у кореспондента, що, мовляв, не пiдходить, негативний тип. I цiкавиться, чи не пiдiйде вона на героïню його нарису. Клоков насмiшкувато питає, чи ж буде це цiкаво читачевi.
Таня говорить, що вона нiби навмисне готувала себе для преси. Закiнчила школу з медаллю й пiшла працювати на завод. I не тому, що на вступних екзаменах в iнститут бала не добрала, вона навiть документи туди не подавала. А якщо зайти в цех, то можна побачити ïï портрет на Дошцi пошани. Любить лiтературу — Толстого, Достоєвського, Джека Лондона, Сент — Екзюперi, Гончара, За-гребельного. Питає:
— Цiкаво?
Кореспондент зацiкавився. А Таня продовжує:
— Мрiю стати стюардесою, поглянути на планету з височини польоту лайнера. Звiдти люди менi будуть бачитись, як крапочки, i навiть ви, кореспондент зi своïм фотоапаратом, здастеся менi меншi за сонечко, за мурашку, навiть за блоху!
Клоков, образившись, iде.
Раннiй ранок. Платон, як завжди, щось майструє. Заходить Крячко, починає розмовляти з Платоном про життя — буття. Говорить, що не спиться йому через сина, який два роки не працює, сидить на батьковiй шиï. I каже, що позавидував Павликовi, який поïхав на роботу. А воно, виявляється, зовсiм не так. Павлик оженився без дозволу, а батько вигнав сина. Отже, дикий вiн чоловiк, Платон. Добувати копiйку, може, й навчив своïх дiтей, а от щоб зовсiм ïх пiд своє керiвництво повернути — зась! I продовжує:
— У нас, батькiв, до них стiльки ж прав, яку англiйського короля: що напишуть, те й читай! Он мiй два роки не працює, а я що? Побити вже не здужаю. Мати нагодує. Сорочка, джинси, пляшка
чорнил— i над панами вiн пан. А, може, воно так i треба?
Платон заперечує:
— Поступися перед дiтьми раз — вдруге, вони тебе i запитувать не будуть. Крячко йде, а з'являється Лiда i питає, чи не набрид Платоновi Микитовичу цей в'ïдливий сусiд. Той вiдповiдає, що звик до нього, як до
задавненоï хвороби. I питає, чи не розбудив вiн Лiду.
Невiстка говорить, що спить мiцно, коли знає, що не треба поспiшати. Платон каже:
— Виходить, завжди довгенько спиш — куди людинi поспiшати, раз не працює.
Лiда вiдповiдає, що у неï складна робота, а Платон дивується — виходить, вона працює? I цiкавиться, що ж за професiя.
Лiда. Бути дружиною — це професiя. Складна професiя!
Платон. Вперше чую про таке.
Лiда. Умiти любити свого чоловiка — не так просто i не так легко.
Платон. Приклад, як казав один кореспондент.
Лiда. Вiзьмемо нас з Петром. Хоч би що там на роботi сталося, вiн певний: удома на нього чекають спокiй, i затишок, i тепло. Я вивчила його звички, його смаки. ...Знаю, якi любить книжки, вгадую, що б вiн хотiв на вечерю, на обiд, на снiданок! Яке освiтлення любить, якi кольори не терпить. Вiн вибирає менi сукню, черевики — я дозволяю. Це йому приносить радiсть, а я вдвiчi рада. Вiн часто подовгу затримується на роботi. Але хоч як пiзно прийде, знає, його чекає гарячий чай. Не сам риється в буфетi, шукає цукор, хлiб, масло, варення. Я йому все приготую, подам. Коли прийде роздратований, засмучений чи обурений, — усе ж буває на роботi, — треба вмiти повернути йому спокiй. Холод з душi прогнати. Думаєте, мiщанська фiлософiя?
Платон. Збирався подумати.
Лiда. Коли чоловiк знає, що в нього в тилу, тобто вдома, усе гаразд, вiн i на роботi краще працює. (Всмiхнулася.) Треба б завести порядок: коли беруть чоловiка на роботу, вимагати характеристику не тiльки на нього, а й на дружину. Бо якщо дружина лиха, то який же з нього працiвник? Увесь час голова буде зайнята, що його чекає вдома.
Платон. Твоя лекцiя менi, Лiдо, сподобалася. Аплодувати не буду, а питання є. Виходить, жiнцi й працювати не треба? Хай у тилу порається?
Лiда. Ото в тилу i є ïï робота.
Платон. А щоб пiдмогти чоловiку грiшми?
Лiда. Iнколи заробити вiсiмдесят карбованцiв утричi легше, нiж поратися в отому тилу. Але, на жаль, не всi жiнки мають таку можливiсть, доводиться ïм теж iти на трудовий фронт.
Лiда йде купатися на озеро, а Платон кидає майструвати, знесилено сiдає на стiлець i замислюється:
— Думав, моï дiти слухнянi... А Павлик... (Бере куртку, знову вiшає на стiлець.) Чи щось недобачив... або не розумiю ïх, молодих...
Заходить Крячко.
