НА БIЛОМУ КОНI (РОЗДIЛ IЗ КНИГИ СПОМИНIВ I ВРАЖЕНЬ )

Категории

1.   1 Улас Самчук

1972р.

Оригинал

... Знаю, що мiй прадiд по батьковiй лiнiï звався Кирилом, а прапрадiд Йосафатом... А прабабуня звалась також Євдокiєю... По материнiй лiнiï прадiд звався Михайло Рудий-Мартинюк, а прабабуня — ще одна Євдокiя, дочка ще одного Кирила.
Батько мiй Олексiй Данильчук-Самчук народився 27 жовтня 1869 року, був одружений двiчi, перший раз приблизно 1889 року, жiнка його Марiя з села Мизочика померла нагло 1899, залишивши двоє сирiт — Катерину 1 Василя. Другий раз вiн одружився 1900 року, жiнка його, моя мати Настасiя з роду Руда-Мартинюк, народжена 23 грудня 1877 року. Вiд цього шлюбу було п'ятеро дiтей —а Петро, Пилип, Улас, Федот i дiвчина Васса, яку ми звали Василиною. Петро i Пилип померли на шкарлятину, коли першому було три роки, а другому два. Обидва померли одного мiсяця, i я ïх не пам'ятаю. Федот народився 1908 року, а Василина 1912.
Оце i є те корiння, що в'яже мене з Дерманем. Усi моï предки були хлiбороби, за панщини крiпаки, за винятком одного з давнiх предкiв Данила Гуци, який прибув на наш куток Запорiжжя ще за давнiх часiв. Оповiдали, що за Хмельниччини i що вiн був козаком. Мiй батько залишив Запорiжжя (Дермань дiлився на кутки, i наш куток звався Запорiжжя) 1907 року i вибрався на хутiр Лебедщину — п'ять кiлометрiв вiд Дерманя, де мав п'ять десятин землi. Згодом вiн помножив свою власнiсть на ще одну десятину, а 1913 року залишив i це мiсце, переïхав до Тилявки, де вже набув чотирнадцять десятин.
А взагалi мiй рiд не походив з багатих. Мiй дiд Антiн мав дев'ять десятин панщизняного надiлу, але на них вiн мав чотири сини — Ялисея, Олексiя, Омелька i Парфена, д до того дочку Лукiю. Лише впертою й послiдовною працею мiй батько i мiй дядько Ялисей набули бiльше грунту на Крем'янеччинi, дядько Парфен залишився на нашiй прабатькiвщинi, а дядько Омелько був вiдданий у приймаки до Пiвчого. Цей останнiй нiколи не був господарем, здебiльше гуляв, байдикував, за революцiï був за бєдний клас i належав в родинi до постiйноï опозицiï. З таких у нас звичайно рекрутувалася савєцка власть...
Не дивлячись на те, що мiй батько мав лише три групи народноï школи, а мати знала лишень три лiтери — А — як крокiвка, Ж — як жук, i О — як калачик, вони намагалися дати своïм дiтям кращу освiту, посилати на вищi школи, з чого скористався лише я, бо решта моïх братiв волiли зiстатися дома i бути далi хлiборобами. З синiв мого дядька Ялисея дiстав вищу освiту — iсторично-фiлологiчний факультет Варшавського унiверситету — лише Григорiй, який пiзнiше був доцентом Львiвського унiверситету, десь 1940 року був заарештований i бiльше не вернувся.
Таке родинне тло мого Дерманя. I хоча мiй батько залишив це мiсце ще перед першою свiтовою вiйною, я був тiсно зв'язаний з ним духово i фiзично значно довше, бо коли я скiнчив 1917 року народну школу в Тилявцi, я одразу перейшов на вищi школи до Дерманя, вступив до так званоï двоклясовоï школи при семiнарiï, яка пiзнiше, за украïнськоï влади, була перейменована на чотириклясову вищу початкову школу, з якоï я мав намiр перейти до учительськоï семiнарiï. Але 1920 року, коли я був у третiй клясi вищепочатковоï школи, всi цi школи поляки нам закрили, i цього ж року я склав iспит до п'ятоï кляси украïнськоï гiмназiï в Крем'янцi, якоï не скiнчив, бо перед самим закiнченням мене покликали до вiйська. Наша приватна гiмназiя вiд рекрутства не звiльняла.
Можливо також, з помсти за це я вирiшив взагалi звiльнитися вiд опiки братiв слов'ян i стати бездержав ним громадянином свiту, скориставшися претекстом вiйськовоï служби.
Але все це було... За царя, за вiйни, за революцiï, за перших рокiв Польщi. То були винятково нерiвнi часи, повнi зривiв, змiн, перешкод, труднощiв. Ми не могли систематично вчитися, нормально розвиватися, надiятися на нормальну працю.
Людина здебiльша живе життям минулого, особливо раннього, початкового... Дитинство живе в людинi вiд початку до кiнця ïï життєвого кола, бо це найкраща частина ïï центру, вiчно освiжаюча субстанцiя, яка утримує ïï в чистотi й оптимiзмi. I грiзний, загартований в боях воïн, i одчайдушний злочинець, i мудрий старець у хвилини глибоких криз стають дiтьми з iменням матерi на устах.
А якi вражаючi тi мiсця, якi б не були вони скромнi, де наше дитинство протiкало. Кожна точка такого простору лишається в пам'ятi, кожний звук, кожний настрiй, кожна пора року, кожна змiна погоди... I небо, i земля, рослини i живi тварi, жива i мертва рiч — все це лишається з нами назавжди.
Моє дитинство проминуло ось у цьому просторi. Бачу його виразно тому, що це мiсце було для мене заборонене. Це лежить ось там далi, зараз за Гiльчем, починаючи з села Лебедi з його долиною, лугом, рiчкою, ставками аж до Дерманя. Швидко минаємо великий залiзничий вузол Здолбунове, такий пам'ятний менi з часiв революцiï. Тут вiдбувалися сутички рiзних сил того виняткового часу, якi мене iнтригували... Минаємо села Лiдаву, Гiльче, минаємо Лебедi. Цi назви врiзалися в мою уяву назавжди. Ось те саме Гiльче, куди ми ïздили на Миколи на отпуст. А ось Лебедi, куди посилала мене мати за три верстви до лавки за керосиною, сiллю, сiрниками та оселедцями. Типове украïнське село-присiлок, розложене здовж долини з рiчкою двома рядами хаток з садками, городами и сiножатями. Воно не мало нi школи, нi церкви, лебедяни ходили за цими потребами до Дерманя, Гiльча або Верхова, але вони мали добрий земський банк, а тому ïх село виглядало заможно. Тепер воно має також свою школу.
