Ранок без вечора
Категории
Оригинал
Сонце пробивається крiзь зеленi штори, будить дiвчинку. Лiто. Щиро, вiд усiєï душi кукурiкає пiвень. Чорнiють вiд ягiд кущi смородини, падає стигла малина, вишнi аж бризкають соком.Качата стовпилися бiля миски з кукурудзяною кашею. Мала п'є молоко, а бабуся загадує роботу: нарвати кропу, перебрати, почистити цибулю, принести дров.
У хатi холодно й темно, й дiвчинка думає, як би швидше втекти з неï. Бабуся свариться, що онука йде нечесана, говорить, що дiвчата з такою шалапутною й гратися не захочуть. Мала вiдповiдає, що це вона з ними бавитися не хоче, й вискакує з хати.
На небi — одна тiльки хмарка. Дощу, скорiш за все, не буде. У сестрину торбину дiвчинка кладе хлiб для качат, шматок собi зi смальцем та зеленою цибулею. Натягає на голову капелюха. Добре було б ще й каченят посадити в кошик та перенести через дорогу, бо там раз за разом машини.
Найкраще, коли каченята бовкнуть у воду, замахають лапками, закрутять хвостиками. Коли захочуть, самi можуть вибратися на берег.
Дiвчинка ставить ноги у воду. По мосту ïдуть машини, неподалiк бульдозер риє яму. Сонце пiднялося високо. Стара баба Орина пасе свою корову. Коли що, можна б ïй i допомогти. Дiвчинка береться шукати в прозорiй водi гарнi камiнцi. У неï ïх уже цiла коробка вдома. Качата вилiзли на берег, а мала попросилася в них пiти погуляти берегом. Йшла берегом, обминаючи засохлi будяки, зривала звiробiй.
Сонце почало припiкати. Дiвчинка пiшла купатися, i течiя зносила ïï на мiлке. Вода гралася з нею, вилазити не хотiлося. Сидiла, поки не змерзла. Проковтнула, як голодне звiря, свiй обiд, надробила каченятам ïхнi пiвхлiба, не втерпiла, щоб i собi не вiдламати шматочок. Треба сидiти, поки баба Орина знову не прижене корову з обiду.
Потiм приïде мама з роботи й привезе малiй ïï улюблене морозиво, А тодi вони з мамою будуть обривати смородину i перетирати ïï з цукром, далi повечеряють i всiєю родиною дивитимуться телевiзор. I так аж до смертi. Вона сама не знала, як спало на думку ïй це слово, i злякалася.
Озирнулася — нiде нiкого. Слово нiяк вiд неï не вiдчеплювалося. Хоч би хтось прийшов та заговорив до неï!
Бабця казала, що в таку пору з рiчки пiднiмаються утопленики. Мовби на власнi очi бачила, як дитина йшла поверх води й кликала маму.
Мала залiзла в кущi, вiдвернулась вiд рiчки, затулила вушка i застигла нiмою грудочкою, нiби загублене мамою пташеня.
За ïï спиною поверх води йшли дiти, жiнки й чоловiки. То був ïхнiй час, ïхнє свято: слiпучого полудня пройти, наче по сушi, тiєю рiчкою, що забрала ïхнi тiла пiд час повенi.
Дiвчинка вiдчула, що вони вже пройшли. Серце ïï застукало рiвнiше, а мостом проïхала машина.
Висновки
У новелi Г. ПагутякРанок без вечоразмальованi почуття дитини, яка раптом вiдкрила для себе страшне й незбагненне слово. До цього вона жила, допомагала бабусi й мамi, мала своï нехитрi розваги та радощi. Думала, що так буде вiчно, що завжди буде ранок, а вечiр нiколи не настане. Вiдкриття злякало ïï, змусило пригадати страшнi iсторiï, якi бабуся розповiдала про утопленикiв. Тiльки рух машини по мосту прогнав жахливi видiння.
Кажуть, що дiти щасливi, поки думають, що вони безсмертнi. Нiкому не вдавалося ще вiдмiнити одвiчнi закони природи, тому треба, мабуть, цiнувати кожну хвилинку, вмiти радiти життю — найвищiй цiнностi, яка є в людини.
Звичнi, буденнi епiзоди перемежовуються у творi з вiдточеною, прихованою грою уяви, фантазiï, як модернiстичне розгортання наскрiзноï метафори.