Крячко. Повернувся я, побачив, що Лiда пiшла, i повернувся. Павлик — ще не все твоє горе... Хотiв був не казати, але псовi, й тому хвiст не кожен день потрошку обрубують, а зразу весь. Отак i це: хай буде все зразу, все знай! Про твого Федора мова... Я спочатку не повiрив. Роботяга з роботяг, не п'яниця,
розумний. I в цьому ж загадка. Та ще в такiй сiм'ï, як твоя. А бач, i Федiр з морального боку не певний. Ну, я коротко, Платоне: лiкаршу нашу дiльничну знаєш? ïï чоловiк маляр, квартири розмальовує, бiлить, знаєш чи нi?
Платон. Знаю.
Крячко. Так ото твiй Федя за лiкаршею волочиться, а маляр що? Малює й не знає, що його дружина райськими яблучками другого пригощає. Федя потай то на машинi ïï пiдвезе, то проведе увечерi, а люди все знають: бачать i помiчають, i я теж. Одне слово: крiм тебе i маляра, усiм вiдомий цей ганебний зв'язок. I чому воно в такiй сiм'ï з моральноï лiнiï збочення? Отож тримайся, Платоне, я завжди з тобою!
Крячко виходить, а Платон похмуро замислюється. Заходить Федiр i говорить, що нiби — то легка робота — вантажити хлiб, а не приловчишся вiдразу. Батько питає, чи встигає вiн на завод. Федiр вiдповiдає, що встигає, хоч йому тепер треба ранiше — взявся навчить дiлу одного хлопчика. Платон цiкавиться — його що, наставником записали? А Федiр каже, що сам, по добрiй волi взявся, бо заводу потрiбнi хорошi слюсарi — iнструментальники.
Платон. Чомусь думають — до музики треба талант, до пiснi слух, а майстровим абихто... Дивись, людину вчити — не рiзьбу класти.
Федiр говорить, що вiн це розумiє, i хоче йти, але батько його зупиняє:
— Правду кажуть, що в тебе з лiкаркою... шури — мури? ...Що ж ти себе i батька соромиш? Iз замiжньою! На посмiх i пересуди нашу сiм'ю виставляєш... Чого зацiпило?
Федiр говорить, що вiн любить Клаву.
Платон (насилу стримує себе). Любиш?.. Любов не возять по закапелках, не приховують! Любов не крадуть, Федоре!
Федiр. Ми з Клавою ще не знаємо...
Платон . Серед дороги зупинилися? Нi сюди нi туди. Життя наïде i розчавить вашу любов, коли вона така!..
Федiр. Ми з Клавою порадимося.
Платон. У всьому, у малому й великому, єдиний порадник — правда! Чуєш, правда!
Федiр. Правду сказати треба. А як?
Надвечiр'я. Платон майструє. Заходить Маляр.
Вiтається з Платоном i говорить, що не повiрив, коли той подзвонив. Адже Ангели звикли грошi в кишеню складати, а не виймати з неï. А тут Платон замовляє ремонт кiмнат майстровi. Платон питає, чи Маляр встигне i на роботi, i тут.
Маляр. Асигнацiï вашi — дiло наше. Кожна людина хоче жити, щоб був хлiб з маслом.
Платон. Крадеш, хапаєш?
Маляр. Кручуся! Де i як людина мотається, шукаючи масло, — темнi, заплутанi стежки, Платоне Микитовичу. У мене сiм'я: жiнка — лiкар, дочка у школу ходить, — грошi менi потрiбнi.
Платон. Жiнка теж заробляє?
Маляр. Не заробляє, а одержує зарплату! Заробити — це те, що зверх зарплати. А вона ходить, обслуховує, шукає всяку слабину в людинi, а зиску з цього — нуль. У мене — закон: зарплатня до копiйки сiм'ï, а навар — це вже моє.
Платон. На що тратиш?
Маляр. Ви вже в такому вiцi, що вам треба довгенько пояснювати. Ближче до дiла. Могорич! Потiм розмова, таке правило трудящого.
Платон виносить пляшку, закуску й питає Маляра, чого вiн пiшов iз заводу. Маляр пояснює, що знайшов
ямку. Це як на риболовлi: риба, як правило, любить ямки, бо там збирається корм. I каже, що вiн Платону говорить так вiдверто тому, що той йому майже як хрещений батько — колись захистив у дитинствi вiд хлопчакiв, що били його.
Маляр бере собi чарку, а Платон — нi. Тодi гiсть зауважує:
— Примушувати людину не можна. Горiлка — це лiки вiд хандри, вiд горя, вiд щастя, вiд бездiлля, вiд перевтоми, вiд кохання, вiд ревнощiв — єдинi унiверсальнi лiки. (П'є.) До них треба звикнути. (Наливає ще чарку, випив.) Кажете, хапаю? Хапають усi. Хто може, хто вмiє, кому є де — той хапає. З ними борються, а вони хапають... Один хапне — йому догана. Другий хапне — його з роботи, третiй хапне — в кутузку... А скiльки невловимих? Платоне Микитовичу! Я належу до тих, хто наче краде i не краде, на межi... Для мене статтi не знайдеш.
Платон раптом побачив когось i вiдправив Маляра обмiряти кiмнати. Заходить Клав а, гарна жiнка рокiв тридцяти.