Минаємо Лебедi... I ось та Лебедщина — долина з лугами i рiчкою, де був одинокий наш хуторець з трьох будинкiв: хати разом з хлiвом пiд одною покрiвлею,, клунi на мурованих з каменю стовпах насупроти хати i свининця, курника та дровiтнi пiд одною стрiхою навпоперек... Пiд пригiрком, над дорожиною з молодим садом i городом та виглядом на луг, на протилежний схил долини, покритий молодим сосновим лiсом, i на млин з захiднього правого боку. Чудове, затишне, поетичне мiсце, виповнене мiстерiєю перших дитячих вражень.
I от, повний спогадiв, я наближаюся до того мiсця, i яка шкода, що я не сам i ïду автом, а не йду босими ногами витоптаною стежкою здовж лугу, покритого зеленою травою, ромашками, конюшинкою, Петровим батогом, вiд нашоï криничний з кадубцем пiд вiльхами з ïï дуже прозорою холодною водою до цього ось мiсця, де стояв той хутiр. Як добре було б побути тут деякий час з самим собою.
А що сталося тут за цi двадцять вiсiм рокiв, вiдколи ми це мiсце залишили? Безконечно багато. Зникли не тiльки всi ознаки хутора, але й тi лiси, що оздоблювали обидва схили долини, i тi верболози над рiчкою, i те стависько з його пишними очеретами, i навiть сама рiчка та млинок звузилися i зменшилися до невпiзнання. Яка шкода, що природа нашого краю так на очах бiднiє i немає нiякоï ради, щоб запобiгти цього спустошення. Тепер тут усе довкруги виглядає, як один великий, стовчений вигiн.
Ми зупинилися приблизно на тому мiсцi, де стояв наш хутiр, але все довкруги так змiнилося, що я не мав певности, чи воно те справжнє. Поблизу на полi працювали люди, якi, мабуть, були здивованi появою нашого авта в такому безлюдному мiсцi, i я покликав чоловiка, щоб вiн допомiг менi розiбратися в ситуацiï. Вiн був здивований I зрадiлий, коли довiдався, хто я i чого шукаю, бо вiн чув про мене, i про Скрипника, i про мого батька, i про наш хутiр... Ми вже спiльно розшукали те мiсце, нiчого там не знайшли вiдмiнного, лише Шеккер зробив при цьому кiлька фотозняток, i одна з них була пiзнiше помiщена у першому числi нашоï газети Волинь.
Пiсля цього ми поïхали далi, побiля чеського млина, побiля того мiсця, де колись був млин i монастирський став, вiд яких не залишилося тепер нiякого слiду, через Городнє до Лисiв i виïхали на майданчик помiж семiнарськими будинками i монастирем з його трьома старими липами, мiж якими все ще стояв пам'ятник, так званий Дволикий Ян, призначення якого не знаю i до цього часу. Це центр села, яке на кiлометри, по ярах i горбах, розляглося на всi боки, недiлями i святами тут звичайно великий рух, сюди сходяться дерманцi з усiх своïх куткiв, колись тут крутилися каруселi i вiдбувалися малi ярмарки. А ось тi великi будови школи, в яких я побирав свою мудрiсть, i старовинний, оточений муром, з високою дзвiницею монастир, з яким пов'язано стiльки спогадiв i пригод.
Зараз тут порожньо, безлюдно i тихо. I сумно... На всьому помiтне спустошення. Майже зникли чудовi сади — сливи, яблунi, горiхи... Ясеновий гай пiд мурами i алея високих ялин за муром, якi так гарно виринали з-за мурiв i шумiли навiть при тихiй погодi. Все це тепер зникло. Лише рештки дерев, лише пара смерек i занедбанi будови з поржавiлою бляхою дахiв.
Ми поïхали далi побiля великоï приходськоï церкви, зробили кiлька зняток на тлi монастиря, пробували заходити до о. Кульчинського, не застали його дома i поïхали далi на моє Запорiжжя.
Але доïхати туди модерними засобами комунiкацiï не було простою справою. Це таки справдi Запорiжжя, на горi, на краю села, за лугами та ярами... Крутi, немощенi, старосвiтськi дороги... Наша машина зо всiх сил намагалася вивезти, але взяти гору до Балабiв ïй не вистачило снаги. На одному дуже критичному, бо вузькому й глибокому, мiсцi вона одчайдушно загарчала, зупинилася i не пiшла далi. Нiякi зусилля нашого прекрасного шофера не дали наслiдкiв. Отже, ми засiли, можна сказати, на серединi дороги.
Розумiється, сама поява якогось авта в такому закутку була неабиякою сенсацiєю. З дворiв, садiв i городiв почали збiгатися спочатку собаки, за собаками дiти, за дiтьми жiнки, за жiнками чоловiки... Несподiвано появився i мiй двоюрiдний брат по материнiй лiнiï Андрiй Рудий. Почалося пiзнавання, дивування, чоломкання. Нам треба звiльнити дорогу, яку ми зовсiм затарасували, поблизу була садиба моïх старих знайомих Шевчукiв, i ми попрямували до них. Застали ïх у клунi при скиданнi снопiв, i вони були дуже здивованi, що до ïх двору ввалюється якась юрба людей, а до того ще й впихають якесь авто. Ще бiльше було ïх здивування, коли вони побачили i пiзнали нас, чого вони аж нiяк не могли сподiватися.
До речi, Йосип i Мотря Шевчуки обоє мають закiнчену середню освiту, вiн учительську семiнарiю в Дерманi, а вона спочатку вчилася у вiдомiй жiночiй гiмназiï в Острозi (Острозьке братство), а пiсля закiнчила гiмназiю в Крем'янцi. Це жертви польськоï екстермiнацiйноï полiтики, яка ïм обом, як украïнцям, заборонила працювати за учительським фахом, i вони мусiли залишитися при сiльському господарствi.
Отже, це хлiбороби з нужди, але хлiбороби прикметнi. Мотря — дочка вiдомого в Дерманi господаря Михайла Мартинюка, всi дiти якого дiстали порядну освiту. Най старший його син Iван скiнчив землемiрство, молодший Федiр, мiй одноклясник, закiнчив медицину в Женевi. Всi вони визначалися як господарi, як люди громадськоï iнiцiятиви, як фахiвцi... Вони мали гарно упорядкованi гоподарства в селi i на хуторi i могли бути зразком господарювання взагалi.
Вiстка про наше прибуття швидко рознеслася, подвiр'я Шевчука повнилося людьми, переважно моïми спiвпастухами, спiвшколярами, спiвпарубками Макарами та Архипами. Появився i Семен Андрущук аж iз-за рову, до якого ми, властиво, прямували. Багато розмов, запитiв, здивування. На нiчлiг наше товариство подiлилося: ми з Шеккером пiшли до Семена, а Степан Iванович з шофером залишилися у Шевчукiв. Завтра маємо зустрiтися бiля церкви.