Вона просить пробачення, що запiзнилася, питає, що трапилося, мабуть, серце заболiло? Платон Микитович двозначно вiдповiдає:
— Все, що не є, — на серце, Клаво.
Лiкарка просить пiти до кiмнати, щоб вона послухала його, але Платон говорить, що можна й тут. Тиск мiряти вiн теж не хоче. Клава не розумiє, для чого ж ïï викликали. Тут виходить Маляр, здивовано питає Клаву, чи не за ним вона прийшла. Лiкарка каже, що до хворого, а Маляр смiється, що Платон Микитович ще й у двадцять першому столiттi буде ощадну книжку поповнювати.
Потiм починає виправдовуватися, що не хотiв пити, але робота змушує, незручно людям вiдмовляти. Клава картає його, що за першою чаркою у нього друга, третя, четверта...
Маляр. Ти лаєш мене, а я тебе люблю. Знаєш, за що? Красива ти! Я ж справжнiй художник, хоч i пiшов у маляри, але талант художника в менi живе... I досi мене хвилює твiй стан, твоï губки...
Платон виносить самовар i посилає Клаву за чашками на кухню.
Маляр. Правда, у мене красива жiнка?
Платон. Дружно живете?
Маляр. Не без сварок, але нiчого... Вона менi зобов'язана, взяв ïï горобеням задрипаним, вивчив, iнститут закiнчила, лiкар... Не так просто було...
Входить Клава, ставить посуд. Заходить Федiр i розгублюється, побачивши гостей.
Платон запрошує сина до столу, Маляр хоче налити Федоровi чарку, а той вiдмовляється, бо не п'є. Маляр пiдсмiюється — поки не одружений, i
мiлiцiонера у спiдницiпоряд немає, то можна цим скористатися. Вiн пропонує випити за Клаву, яку любить, i яка його любить. Обiцяє, що не питиме, вiзьмуть дочку, пiдуть гуляти в парк, бо вiн любить
догоджати сiм'ï. А тим бiльш, сьогоднi щасливий день — уклав вигiдний контракт.
Платон вiдбирає пляшку, каже, що випити вони ще встигнуть, а от поговорити слiд зараз, не вiдкладаючи.
Маляр п'яненько пiдсмiюється й каже, що Платон Микитович хитрун, захотiв цiкавих iсторiй послухати.
Потiм Маляр домовляється з Платоном про оплату ремонту й хоче з Клавою пiти, але господар зупиняє його й каже, що, можливо, у когось є цiкава iсторiя. Тодi Клава зважується i каже, що любить Федора. Маляр не вiрить, думає, що вона жартує, але Клава наполягає на своєму.
Маляр. Що за театр?! Що за комедiя? Позбиткуватися вирiшили над п'яним. Та я тверезiший вiд вас усiх, тверезих! А п'ю, бо хочу, бо так душi хочеться!.. Я живу!.. Живу сьогоднi!.. П'ю сьогоднi!.. Завтра — нiхто не знає, яке воно буде. Що таке завтра? Його може й не бути. Бомбочка... атомна шарахне... Немає нiкого на свiтi. Нi амеби, нi президента!
Клава знову говорить, що любить Федора, хай чоловiк це зрозумiє.
Тодi маляр протверезiлим, недобрим голосом питає, чому ж це вона його розлюбила. Вiн же мурашечкою ïï називав, любив. Клава вiдповiдає, що вже не може бiльше щодня бачити вдома божевiльного, адже п'яний — той же божевiльний. I за це вона його не лише розлюбила, а й зненавидiла.
Маляр. ...Колись цей божевiльний купив тобi червону шкiряночку, ти одягла i, щоб побачити себе у дзеркало, стала на табуретку... Понаравилося, сподобалося, прямо з табуретки повiсилась у мене на шиï. Ледве не задушила, цiлувала:
Коханий, рiдний мiй трудiвник, спасибi...Пам'ятаєш?
Клава. На першому курсi. Восьмого березня...
Маляр. А квартиру менi дали, я ïï розмалював пiд бурштин, пiд синь небесну... Руки цiлувала, ха... ха... Мурашко, було?
Клава. Було.
Маляр. Федоре, подивися в моï очi: що ти в них бачиш?
Федiр. Вилупкуватi.
Маляр. А Клава побачила, що то озера, а в них iскорки сонця... Так, бувало, говорила, точно так, у мене пам'ять гостра, i мрiяла, аби донька була на мене схожа. Так i сталося — схожа, особливо очима. Тепер мурашечка... переметнулася... Тепер Федiр коханий — рiдний, у нього озера i в них плавають сонця...
Маляр довго i пiдленько смiється, Федiр не витримує i встає, а батько його зупиняє.
Кл а в а . Кохала, було. Потiм ти почав кожного дня давати коханню отрути по краплi, по краплинi. Труïв, труïв... Я його лiкувала, рятувала, ночами над ним плакала, а воно все кволiшало i померло.
Маляр. Де ж ти його поховала? Пiду на могилку, погляну, пом'яну, вип'ю, загородочку, пам'ятничок поставлю.
К л а в а. Кохання — там, де народилося, там i хоронять. У серцi!
Маляр. Поетеса, а я й не знав. А може, не поетеса, а просто шлюха...
Клава хоче йти, Маляр за нею, а Федiр заступає дорогу й говорить:
— Не смiй! Не смiй доторкатися Клави, Маляре! Не один, сто вас, малярiв, стане мiж нами — всiх змету! Люблю Клаву... Вона — моє життя.
Потiм виходить.
Маляр iз неприхованою ненавистю говорить Платону Микитовичу, що це вiн надумав розважитися, влаштував театр на дому. Але якщо вони. Ангели, поряднi люди, стануть руйнувати його сiмейне гнiздо, то вiн вогнем обпалить ïхнi крила.
I любить його дружина чи нi — не ïхня справа. А з Федором боротися не буде, вiн сильнiший, просто вб'є його. Отака
iсторiя з епiлогом.
ДIЯ ДРУГА
Картина друга
Платон майструє на подвiр'ï, заходить Крячко, просить дати випити валер'янки.
Поки Платон пiшов до хати за лiками, Крячко роздивляється, що це сусiди пили, i думає зловтiшно:
— Може, могорич давали Маляру, щоб жiнку уступив Федоровi...
Входить Платон, i Крячко каже, що хоче з ним порадитися про свого сина. Той напився, бешкетував, тому забрали його в мiлiцiю, тепер буде на очах у всiх вулицi пiдмiтати. Що робити?
Платон радить сусiдовi й собi дiстати мiтлу, пiдмiтати поруч iз сином, якщо не зумiв виховати.
Крячко. Нi, не туди вернеш. Ось я скажу! У вихованнi молодi помилочки були i є. Учиться бовдур нiкудишньо, а йому все рiвно трiєчки ставлять. Бо школа змагається з iншою школою — треба перемогти по успiшностi. Не вчив i не вчить, а його переводять з класу в клас, бо треба перемогти в соцзмаганнi. В комсомол затягли, бо треба, щоб зростала органiзацiя... Вiзьмемо мiлiцiю... Ось мiй потрапив у погану компанiю. А чому ця компанiя iснує? Бо мiлiцiя ходить — руки в кишенi. А нема того... Зустрiв мiлiцiонер хулiгана — по макитрi, по макитрi! А вiн засюрчить i тiкає. Ось тобi страж порядку.
Платон. А ти сам пробував сина по макiтрi?
Пауза.
Крячко. Уже не подужаю... Та й жаль. Змалку треба було вчити. Але як?
Платон. Трудом! Здорову руку прив'яжи, щоб вона не рухалася мiсяцiв зо два, а потiм вiдв'яжи — склянки води до рота не донесеш нею. А коли твiй син не два мiсяцi, а двадцять рокiв нiчого не робить, то ясно — калiкою став... ïсти, пити хоче, а робити нi. Калiка з калiк.
Крячко (спалахнув). Iнших учиш, а в самого... Федiр з докторшею... Молодшого з жiнкою прогнав! Мабуть, царство твоє вже розвалилось, а я все ходжу сюди на екскурсiю — на останню сiмейну монархiю дивитися. (Пауза.) Твоï ж трудилися! Ти ж ïх з трьох рокiв примушував трудитися, а тепер що? Ну що? Ти для них нуль без палички! Десять нулiв без палички! Нiчого в тебе вчитися, i не хочу! Бувай здоровий! Мене учить, а в самого розпадається монархiя.
Ранок. Уляна картає Платона, що вигнав дiтей. Платон вiдповiдає, що Павлик пiшов на самостiйне життя. Адже вiн про щось думав, коли одружувався. Мiяна говорить, що, мабуть, сподiвався на допомогу батькiв.
Платон. Чого це ми? ïм у вiсiмнадцять рокiв Конституцiя дала право вибирати, а в двадцять один воно може бути членом уряду. А я б записав:
З шiстнадцяти рокiв — ïсти свiй хлiб!(Пауза.) Iнакше все нанiвець пiде. Нi газети, нi кiно, нi збори, нi лекцiï не допоможуть! Коли до роботи не призвичаєне, то калiка.
Ул я н а. Наш Павлик не призвичаєний! Грiх так i думати.
Платон. Значить, проживе.
Ул я н а . Ми в молодостi набiдувалися. Хай би хоч дiти...
Платон.
Ми набiдувалися,
хай хоч дiти! Це якийсь ворог... придумав, аби дiтей розбещувати. Бiдувати — одне, а працювати — iнше. I жити треба не абияк, а добре, багато, — вкоренятися в життя, щоб усе було i про запас було. I це не грiх. Заробила моя сiм'я на
Запорожця, а державi два
Запорожцiми заробили; телевiзор — ïй два телевiзори. Бiльше ми робимо — краще державi. Бiльше труда — мiцнiша держава. Арифметика — простiша простого.
Платон раптом вирiшує, що поïде разом iз Лiдою подивитися, як живе Петро.
Картина третя
Раннiй ранок на дачi Петра. Подвiр'я дуже схоже на Платонове. Платон Микитович обдивляється все, нiби шукає роботи.
З'являється Вiля, молодий хлопець у наймоднiшому одязi, з довгим волоссям, з гiтарою.