Вже затемна йдемо навпростець стежкою через яр, на другий куток Запорiжжя. До болю знайомi мiсця, з залишками колишнiх пишних садiв та ярiв, гаïв, городiв. Стiльки тут було цвiту та соловейкiв. Зараз це мiсце майже спустошене. Це були переважно багатшi садиби, ïх обложено неймовiрними податками, до того додалися суворi зими, сади вимерзли, а гаï, дерева, плоти вирубанi на паливо. Нi корови, нi свинi, тiльки Сталiн на стiнi,— казали про таке селяни.
Велика радiсть зустрiчi з моєю найдорожчою двоюрiдною сестрою Палажкою, жiнкою Семена, матiр'ю двох дiтей, дiвчини Антонiни i хлопця Тараса. З Палажкою в нас багато спiльно пережитого, ще поки дядько Ялисей не виïхав до Тилявки, я постiйно у них жив, ходив вiд них до школи i почував себе, як дома. Палажка була моєю i сестрою, i господинею, i втаємниченим у рiзнi проблеми другом. Коли вона виходила за Семена, я був дружбою на весiллi.
А Семен — це особливий роздiл нашоï дiйсности. Найчистiший колись пролетар, сирота, бундючний матрос Балтицькоï фльоти з крейсера Пєрєсвєт, перший з перших, що пiднiмали красный флаг революцiï великого жовтня, один з органiзаторiв протиукраïнського повстання тут, у Дерманi, 1919 року (вiдомий напад на Здолбунiв), гнаний i переслiдуваний пiзнiше польською полiцiєю, а разом тепер перший з перших куркуль, перший господар на цьому кутку, перший розкуркулений i перший кандидат на вивiз до Сибiру, який уникнув висилки лише випадково. Впертою, послiдовною, розумною працею вони обоє почали 1920 року з маленькоï хатини-пустки без вiкон i дверей, побудували прекрасну велику, криту залiзом хату, прекрасну муровану клуню, такi ж самi хлiви i повiтки, мали дванадцять голiв рогатоï худоби, шiсть безрогоï, безлiч дробу, невеличку крамницю i троє гарних коней... Тепер з того лишилися голi мури будинкiв, одна корова, одна ялiвка i пара худих коненят. Все з'ïв Сталiн... Але вони знов зводяться на ноги i думають починати наново... Тепер йому не згадуй про його геройське матроство (Ет, були слiпаки), вiн сам i його родина давно вже не тi.
I яка радiсть, що ми знову зустрiлися, але ми й тут уже не самi. Скоро i сюди почали сходитися люди — далекi i близькi, переважно тi, з якими ми зналися вiд дитинства. Прибув i найближчий нащадок нашого роду, наймолодший брат мого батька, кривий дядько Парфен, що живе тут поблизу, за гаєм, на нашiй прадiдiвщинi, прийшло кiлька дуже близьких сусiдiв Бухалiв, Серед, Андрущукiв... Несподiвано появився весь спотiлий, тяжкий доктор Федiр Мартинюк, який мешкає аж бiля монастиря. Вiн довiдався про наш приïзд, розшукував нас по цiлому селi, ледве знайшов i тепер вимагає, щоб ми йшли до нього ночувати, проти чого зняв рiшучий протест Семен, заявляючи, що хоч вiн i не доктор, але хата його не гiрша вiд докторовоï i для нас тут вистачить мiсця.
Щоб полагодити справу полюбовно i не доводити до гострого, Семен роздобув негайно кiлька старих, гранених пляшок легендарного волинського самогону, зсунули два столи, покрили бiлими скатертинами, Палажка додала до цього порядне кiльце не менш легендарноï ковбаси, ще кiлька перерiзок традицiйного сала, i славетна запорiзька гостина почалася.
Приємно i радiсно бути в такому товариствi, це ж бо все героï моïх писань, найближчi стражi роду. Дермань та його Запорiжжя завжди тримали мене при життi, наповняли мене надiєю, i коли я буваю мiж цими людьми, здається, що я в якiйсь старовиннiй, барвистiй легендi, переповненiй чудодiйними пригодами, мовби з оповiдань Одiссея.
Наш бенкет протривав до пiзньоï ночi, було гармидерно, рухливо, безтурботно. Перший раз за всi минулi роки цi люди почували себе вiльними. До цього часу вони були переважно кандидати на вивiз до Сибiру, i той дамоклiв меч протягом двох з половиною рокiв надавав загальний настрiй ïх щоденному побутовi. Мало ночей спали вони спокiйно, бо звичайно вивозили людей ночами. Ця дивовижна система соцiялiзму видумала саме таку форму поведiнки з живими людьми, вважаючи це за велике досягнення гуманiзму. Iсторiя напевно зумiє це належно оцiнити, i людство майбутнього, з перспективи часу i простору, видiлить цей перiод своєï минувшини як приклад великого затемнення людини в людинi.
А другого ранку, як велить закон цього села, ми всi збиралися до церкви. У Дерманi йти до церкви значило виконувати певний ритуал. Це значило йти до церкви, на концерт, в оперу, на виставу мод, на прогулянку, на зустрiчi й залицяння одночасно. Йшли масово, урочисто, святочно. Бiля церкви (приходськоï чи монастирськоï) зустрiчалися зо всiх близьких i далеких куткiв рiдня, куми, свати, приятелi, закоханi. Для молодi це карнавал, парада, вистава. Парубки i дiвчата, гуртами i поодинцi, у найкращих одягах повiльно проходили туди й назад вiд приходу до монастиря, однi одних оглядали, мiнялися привiтами, заувагами, робили знайомства, домовлялися на вечорницi, на музики, на побачення. Дуже часто це було передгрою ïх одруження.
Дорослi i старшi вiддавали також данину Боговi, вiдстоявши офiцiйну частину богослужби до достойно чи отченаша, виходили пiсля статечно, без поспiху на широке, обгороджене залiзним парканом подвiр'я пiд липи, акацiï i горiхи i тут творили форум, стояли мальовничими гуртами, обговорювали погоду, урожай, сiльськi сенсацiï, велику полiтику i поточнi справи. Жiнки звичайно обсiдали всi колоди, всi лавки, а при добрiй погодi i всi травники. Розумiється, теми ïх невичерпнi. Не було таких таємниць, яких би вони не знали, не було таких залицянок, заручень, шлюбiв, яких би вони не обговорили до останнього рубчика. Все це вимагало особливоï делiкатности, винятково вишуканоï мови, надзвичайно тонкоï iнтерпретацiï. Дорогенька кумасю, милий сватуню, хороша сусiдонько, ваш гарний синочок, ваша красуня донечка. Сумнiваюся, чи найвища англiйська аристократiя могла похвалитися бiльш вишуканою мовою, нiж дерманськi кумасi на церковних колодках.
Перед брамою звичайно стояли рядами пiдводи. Було добрим тоном приïхати до церкви гарно вимощеним i застеленим килимом возом I добре вичищеними, з заплетеними гривами кiньми. А пiд час сезону весiллiв до цього додавалися ще розкiшнiшi оздоби з барвистого паперу. Хто з дерманцiв не хотiв блиснути своïми кiньми або своïм гарним возом. Це вже така людська прикмета...
Приходська церква була простора, широка, з великою банею. Служба вiдбувалася повiльно, довго, урочисто, з безконечними парастасами, панахидами, вiнчаннями, хрещеннями. Правив звичайно священик-благочинний, колись Клавдiй Iваницький з дияконом о. Дам'яном i дяком з сiльськоï громади. Прислуговували два малi прислужники у вiдповiдних пiдрясничках i звичайно пишний та солiдний церковний староста. Спiвали два хори, один вгорi, на хорах, i один внизу, на крилосi. Хором заправляв досвiдчений диригент, виконували найскладнiшi херувимськi Бортнянського, Веделя й iнших композиторiв.
При церквi дiяло дуже старе, ще з сiмнадцятого столiття, братство, що складалося з братчикiв i сестричок старшого вiку, завданням яких було утримувати церкву в належному порядку, дбати про ïï красу, свiтити на євангелiє свiчки, влаштовувати громадськi обiди. Цей останнiй ритуал користався особливою увагою i вiдбувався досить часто. Влiтку на звичайному свiжому травнику в саду, а зимою в залi спецiяльного церковного будинку, який звався проскурницею. Пили, ïли, братчики дбали про пiвока, а сестрички про смажену капусту, вареники, сметану, пирiжки. Боханцi, паляницi, книшi споживалися в незчисленнiй кiлькостi i були невiд'ємним додатком при кожнiй оказiï.
З церквою пов'язане цiле життя тутешньоï людини, особливо в ïï раннiх роках. I не лише релiгiйне, а передусiм соцiяльне, громадське, суспiльне, культурне. Для селянськоï дитини це було єдине мiсце, де вона вiдривалася вiд нудноï буденщини. Великдень, Трiйця, Рiздво, Водохрищi, крашанки, коляда. Сюди сходилися рiзнi люди: пани, учителi, учнi, службовцi, чехи, жиди, москалi (солдати), що приходили на вiдпустку, матроси, гвардiйцi. Все це давало поживу фантазiï, викликало бажання пiзнати свiт i життя поза обрiями цього простору. Це було свято серед буднiв, барвистiсть серед сiрости, музика серед беззвучности.
Пiзнiше я мав нагоду бувати в Нотр-Дам у Парижi, в соборi св. Петра в Римi, я подивляв ïх монументальну величнiсть, багатство i розкiш ïх будози, але не знаходив у них тих емоцiй, що якимись особливими чарами в'яжуть нас з божественнiстю. Пригадую, коли я дивився з висоти Сакре-Кер на Париж, я чомусь думав про цю церкву св. Трiйцi в Дерманi.
А тому ця недiля була для мене подiєю. Я повернувся назад i знов iшов до церкви. У Дерманi. З Запорiжжя. Дуже знайомими стежками, на яких не було мiсця, до якого б не торкнулися моï босi ноги. Спочатку перелаз з нашоï Гуцiвщини на Мотрине, далi стежкою попри Мотрин лiшник до Ляшого займиська, вниз займиськом з його старими березами, дубами й липами до перелазу на вигiн. Далi вигоном з криничиною i копанками до ще одного перелазу на Шавронське. Далi Шавронським лугом з високими, стрункими вiльхами здовж потоку до Монастирського... А там уже вгору твердою широкою стежкою з виглядом на монастир праворуч, все вище i вище, аж поки не покажеться з-за гори позолочений хрест приходськоï церкви, який починає на очах рости, аж поки не виросте у широку, алюмiнiйового кольору баню, що домiнує понад зеленим простором садiв.
На жаль, на цей раз я не йшов дослiвно до церкви через Мотрине i Ляшове займисько. Не дивлячись на довге бенкетування минулоï ночi, я прокинувся дуже рано. Було не до спання. Я ж на Запорiжжi. Треба все бачити, до всього доторкнутися. Перш за все треба пiти на нашу Гуцiвщину, мiсце мого роду з прапрадiда, i далi. Мене поймає нетерплячка дитини, бо ж це справдi те по-дитячому вразливе мiсце нашоï душi, яке не визнає норми чи стриму. Постають в уявi батьки, дiди, рiд, поколiння, у цiй землi ïх корiння, у цьому повiтрi ïх дух, а тим самим i моє корiння, i мiй дух. Я вирвався звiдсiль i пiшов у свiт, але я тут побачив свiт i пiзнав його. Це та точка плянети, що дала менi перше опертя з ембрiону моєï матерi i мого батька, з атома ïх духа i тiла, щоб пiзнiше я став частиною великого, видимого космосу, буття. I саме тому ця точка плянети для мене така дорога.
Вiд Семена до Гуцiв всього лише чверть кiлометра ходу стежкою через Трихонове i небагато далi дорогою поза садами. Ходили звичайно стежкою, спочатку через густий, молодий лiшник вниз до перелазу, далi Трихонiв сад i город, i знов перелаз, i, нарештi, Гуци. Назва Гуци це назва нашого роду, назва якогось нашого далекого предка, як i назви iнших мешканцiв Запорiжжя: Бухалiв, Серед, Балабiв. Нова наша прийшла назва Данильчукiв-Самчукiв не прищепилася на цьому мiсцi, вона лише в урядових паперах, але тут вона чужа й нелегальна. Цiле село нас знає як Гуцiв — колись i тепер.
Територiя нашого гуцiвського царства невелика, це лише пiвнiчна частина запорiзького горба, вкритого садами, лiшниками, бгiжами, городами, порiзаного яром i вiддiленого з пiвночi вiд решти села стрiмким, глибоким кам'янистим яром з його долиною, криницею пiд трьома вербами i вигоном. На найвищому мiсцi горба примiстилася садиба Гуцiв, двох братiв: мого дiда Антона i його молодшого брата Iвана. Це були переважно дерев'янi забудiвлi: хата, зложена з круглякiв у зруб, дильована клуня, хлiви та повiтки. Все крилося соломою, стрiхою, снiпками з стропами, пiдстрiшками й капiжами. Довкруги був сад, переважно сливи-угорки, але також яблунi, грушi, черешнi, вишнi й горiхи. А далi город i другий, молодий сад, що разом з лiшником i сiножаттю простягався до одного з потокiв, з яких починається рiчка Устє, що десь там далi, бiля Рiвного, впадає до Горинi.