Вiн приймає Платона за столяра i говорить, що господар хотiв зробити ослiнчик i пiвника вгорi на Ґанку так, як i в його батька. Iронiчно додає:
Примхи великих!
I пропонує Платоновi йти до майстернi працювати, а господарi грошей дадуть стiльки, скiльки майстер заправить, бо в них грошi водяться.
Платон розпитує хлопця, хто вiн, той говорить, що батько —
державний дачник, а вiн при ньому,
кайф ловить. Платон не розумiє цього вислову, а Вiля пояснює, що це
щастечко, задоволення, насолода, приємнiсть, легкiсть, радiсть. I питає, що Платон теж, мабуть, хоче одержати задоволення — повчити його жити. То ж вiн весь — увага.
Платон каже, що коли досi не навчили, то вже не научиш.
Приходить Лiда.
Платон говорить, що тут райськi мiсця. I що познайомився з одним патлатеньким, мабуть, синком якоïсь шишки,
телiпай — хвостом. Але Лiда каже, що Платон помиляється: Вiля — вiдомий художник, його роботи експонуються на виставках, навiть за кордоном. Вiн — талант!
Лiда розповiдає, що ïï чоловiк хоче, аби все було так, як удома в батькiв. I прибудiвлю спорудив, щоб у вихiднi працювати там iз маленьким Платончиком.
Платон Микитович питає Лiду, чого це вона так причепурилася — чи не в гостi?
Лiда. Петро з хвилини на хвилину прийде. До гостей можна сяк-так, а до чоловiка треба прибратися. Мене Петро нiколи не бачив розпатланою чи недбало одягненою.
Приïжджає Петро на новiй
Волзi.
Платон. Здорово ти живеш, Петре. Квартира, машина, дача i зарплатня чимала. Держись, Петре, такоï роботи! Держись! Зайву годину — двi на роботi побудеш, не злиняєш. Думав, ти непогано влаштувався, а щоб так — i гадки не мав. Держися!
Петро (засмiявся). Постараюсь!
Платон. Ото держава дає тобi так багато, може, й зайве. (Пауза.) То ти вже дивись не пiдведи. В добрi i шанi син, а батько вдвiчi щасливий!
Петро. Все, що я маю, то все завдяки вам...
I наспiвує пiсню про батька, який кличе до роботи.
Заходить Вiля й каже, щоу нього до Петра серйозна розмова. Його запрошують на снiданок. Платон Микитович питає, яка ж у Вiлi справа. Вiля говорить, що вiн
квартиру вибиває—
жив у батькiв, а тепер вiдлучають, як теля вiд корови.
Платон дивується, що його син ще й квартирами завiдує. Петро обiцяє Вiлi допомогти, бо вiн заслужив на це. Коли художник питає, де ж буде його квартира, то Петро вiдповiдає, що цього року починають будувати двiстiквартирний будинок в кiнцi Качаловськоï вулицi. Вiля незадоволено цiкавиться, чи немає iнших варiантiв, адже майбутнi новосели цього будинку — тисячi невинно
засуджених до каторги.
Петро говорить, що Вiля дуже замудро висловлюється; той на це вiдповiдає, що Петровi Платоновичу не личить роль
наïвненького чиновника, i йде.
Лiда питає чоловiка, чому Вiлi не подобається мiсце для будинку. Петро говорить, що там трохи шумно, але ж це мiсто, не село.
Надвечiр'я. Платон бiля майстернi вистругує дерев'яну мережку. Повз двiр проходить Вiля. Вiн вiтається й говорить, що не помилився, Платон Микитович — дiйсно майстер, його син i тут зекономив.
— Вiн любить економити... Своє i чуже.
Платон просить Вiлю зайти, бо той йому потрiбен. Художник смiється — чи не портрет свiй, бува, старий хоче замовити. Так не вийде. Платон питає, кого ж вiн тодi малює — кого скажуть?
Вiля. Шукачi женьшеня довго, дуже довго ходять тайгою, поки знаходять заповiтний корiнь. Отак i я серед людськоï тайги шукаю того, хто засвiтиться в менi... засвiтиться — того й пишу.
Платон хвалить хлопця, що гарно сказав, i питає, чи вiн поспiшає.
Вiля . Один мудрий чоловiк говорив:
Хочеш скорiше дiйти, не спiши! Хочеш, щоб люди тебе любили, — не лiзь ïм на очi!
Ось i з квартирою вiн хоч i не спiшив, а спiткнувся. Платон розпитує Вiлю, що ж то за мiсцевiсть, де буде споруджуватися його будинок.
Вiля. З одного боку завод, наче зiпсований велетенський шлунок, бурчить, бурчить день i нiч. З другого — за п'ять рокiв збудують мiст, i весь вантажний транспорт попiд будинком пiде... А якщо врахувати сучасну звукоiзоляцiю...
Платон говорить, що, може, тут бiльше людського наговору, анiж правди, але Вiля запевняє, що iнформацiя точна, i йде.
Лiда сидить в крiслi — гойдалцi й дивиться журнал. Петро гортає газети й помiтно хвилюється.
Заходять Платон i Вiля.