Антiн та Iван, дарма що рiднi брати, вдачу i долю мали рiзну. Жили вони межа в межу, рiг у рiг, до них доïжджали через одну браму, ïх стежки далi вниз до води перетиналися, але жили вони дуже по-рiзному. Антiн, як сказано, мав чотири сини i одну дочку i жив по-мужицьки, тобто селянином-хлiборобом. Але брат його не женився, а пiшов у свiт i десь там, у Корцi чи деiнде, у графа Сангушки за льокая состояв. I жив по-панськи.
Мав чистi руки, фрак, часи i на ногах штиблети. Але все-таки вiн чомусь повернувся на своє, привiз з собою свою панi, тобто мiщанку з Здолбунова, i вони почали господарити. У них родилися паненята: чотири дочки — Лiза, Надя, Оля i Маня, та два сини — Трохим та Методiй.
Але так само як з Iвана не буде пана, так i з пана не буде господаря. У них було гарно в хатi, на стiнах висiли фотографiï, на вiкнах фiранки, ïх дiвчата вдягали кальошi i носили парасолi, вони грали на балалайках, i до них заходили паничi з семiнарiï, але господарство ïх виглядало мiзерно. Всi ïх будинки були бiднi, клуня городжена плотом, пара хвостяк худоби i пара миршавих коненят.
I не завжди досить хлiба.
Зовсiм вiдмiнно було в його брата-мужика Антона. В початках це було приблизно те саме, що й в Iвана. У невеличкiй з трьома вiконцями хатi з хатиною через сiни жило 12-14 душ, три поколiння — дiди, сини i внуки. Була нужда, тiснота, нестача. Часто пiд весну звичайний хлiб бував ласощами.
Так було за дiда... Але вiдмiннi порядки внесли сюди його сини — Ялисей i Олексiй. Спочатку це був лише Олексiй, дарма що молодший, бо Ялисей вiдбував трирiчну вiйськову службу. Олексiй дуже молодим одружився, бо. треба було господинi, i працював, як кiнь, за десятьох. А коли вернувся з москалiв Ялисей, вони вже разом дуже швидко почали розширяти своï володiння... Прикупили в Лебiдщинi п'ять десятин землi, збудували там хутiр для Олексiя, молодшого дядька Омелька видали в прийми до Пiвча, а дядько Ялисей з наймолодшим братом Парфеном (ми вимовляли Пархвен) та молодим ще сином Василем заходилися коло Гуцiвщини. Збудували простору на мурованих стовпах клуню, мурований з каменю хлiв, велику шопу-майстерню, при нiй комору, окремо магазин на збiжжя, показну в'ïздову браму, свининець, дровiтню. А скiнчивши з цим, 1912 року знесли стару дерев'яну хату i збудували нову, муровану, криту залiзом, на три кiмнати з кухнею i подвiйним склепом на яблука. ïх садиба виглядала заможно, солiдно, дуже вiдмiнно вiд садиби Iвана, у якого нiчого не змiнилося.
Але згодом i цього стало замало. Одружився дядько Парфен, одружився Василь. Гуцiвщина з ïï вiсьмома десятинами стала рiшуче затiсною. А тому 1924 року Василь забрав свою родину разом з батьками i по слiдах свого дядька Олексiя виïхав до Тилявки, де у помiщика Леха набув тринадцять десятин поля. На Запорiжжi залишився лише Парфен з своєю не дуже щасливою родиною.
Одначе для всiх нас Запорiжжя лишилося тим, чим було,— дорогим старим родинним гнiздом. Ми його нiколи не забували, щороку, особливо на празник, на Зеленi свята, туди з'ïжджалися, щоб побути всiм разом на старому мiсцi. Для мене це мiсце мало виняткове значення, це був другий мiй дiм, звiдсiль я виходив вищу початкову школу, тут пережив бурхливу дерманську революцiю, тут мав багато друзiв, тут також почав першi кроки знайомства з великим свiтом. Поки що через книжки. Учительська семiнарiя, монастир, а також i наша школа мали великi бiблiотеки, i з ними я мав дуже близький, постiйний контакт. Запорiжжя мало для мене також велике чуттєве, емоцiйне значення, воно було пов'язане з великою мiстерiєю, про нього було багато легенд та переказiв, його предки походили з запорожцiв, вони викликали в мене уяву про ïх романтичне минуле, нагадували чимось вiкiнгiв, i навiть цi ïх нащадки — Бухали, Балаби, Середи та моï Гуци — здавалися менi iншими вiд решти наших селян. А з цим рiзнi легенди про вiшальника Ляша, вiдьму Улiту, упиря Казмiрця, злодiйську банду, що тероризувала село, i багато такого iншого, що давало безлiч поживи для уяви й фантазiï. За винятком кiлькох, тут були прекраснi господарi, iнiцiятивнi люди, думаючi фiлософи, шукачi земель... Але саме за це ïх жорстоко переслiдував i майже розгромив новий бiльшовицький режим.
Коли я прибув тепер на Запорiжжя, я його сливе не впiзнав. Ще недавно, за Польщi, це було квiтуче, пишне селище, тепер же воно виглядало мовби пiсля пожежi або чуми. Майже зникли дерева, вимерзли зовсiм сливовi сади, горiхи, делiкатнi сорти груш i яблунь, зникли всi огорожi. Великi господарi, як Семен Андрущук, Архип Бухало, Балаби ледви трималися, бiднiшi голодували... А моя Гуцiвщина майже перестала iснувати... З неï лишилася тiльки дуже занедбана хата, кусень мурованого хлiва, напiврозвалений свининець, мурованi стовпи з клунi, кiрат без машини серед двору i єдиний вiз без якого-будь накриття. Вiд великоï майстернi, магазину, комори не залишилося й слiду. На половинi дiда Iвана, де тепер жив його син Мефод з родиною, залишилася тiльки стара дерев'яна пiврозвалена хатина i бiльше нiчого. У нашiй гуцiвськiй хатi жив тепер дядько Парфен з жiнкою Вiвдею i двома дiтьми Вiктором i дiвчиною, iм'я якоï вже не пригадую. У Парфена була одна коняка, корова, вiз i сiчкарня. У свининцi було порося, а по дворi, що виглядав, як вигiн, ходило мало курей. На половинi Мефода, крiм його староï матерi i?, численних дiтей, не було дослiвно нiчого. З чого вони жили — було для мене великою загадкою. Назовнi вони виглядали, як цигани, всi босi i, здавалося, навiть немитi. Таке сталося з колишнiх наших панiв.
Розумiється, я зробив серiю зняток своïм цайс-iконом, Шеккер Ляйкою, ми побули коротко у Парфена, просили не турбуватися за гостину, видно було його достатки, а потiм вiдiйшли. На душi у мене було тяжко. I чомусь соромно.
Соромно за нас, за наш свiт, за бiльшовизм, за Ленiна, за Маркса. Хотiлося когось просити вибачення, до когось апелювати... Здавалося, як легко було з нашоï людськоï маси зробити людей, народ, нацiю. Приклад Тилявки, Балабiв, Андрущукiв, Бухалiв. Чи не могла б з цього постати Данiя, Англiя, Америка? Але на мiсцi того ця тотальна, унiверсальна духова i фiзична руïна. Кому i для чого це потрiбне?
I це ж не тiльки Запорiжжя, Дермань... Це цiла Украïна, весь союз республiк. Весь народ, група народiв. Всi вiчнi голоди, недороди, посухи, зриви, саботажi, не виконанi пляни, кари, заслання, вигнання! Нiчнi вивози, гiстерiï пропаганди, органи безпеки. Для кого i для чого все це потрiбне? Щоб отак виглядало оце квiтуче колись гнiздо — Запорiжжя?
Менi соромно. Перед цiлим свiтом соромно. Перед iсторiєю. Перед розумом i логiкою. Чому ми найкращих наших людей знеславили, покарали, вигнали? За ïх розум, за ïх iнiцiятиву, за ïх труд. Чому вiддали життя в руки ледарiв, бiдних духом, хворих i немiчних. Яким треба було помогти, але яким не можна було вiддавати в руки керма правлiння. Iнакше-бо все впаде.
I все впало. I невiдомо, чи коли знов встане. Життя тяжко поранене... Воно при смертi.
Ми не були довго на Гуцiвщинi, зробили лише кiлька зняток, я поговорив з старою панiєю — єдиною представницею найстаршого нашого роду, яка виглядала тепер, як жебрачка, поговорив з ïï сином, моïм колишнiм товаришем Мефодом, який був нашим музикою, бо грав на скрипцi. Вiн i тепер мав скрипку, але чобiт не мав, хоч за совєтськоï влади належав до ïï аристократiï, i, здається, його єдиного з нашого роду влада визнавала за гiдну уваги особистiсть.
Поруч з гуцiвською садибою була багата, пишна, велика садиба Бухалiв... Ïï колишнiй власник Трихон уже не жив, але жила його дружина Христя, яка мала вже вiсiмдесят п'ять рокiв. Це була виняткова жiнка. Колись ми знали ïï завжди вагiтною: вона породила шiстнадцять дiтей, з яких вижило щось половина. Щороку вона ходила пiшки на прощу до Почаєва, два днi ходи в один бiк, причому туди йшли з постом, тобто нiчого не ïли аж до святого причастя. За совєтiв це обiрвалося, але вже цього року вона знов ходила. I знову пiшки. I знов з постом. Лише з нею мусiв йти один з ïï синiв. Вона ще мала звичку кожного великого посту два рази сповiдатися й причащатися, а на страсний ïждень, вiд четверга до розговiння на Великдень, також нiчого не ïсти. Вона дуже добре виглядала, нiколи не хворiла i завжди була при працi. У них було велике господарство, багато худоби, свиней, птаства, вона нiколи не мала наймичок. Пiдростали дiти — i вже вiд раннього дитинства всi мусiли працювати. Троє з ïï синiв — Максим, Василь, Євген — i дочка Федора скiнчили середнi школи, а решта — Грицько й Архип — господарили. Iншi дочки повиходили замiж...
Вони мали велику й багату забудiвлю, великий сад, гарний город, але тепер все це було на дорозi до упадку. З колишнього саду стояли лише пiвзасохлi сторчани; лiшники й огорожi зникли, а будинки ледве трималися — кандидати на руïну. Господарив тут один з братiв, Архип, з матiр'ю i своєю численною родиною, а решта всi розiйшлися хто куди. Максим i Василь були священиками на Холмщинi, i обидва загинули вiд польських партизан. Для мене ця родина з сусiднiх була найближчою, бо з Архипом i Василем ми дружили вiд раннього дитинства, з Василем кiлька рокiв ходили разом до школи, до тiєï самоï кляси.
З iнших наших сусiдiв тут жили ще Корнiй Андрущук, Антiн Андрущук (Антiн Мотрин: по матерi Мотрi) i цiла серiя iнших Андрущукiв, як також залишки родини Серед. Деякi з них все ще господарили, деякi належали до пролетарiï, колись були за совєтську власть, але тепер однаково всi без винятку проклинали ту власть на чом свiт i виглядали не багато краще, нiж мiй дядько Парфен та Мефод.
Запорiжжя справило на мене гнiтюче враження, хотiлося не бачити, скорше вiдiйти. Пригадувалися читанковi вiршi Грiнченка:
Не став би дивитись,
Хотiв би забути,
Так сили забути нема.
То рiднiï села,
То рiднiï люди,
То наша Вкраïна сама.
Так воно є. Але до церкви ми того дня не йшли, а ïхали, i навiть тим самим норовистим фiятом, якого наш шофер все-таки змусiв рухатись i рано прибув за нами. Це, одначе, не справляло менi аж надто великоï приємности, бо хотiлося бути ближче до землi, до людей i все бачити. Подорож автом цьому не дуже сприяла. Але мало було часу. Хода до церкви вимагала доброï години. I ми поïхали. По дорозi заïхали за Степаном Iвановичем, який ночував у Шевчукiв, i так усi разом у скорому часi появилися бiля монастиря.
Менi хотiлося обiйтися без уваги, без парад i зустрiчей, але цього годi тепер уникнути. Ми не могли рухатися вiльно, за нами постiйно йшло багато народу, багато признавалося з рiднi, з старих знайомих, товаришiв. Заходили до обох церков, монастир ледве животiв, але приходська церква не дуже змiнилася. Правив богослуження велетенського росту о. Кульчинський, спiвав гарний хор, було повно народу. Зараз пiсля богослуження до нас пiдiйшла делегацiя обох старостiв села (Дермань дiлився на двi частини — панську й казьонну — з окремою адмiнiстрацiєю, i цей подiл залишився до цього часу), яка просила мене сказати щось до народу. Не було ради. Ми пiшли до семiнарiï, де за совєтiв мiстився учительський iнститут, i тут, у великiй залi колишньоï ïдальнi семiнарського iнтернату, на нас чекало по вiнця повно народу. Привiтання виголосив один з старостiв, пiсля один з учителiв, Iван Мартинюк, а пiсля того говорив я. Звичайно, я був так зворушений, що не знаходив потрiбних слiв. Але мене бурхливо вiтали, а коли я зiйшов зi сцени, до мене пiдбiгла якась дiвчина, яка кинулася на шию i з плачем палко поцiлувала. Це була одна з моïх далеких родичок, якоï я вже не пам'ятав. А поза тим було повно народу, знайомих, близьких, рiдних. Моя хлоп'яча любов Нiна дорiкала менi, що ïï забув, що я говорив не про те, що треба було розповiсти щось про себе, а не про полiтику... Появилися i такi, яких я описав у моïй Волинi, а один з них, якого я представив за бiльшовика, обiцяв, що подасть на мене в суд за образу, дарма що за революцiï вiн належав до штабу бiльшовицького повстання. Я обiцяв йому виправити цю помилку. Появився один з моïх кревних, який користався в селi поганою славою, бо за Польщi належав до хрунiв, а за совєтiв перейшов до них i займався доносами. Через нього багато вислано до Сибiру. Вiн вперто мене весь час тримався, мабуть, з намiром пiдтримати свою репутацiю. Менi радили прогнати його, але вiн виглядав так пригноблено й мiзерно, що менi було чомусь його шкода. Вiн намагався щось говорити, виправдуватися, що все те наклепи, що його хочуть знищити, що вiн має багато ворогiв. Я обiцяв поговорити про це iншим разом, а поки що просив залишити мене. Менi здавалося, що всi тi наклепи вiдповiдали правдi, але судити його я не був уповноважений.