Вiля. Якби навiть знали, що завтра та мiсцина провалиться або там вибухне вулкан, все одно будуватимуть, бо є пiдпис, є резолюцiя, є постанова...
Платон. Якi ж то господарi?
Вiля. Всi вони чиïсь сини, чиïсь онуки... Добра i здоров'я, Платоне Микитовичу.
Вiля виходить. Заходять Петро i Лiда.
Поки Лiда готувалася до обiду, Платон заводить розмову з сином. Вiн каже, що був разом iз Вiлею на Качаловськiй, бо захотiлося подивитися, що син робить. Петро зауважує, що не вiн лише це вирiшує — державна комiсiя. I пропонує поговорити про своï, сiмейнi справи. Але батько цiкавиться, чи жив би сам Петро в тому будинку. Петро каже, що жив би, коли б припекло. Потiм говорить, що згоден вiдповiсти на всi батьковi питання щодо будiвництва.
Платон питає сина, чи вiн пiдписувався, що там можна будувати, i чи без його пiдпису почали б споруджувати будинок. Петро вiдповiдає, що, може, i не почали б. Тодi батько суворо питає, навiщо ж вiн вiдписав.
Петро. Усе не так просто, як ви думаєте... Ну, як вам сказати... якби збудували десь подалi — зв'язати його з комунiкацiями коштувало б дорожче, довше тяглося б саме будiвництво. А тут ми вкладаємося в строк. I потiм — цей будинок, так би мовити, прикрасить, увiнчає Качаловську вулицю. Вимальовується певний ансамбль...
П л а т о н . Але ж сотнi людей трудом заробили, чекають на квартиру, на свiй куток, затишок... Квартира не готель — приïхав, поïхав. Там будуть народжуватися, життя проживати, вмирати. А ви:
комунiкацiï,
план,
увiнчати Качаловську.
Петро. Живуть, умирають — далеко, тату, заглядаєте.
Платон . Завод гуде. За п'ять рокiв мiст, машини задимлять, заревуть...
Петро. Мiст буде за п'ять рокiв. Про нього мало хто й знає.
П л а т о н . I за п'ять рокiв мешканцi поскаржаться, почнуть розбиратися, а там i твiй пiдпис, Петре. I скажуть: совiстi в нього не було, i з роботи наженуть, i все — шкереберть.
Петро. Тату! (Пояснює тоном учителя.) За п'ять рокiв я, може, й не працюватиму тут, переведуть на iншу роботу. За п'ять рокiв кому захочеться повертатися до будiвництва? А коли й розглядатимуть, то в крайньому випадку — догана. Ось так!
I пропонує обiдати — з пивом, таранечкою, як удома колись.
П л а т о н . Петре, скажи, ти любиш свою землю, людей своïх, державу свою?
Петро (спалахнув, тихо). Тiльки вам я прощаю такi запитання!
Платон. Любиш, iнакше й немислимо. (Пауза.) А знаєш, хто найбiльше шкоди приносить землi нашiй, людям, державi нашiй? Маленькi временщики!
Петро. До чого я тут?
Платон. До того! У тобi теж временщик обiзвався... За п'ять рокiв, мовляв, може, мене на цiй роботi й не буде. Мовляв, iнший буде вiдповiдати — ось i вся фiлософiя временщика. Наробить, напакостить, наплутає, грядку свою споганить, потiм на iншу роботу сам пiде або перекинуть... I сухим з води! За кожен рiк, за кожен мiсяць, за кожну годину своєï роботи — вiдповiдай! Помреш, i тодi пам'ять про тебе вiдповiсть за дiла твоï. Iнакше немислимо... (Пауза.) Кажеш, у крайньому разi догана. Отi догани в печiнках народних вiдболюють!.. Догани! Всi догани, винесенi в краïнi, можна в один сейф зiбрати! Чуєш, в один сейф! А бракованi будiвлi, заводи, знищенi рiки, тисячi машин та на мiльярди бракованого ганчiр'я... Це тi ж самi-догани, ïх не сховаєш у сейф. (Посмiхнувся.) I не побачиш ïï на чоловiковi! Хоч би ïï, як гирю, на шию чiпляли, сучi сини, аби поперек трiщав вiд неï! Ось так, мiй сину...
Петро. Послухати вас, за кожну дрiбницю — суд?
Платон. Труд людський цiнувати треба, як свiй! Людину цiнувати й себе!
...
Жильцi... А можна сказати, тi, що податок платили, щоб в iнститутах учити вас... вивчили, а ви ïм на Качаловськiй...
Лiда знову пропонує чоловiкам пообiдати, випити пива.
Платон. Є такi, синку, що мене по — всякому прозивають: i
жмикрут, i
користолюбець, i
скнара... нехай собi. Iнодi побачиш: труби валяються поржавiлi, купа цементу пiд дощем пропала... i менi жаль, повiр, як свого, аж у грудях пече... Бо воно таки наше... спiльне... Держава в нас така! Хочемо жити добре. Вiд заводу аж до соломинки, до гвiздочка, до кир-пичинки — все берегти треба! Скупими бути! А не розкрадниками i бай-дужниками! Скупими!!! Iнакше i немислимо!
Петро пропонує закiнчувати диспут, а батько говорить:
— Поки не пiзно, напиши, синку, куди слiд... Напиши: помилився. Зiзнайся, що помилився. Хай будують не там... сядь i напиши.
Лiда. Так просто: сядь i напиши.
Петро (здивовано). Що написати?
Платон. Що жити там людям не можна. I доведи.
Петро. У вас вiдсутня логiка. У будiвництво вкладено вже десятки тисяч карбованцiв. Закликаєте скупим бути, а тут — тисячi на вiтер. Хто дозволить?
Платон. А витратити мiльйон на будинок, в якому жити каторжно, мiльйон — ще бiльше марнотратство... i зневага до людей... Тож, поки не пiзно, пиши...
Петро обурюється, чого це вiн повинен звiтувати перед батьком за своï службовi справи, вiн же з дитячого вiку давно вийшов. Але Платон Микитович заперечує гнiвно:
— З вiку сина мого не вийдеш нiколи! Тебе називають не Петько, а Петро Платонович! I Платон за тебе, за дiла твоï вiдповiдає. I совiсть роду свого не дам плямити!
Петровi не по собi, вiн розгублено говорить, що як напише таке, то й роботу втратить, i з партiï можуть виключити.
Батько вiдповiдає, що ж, таке трапляється. Зате совiсть синова буде чистою. Петро каже, що, кiнець — кiнцем, у держави багато органiзацiй i органiв, яким належить перевiряти i наглядати.
Платон . У держави вас мiльйон — за всiма i не встежиш, а в мене вас четверо. Кожного мушу бачити i за кожним наглядати! Споконвiкiв так велено батькам! Iнакше немислимо.
Картина четверта
Рання осiнь. Платон майструє на подвiр'ï, заходить Крячко. Звертається до Платона, нiби спiвчуваючи:
— Сопеш уже, Платоне... А чого? Дiти обшматовують, обкусують здоров'я батькiв. Павлика не чути? А як Петро? Переживає?.. Така робота була, а тепер рядовим iнженером. Залишив квартиру. Соромно стало, i до батька! А Лiди не видно. Кинула? Така красива, ïй грошi треба, а рядовий... вже не той коленкор. I Федiр, бачу, ходить з докторшею... В них i
досi не визначено. Дiти! (Пауза.) Але твоï хоч на волi, а мого на три роки в колонiю... ïздив, провiдував... Там така шпана, що попа посади, вийде звiдти бандюгою першого Ґатунку!
Заходить Маляр, вiн п'яний. Чiпляється до Крячка, ображає його. Потiм звертається до Платона i говорить, щоб йому повернули жiнку:
— Так — так, вiддайте! Ми ще не розведенi, живемо в однiй квартирi, але вона вже ваша... Вiддайте! Я заново з нею одружуся. Весiлля вiдгуляю. Бувало, i лаяв ïï, i бив потроху... Бачите, як на духу перед вами... Зраджував, бувало, тому що вона менi здавалась якоюсь прiсною: i очi, i руки, i як повернеться, як пройде — все менi не подобалося, а тепер... (Виривається безглуздий смiх.) Усе подобається!.. Подобається!.. Вiддайте менi. Могорич... Заново весiлля вiдгуляємо.
I додає, що Клавi потрiбнi лише новi наряди, вона розорить Ангелiв. Потiм Маляр йде опохмелятися й погрожує спалити
коршаче гнiздо, а жiнку скалiчити.
Платон Микитович сам. Видно, що на душi у нього важко i серце болить.
Заходить Павлик у новiй моднiй куртцi, змужнiлий. Помiтно хвилюється. Покликав:
Тату!, а тому здалося, що вчувається Павликiв голос. Але ось схвильований Платон бачить Павлика. Хлопець розпитує про матiр, чи все благополучно вдома. Розповiдає, що iнститут не кинув, перевiвся на вечiрнє вiддiлення. На канiкулах поïхав на Пiвнiч працювати у будiвельному загонi. Спочатку було важко, потiм призвичаïвся. Оля з ним поïхала, варила бригадi ïсти. Заробили близько двох тисяч. Батько здивований, що такi великi грошi. Син показує йому своï руки, усi в мозолях.
Платон питає, чому ж Оля не прийшла. Павлик обiцяє, що вони прийдуть разом на суботнiй обiд.
Платон (якимсь голосом, наче стримуючи i плач, i радiсть). Збирається сiм'я... Синку, Павлику, здрастуй! (Пiдiйшов, обняв сина.)
З протилежних бокiв виходять Таня i Вiля. Вони вдивляються один в одного, чекають, хто перший промовить слово.
Таня запитує, чому хлопець так на неï дивиться, нiби впiзнає. Вiля вiдповiдає, що впiзнає у нiй свою суджену. Потiм питає, чи не донька вона Ангела Платона Микитовича. I розповiдає, що приïхав писати портрет ïï батька, бо вiн у ньому
засвiтився. Таня не розумiє, що це значить, а Вiля говорить, що ïï тато зрозумiє.
Картина п'ята
Подвiр'я Платона. Сiм'я готується до обiду.