Цього самого дня тут мала вiдбутися величава манiфестацiя з приводу похорону жертв бiльшовицького терору, що ïх перевезли з Дубна i мали поховати на дерманському цвинтарi. Готувалися до великого походу через цiле село на цвинтар, i ми з Степаном Iвановичем були запрошенi взяти в цьому участь. Похiд мав прибути до села бiля години другоï, але ось наближається третя година, а його не видно. Був час обiду. На обiд запросив нас доктор Мартинюк. Не дочекавшись походу, бiля години третьоï ми пiшли на обiд. Доктор жив тут-таки на семiнарському подвiр'ï, у будинку, де колись жила семiнарська обслуга. Тут вiн мав також свою докторську амбуляторiю. На обiдi, крiм нас, були присутнi iншi члени великоï родини доктора. Обiд видався, як звичайно, величний, дружина доктора, чудова панi Маруся, про це наперед подбала. Було багато тостiв, привiтань, згадували минуле, наших батькiв. Батько доктора Михайло мав на Лебедщинi дуже гарний хутiр, це був колись єдиний найближчий наш сусiда, я ще знав ïх могутнього, найкращого в селi господаря, дiда Федора. Похiд все ще не приходив, ми мали досить часу, обiд протягнувся, тостiв було багато, настрiй був далеко не похоронний.
I аж бiля п'ятоï години нам донесли, що похiд наближається. Ми зiбралися i через колишнiй семiнарський сад, з якого залишилося тiльки декiлька сторчанiв, пiшли пiд гору до цвинтаря. Це не було так просто, дехто з нас був пiд сильним впливом обiду, але обставини вимагали поваги. Дерманський цвинтар знаходиться на найвищiй горi села, з нього довкруги розгорталися прекраснi краєвиди, посерединi цвинтаря стояла прикметна старовинна каплиця св. Онуфрiя, через цiлий цвинтар проходила широка алея, тут вiдбувалися дуже барвистi, многолюднi зустрiчi на Великдень, а особливо тиждень по Великоднi, на так званi проводи, на якi сходилося все село, правили панахиди по мертвих, а опiсля на могилах або в саду на травнику влаштовували поминки з великими гостинами. Це було також мiсце прогулянок для молодi протягом цiлого теплого сезону року. У мене з цим цвинтарем було пов'язано багато спогадiв з дитинства, а пiсля хлоп'яцтва, тут також були похованi всi поколiння моïх предкiв, могили яких, звичайно, зрiвнялися, бо в тi часи про мертвих не бiльше дбали, нiж про живих. Всi засоби моï батьки вiддавали на землю, на роздобуття нових десятин, а на пам'ятники мертвим вже не лишалося.
I, як сказано, з цього мiсця на всi боки розгорталися пречудовi мальовничi краєвиди. На пiвденний схiд широкий луг з Городищем, Застав'ям i далеко на обрiï заставським лiсом, на пiвдень i на захiд густi сади — семiнарськi, монастирськi i церковнi, а в садах бiлi будови семiнарiï з зеленим дахом, старовиннi будови монастиря з його знаменитою дзвiницею, у якiй колись мiстилася друкарня вiдомого украïнського першодрукаря Федорова, i широка баня приходськоï церкви. Iнших будинкiв, яких тут було чимало, влiтку за деревами не було видно. Внизу, пiд самим цвинтарем на захiд, стояв двоповерховий будинок староï так званоï земськоï народноï школи. Свiй цвинтар дерманцi дуже любили, старанно його упорядковували i звали його могилки з наголосом на о.
На жаль, тепер i сюди було внесено спустошення. Передовсiм, як i скрiзь, майже зникли колись пишнi сади, а все, що залишилося, це були лише незначнi рештки. Як звичайно, зникли гарнi огорожi. Дуже занедбано будинок семiнарiï. Вже за Польщi почався його упадок. За царського часу це була одна з найкращих шкiльних будов цiлоï Волинi, привiлейована школа учителiв пiд окремою опiкою вiдомого в той час архiєпископа Антонiя Храповицького — всемогутнього члена Святiйшого Синоду Православноï Церкви — найвпливовiшоï iнституцiï Росiйськоï iмперiï. Дерманська семiнарiя була особливо фаворизована, бо завданням ïï було спецiально вишколювати учителiв для русифiкацiï западно-русского края, тобто Волинi i Холмщини, як також привiслянського краю, тобто Польщi. Для цiєï школи 1912 року був побудований дуже модерний на той час, просторий двоповерховий будинок з водогоном, модерними меблями, великою бiблiотекою, фiзичним, природничим i музичним кабiнетами, вигiдним iнтернатом, дуже гарним експериментальним садом, городом i пасiкою, як також чудовими квiтниками та спортовими грищами.
При семiнарiï була пiдготована двоклясова школа, як також так звана зразкова народна школа для вправи вихованцiв семiнарiï.
За Польщi всi цi школи були закритi, ïх вихованцям не визнано права учителювати, в будовi примiщено семиклясову народну школу з польською мовою навчання, як також сюди перевели з Крем'янця так зване дiвоче епархiяльне училище, яке кiлька рокiв пiзнiше було також закрите.
Коли ж прийшли совєти — тут вiдкрито не бiльш, не менш, як Педiнститут, тобто високу учительську школу. Була подвоєна кiлькiсть клясiв i значно збiльшено контингент учнiв. Але все це було зроблене дуже по-совєтськи — прибавлено клясiв, але не прибавлено примiщення, скасовано головну залю i примiщено в нiй додатковi кляси за перегородками з звичайних дощок. Було дуже тiсно, iмпровiзовано, невигiдно, занедбано. Назовнi мiсцями зi стiн вiдпав тинк, бляха на даху поржавiла i почала протiкати. До того не стало колишнiх пишних квiтникiв, а морози знищили сади, якi не були вiдновленi, як це робилося в таких випадках у минулому.
Але ось ми знову на дерманських могилках. Дуже гарний, теплий, соняшний передвечiр. Усе цвинтарище залите народом, переважно молоддю, правиться панахида, розлягається сумний похоронний спiв, повiльно гойдаються полотнища жовто-синiх прапорiв, ряд вiдкритих могил, i бiля них ряди виструнченоï молодi у мазепинках.
Виступають промовцi, говорять про Украïну, ïï боротьбу, ïï жертви, ïï поневолення, про недавнi роки бiльшовицького терору, про зникання людей, заслання i, нарештi, масакри по всiх тюрмах. Всi слухають напружено — сумнi, мiцнi, загорiлi молодi обличчя... Гарячi патрiоти з гарячим бажанням помогти своïй землi, своïй батькiвщинi, своєму народовi.
Виступив з промовою Степан Скрипник, а також я. Тi самi слова, тi самi думки i тi самi бажання. Напружена, насичена жалем i гнiвом атмосфера. Враження, яке нiколи не забудеться.
А далi поворот назад, розходини, прощання. Ми з Шеккером ночуємо знов у швагра. А другого ранку, в понедiлок, вiдвiдавши ще кiлькох знайомих на Запорiжжi, вертаємося до Рiвного. I вже не через Гiльче, а через Мизiч, щоб бачити iнший шматок дороги.
Мизiч типове мале жидiвське мiстечко, сiм кiлометрiв вiд Дерманя на захiд, з цукроварнею, Ґуральнею i галузкою залiзницi вiд Озеран. Тут за царя була волость, за Польщi гмiна, тепер район. З цим мiсцем пов'язанi у мене першi спогади про мiсто. Сюди ми ïздили на ярмарки, бити олiю i взагалi до мiста.
На цей раз ми тут не мали намiру зупинятися, але все-таки зупинилися, i подбав за це наш фiят. Дуже химерна i примхлива машина, яка своєю вдачею нагадувала осла. Iнодi вона зупинялася несподiвано i без всякоï потреби зовсiм на рiвнiй дорозi. Це саме сталося з нею й тепер. Зупинилася вона саме тодi, коли ми проïжджали попри станицю районовоï полiцiï, на якiй уже красувалася урядова вивiска з вiдповiдним написом i тризубом.
Становище досить курйозне. Розумiється, поява нашого авта викликала зацiкавлення. Що робити? Шофер негайно вдався до мотора i почав з ним сваритися; Степан Iванович пригадав, що тут начальником району є якийсь його знайомий, i пiшов його вiдвiдати, а ми з Шеккером зiсталися в ролi асистентiв шофера.
До речi, цей будинок полiцiï щось менi пригадував. Одного разу, це було давно, чи не 1925 року, я тут побував у досить непривабливiй ролi. Пригадую, того лiта, пiд осiнь, я приïхав до Дерманя з намiром улаштувати там курси украïнських народних танцiв, що ïх ми навчилися вiд Василя Авраменка. Я ж був iнструктором i цього мистецтва i мав вiдповiдний диплом. Пригадую, я проходив бiля монастиря i несподiвано зустрiв двох полiцiянтiв. Невiдомо чому вони зупинили мене i запитали про документ. Мабуть, я здався для них пiдозрiлим або вони вже чули про мiй антидержавний танечний намiр. Документ я мав, але не такий, якого хотiли стражi порядку. Це була лише звичайна посвiдка моєï кременецькоï гiмназiï, а вимагалося державного пашпорта. З цього почалася моя мiстерiя. Вiд мене забрали посвiдку i сказали, що вже завтра я маю прийти за нею аж до Мизоча до станицi гмiнноï полiцiï. Розумiється, я мусiв прийти... I там менi сказали, що мою посвiдку вони вiдсилають до староства в Крем'янцi, що я маю негайно вертатися до Тилявки i чекати, поки мене викличуть до староства. Розумiється, я негайно виïхав до Тилявки i чекав виклику, а коли вiн прийшов i я там з'явився, менi просто сказали, що я поповнив великий злочин, що я мусiв посiдати державний пашпорт, що я мушу негайно зажадати його у моïй Бiлокриницькiй гмiнi, а поки що за мою провину я дiстану тридцять злотих кари. Нiякi моï виправдання, що я учень, що до цього часу я завжди користувався моєю шкiльною посвiдкою, що нiяка полiцiя нiчого проти того не мала, менi не помогли. Я мушу заплатити тридцять злотих або вiдбути два тижнi в'язницi.
Це була дошкульна кара, бо тридцять злотих були для нас великi грошi, а сидiти також не хотiлося. Нiяких вiдкликiв не було, а тому ми мусiли платити. Це належало до системи полiцiйного терору, зi мною це трапилося вже втретє, щоб ми не дуже давали собi волю i не захоплювалися вивротовими (пiдривними) дiлами, до яких належали i нашi народнi танцi. Не дивлячись на це, я все-таки такi курси танцiв у Дерманi влаштував i вони справдi багато спричинилися для збагачення культури нашого побуту.
Отже, цей будинок полiцiï пригадав менi минуле, i було приємно, що над його дверима вже не було польського напису з бiлим орликом, а на його мiсцi був украïнський напис з тризубом. Можливо, що коли б цю просту проблему належно розумiли у Варшавi чи Москвi, нам легше було б бути братами слов'янами замiсть ворогами.
Розумiється, наша поява у такiй гротесковiй ситуацiï не могла не викликати зацiкавлення мешканцiв того урядового будинку, у вiкнах появилися силюети молодих людей, вони нами цiкавилися, а можливо, також пiзнали. Пiзнiше двоє з них у якихось пiвунiформах i вiдомих мазепинках з тризубцями вийшли з будинку, пiдiйшли до нас, назвали мене по прiзвищу, по-вiйськовому привiталися i запитали, чи не був би я ласкавий зайти до них на хвилинку, бо вони хотiли б зi мною говорити. Вони, мовляв, моï земляки, бо цiла ïх станиця складається з дерманцiв.
З приємнiстю прийняв ïх запрошення... Там уже чекала на нас цiла команда, ми привiталися, назвали себе, декого з них я знав з прiзвища, i ми почали розмову. Передусiм ïх цiкавило, що сталося з органiзацiєю нацiоналiстiв, чому вона подiлилася на двi групи i чому вони ведуть мiж собою боротьбу. А також чому я належу до тiєï групи, яку вони мусять поборювати? Вони знають мене як письменника, якого читають i якого шанують, а ïм чомусь заборонено навiть мене вiтати. Що це за диво?
Я пояснив як мiг, радив не перейматися антагонiзмами, робити своє дiло, не сiяти ворожнечi, не слухати демагогiв i не робити мiж нами нiяких рiзниць. Всi ми однаковi, i всi маємо ту саму мету, що ж до мене особисто, то я засадничо не належу до груповцiв, не люблю iвства, а хочу бути просто украïнським письменником i помагати нашому народу чим можу. Це засадниче моє переконання. [...]
На бiлому конi, Вiннiпег,