Входить Лiда. Усi страшенно здивованi. Нiма сцена. Виходить Петро, не бачачи Лiди, просить, щоб йому хтось зав'язав галстук. Лiда пiдходить, зав'язує чоловiковi галстук, потiм вiдступає i майже кричить:
— Петрику, поцiлуй же, клята душа твоя. (Кинулася, обняла Петра.) Потiм звернулася до Платона:
— Хотiла розлучитися, щоб не бачити його. Знаєте, що устругнув ваш синок? Написав:
Можеш до мене не повертатись, я тебе зрозумiю i прошу, мене вже зняли...Та напиши, що старцювати пiшов, однаково ж любити буду... Доленько моя ти ясна.
Таня вiд усiх присутнiх розцiловує Лiду i говорить, що вона — ïхня. I стала ще бiльшою модницею...
Лiда . Бо тепер я маю ще бiльше подобатися чоловiковi... Бач, пробував вiдмовитися.
Платон питає, де ж ïï речi. Лiда говорить, що недотягнула сама, залишила на станцiï у камерi схову. Адже ще й машинку друкарську прихопила — тепер буде працювати.
Уляна запрошує всiх за стiл.
Таня вигукує:
— Оце сьогоднi свято так свято!
Сiм'я Ангелiв сiдає обiдати. Платон Микитович дiстає блокнот, а Таня зауважує, що
експропрiацiюзарплати можна було б перенести на завтра. Батько говорить, що тут гостей немає, усi своï.
Федiр весь час поглядає на дорогу. Заходить Клава, вiтається. Платон пiдводиться, проводить жiнку до вiльного стiльця й говорить, що тепер це ïï мiсце.
Дiти починають здавати грошi батьковi.
Таня (подає грошi). Сто сiмдесят. Тридцять залишила на курси.
Платон. Вже нiчого.
Таня. У складальний перейшла.
Федiр (подає грошi). Двiстi вiсiмдесят...
Таня. Росте людина... Похвалiть, тату.
Платон. Йому багато й треба.
Петро. Вiзьмiть, тату, й моï.
Платон подивився на Лiду.
Лiда. Берiть, берiть. Традицiï Ангелiв порушувати не треба.
Платон. Я вже завiв графу на тебе, Петре. Скiльки ж?
Петро. Сто сiмдесят п'ять.
Платон. Малувато... Придивляйся, як можна приробити.
Петро. Придивляюся.
П а в л и к . Тату, а вiд нас з Олею вам подарунок.
Оля i Павлик виносять вузол, розв'язують, там кожух. Павлик накидає батьковi на плечi.
Платон. Оце кожух, зносу йому не буде... Павлику, Олю, спасибi вам... Але, Павлику, цим не вiдбудеш... ото ви заробили з Олечкою близько двох тисяч, теж треба сюди...
Таня. Тату, це вже недозволений прийом.
Ул я н а . Лише в пiр'ячко вбиваються.
Федiр. Вони ж студенти.
Платон (наче й не чув, що говорили). Треба сюди. У Федора назбирано, вистачить на кооперативну квартиру. А Петра, як у Сковороди,
тiльки книжки. Треба йому допомогти на кооператив. Ти, Павлику, житимеш у нас. Учитесь обоє, треба вам i ïсти, i все приготувати. Словом, житимете у нас.
Та н я . Тату, це порада чи директива?
П л а т о н (ледь усмiхнувся). Постанова. (Згорнув блокнот, окуляри, пiдвiвся.) Сьогоднi пообiдаєте, дiтки, без мене. Пiду вiдпочину... (Пiшов до хати, на Ґанку оглянувся на своïх, нiби хотiв повернутися, i пiшов до хати.)
Уляна сказала, що батьковi треба вiдпочити, притомився. Таня питає, чи будуть вони обговорювати
постанову, а Оля говорить, що вони з Павликом згоднi зробити так, як сказав тато.
Вiд сусiдiв вривається пiсня. Таня говорить, що може, повернувся Ванько, син Крячка.
Заходить Крячко, дивується, що скiльки людей за столом — i не полiчиш. Уляна питає, чи не повернувся його син, це ж радiсть. Крячко з гiркотою говорить, що синовi ще сидiти та сидiти, а музику включив на кiлька хвилин вiн сам, бо так стало тоскно на душi...
Крячка запрошують пообiдати. Той питає, де ж це Платон Микитович. I, почувши вiдповiдь, дивується — такого ще не було, щоб Ангел вiдпочивав, i каже, що пiде до нього.
Сiм'я починає обiдати. Таня пропонує випити за тата, а спершу заспiвати своєï дитячоï:
I сказала стиха мати:
— Не пустуйте, бо йде тато! — I сказала стиха мати:
— Спати, дiти, бо йде тато! — I сказала стиха мати:
— ïжте, дiти, бо йде тато. I сказала стиха мати:
— До роботи, бо йде тато.
З хати Ангелiв виходить Крячко, сам не свiй. Ледве стримує чоловiчий плач: — Як ïм сказати, що в них уже немає тата! Уже немає батька! Уже немає Платона! Чути пiсню:
I сказала стиха мати:
— Хоч женитись, спитай тата. — I навчала тихо мати:
— А як жити, скаже тато.
