ЯНГОЛ З УКРАÏНИ

Категории

1.   1 Тарасюк Галина

Оригинал

Вона стояла, злившись iз вечоровими сутiнками, бiля вiкна i невiдривно дивилась через вулицю на вiкна будинку Адонiса Фотокакiса. З учорашнього вечора вони знову свiтилися. Усi чотири на другому поверсi. В ïï серцi ворухнулася недобра пiдозра. Силует жiнки, який час вiд часу проявляли, як фотопапiр, матовi жалюзi, тiльки пiдсилював тривогу. Вона покликала Зульфiю i показала на вiкна. Стара туркеня зiтхнула:
– Росiда. Вона повернулася. I не сама. З дiвчинкою.
– Хто вона – та дитина?
– Не знаю.
– Дiзнайся. Хоча... пригадую, вона колись розповiдала про якусь хвору дитину... Але дiзнайся... I спитай Кiроса, сторожа, чому вона знову поселилася в домi Адонiса? Чия то була воля? Скажи, Фiлофея вiддячить. Iди... Нi, зажди. Спершу сама розвiдай, попросися до Росiди нiбито в слiжницi, вдай, нiби маєш ïï за багату iноземку. Росiда повiрить, що ïï мають за поважну панi, i все вибовкає. Ти тiльки уважно слухай, бо вона ще погано говорить по-нашому. Зроби це завтра вранцi, а ввечерi я вiдпущу тебе на пару днiв до внукiв. З подарунками. Як вони там?
– Хвала Аллаху, нiвроку. Ростуть. Всього хочуть. Не настарчиш...
– Iз завтрашнього дня я надбавлю тобi платню. Менi не шкода для доброчесноï жiнки нiчого. Подвою... Однаково все це прахом пiде...
Останнi слова пролунали глухо, як з того свiту, i стара Зульфiя безшумно розтанула у бузкових сутiнках покоïв.
На вулицi зовсiм споночiло. Тiльки мiсяць i тьмянi лiхтарi розсiвали м'яке свiтло над тихою околицею Кифiсья. У батькiвський дiм, де пройшло дитинство i юнiсть Фiлофеï, вони пересилилися iз квартири на гамiрнiй, загазованiй площi Омонiï в центрi Афiн за порадою лiкарiв. Три роки тому... Заради тишi i чистого повiтря.
Болiли ноги. Фiлофея пiдсунула до вiкна крiсло i сiла, закутавшись у норкову шубу, яку Коста привiз ïй на Рiздво iз Касторiï. Ïï злегка морозило. Останнiм часом ïй було зимно навiть лiтнiми вечорами, i, щоб зiгрiтись, рано лягала спати. Але нинi спати не хотiлось. У будинку Адонiса, схоже, теж не збирались влягатись. Наразi ïй здалося, що внизу, на вхiдних дверях, дзенькнув дзвiнок, вони прочинилися, чи то впускаючи, чи випускаючи людську тiнь. За мить дзенькнув дзвiнок i в ïхньому передпокоï. Зайшов Коста. Вона чула його кроки. Вони обминули кухню (не голодний) i попрямували у ванну кiмнату. Приглушений шум води нагадав ïй водоспади i струмки Анталiï, музику яких вони востаннє слухали рокiв п'ять тому. Тодi ще нiчого не вiщувало бiди. I вони з Костою були щасливi, як можуть бути щасливими люди, що прожили у шлюбi понад двадцять рокiв. Якось вона сказала: давай кудись поïдемо. В якусь краïну. I вони поïхали в ту, що найближче – в Туреччину. I вона не жалкує, бо в Анталiï справдi було непогано. Принаймнi, вона до сих пiр пам'ятає смак цiлющоï гiрськоï води iз журкотливих струмочкiв. На жаль, та цiлюща вода не стала для неï помiчною... Навпаки, тепер ïй здається, що навпаки... Шум водоспаду стих. Коста пiднявся сходами. Нерiшуче зупинився бiля дверей ïï спальнi.
– Косто! – покликала вона, i вiн зайшов. – Увiмкни свiтло.
Коста навпомацки ввiмкнув свiтло i нiби злякався, побачивши ïï бiля вiкна.
– Ти не спиш?.. – спитав розгублено
– Ходи ближче. Маю щось казати. Ставай ось тут, бiля мене. Подивись на мене, Косто, i...
Вона хотiла спитати:
– Скажи, ти чекаєш моєï смертi?
Але щось зупинило ïï. Може переляк в його очах, чи непевний усмiх, що заблукав у його сивiй, акуратно пiдстриженiй бородi.
Сьогоднi пiдстриг, – вiдзначила подумки. – Цiкаво, в цирульнi на розi, чи ïздив у салон на площу Синтагма? I з якоï б то оказiï? Невже на честь повернення цiєï...
Ïï усе ще не покидала спокуса розпочати з ним важку, але таку важливу для неï розмову. Хоч знала, що вiн вiдповiсть... Сахнеться:
– Ти що? Як ти можеш... люба... Ти ж знаєш, люба...
– Тодi чому вона повернулася? – спитає Фiлофея. – Ти ж обiцяв, що цiєï жiнки...
– Але я не можу заборонити цим жiнкам приïздити, повертатися. Я не президент, не прем'єр-мiнiстр, не полiцiя...
– Тодi чому вона зупинилася в Адонiса? Чи не твоя це затiя? Щоб була пiд рукою... I, коли я сконаю, вскочила притьмом у мiй дiм... моє лiжко... Ти цього хочеш...
– Ти звинувачуєш мене в грiхах, яких...
– Але чому – з дитиною?! Не викручуйся! Я ж знаю, що ти завжди хотiв дiтей. Ти мариш ними. I вона це знає. Iнакше б – чому ïй, невлаштованiй, без драхми в кишенi, пертися сюди з малими дiтьми? Кажи, що ти ïй пообiцяв?
– Я не буду вiдповiдати на твоï безпiдставнi звинувачення. На твоï хворi фантазiï. Повiр, менi байдуже до цих жiнок, як i до всiх жiнок на свiтi...
– Нi, тобi байдуже до мене. Але, Косто, як ти можеш... на очах у людей? У змовi з Адонiсом?..
– Не приплутуй хоча б Адонiса! Вiн здає дiм кому хоче!..
Почнеться сварка. Як тодi, коли вона ïх застала... у кухнi. До того вона лише здогадувалася... Вони так хекали, що не чули, як вона зайшла. Звичайно, вона була вище, набагато вище тiєï... росiди... але вона, на жаль, теж була жiнкою. Приниженою, зрадженою, ображеною у власнiм домi. I не витримала, опустилася до рiвня тоï... наймички... I зчинила бучу. Але зараз Фiлофея не хоче сварок. Вони вже нiчого не змiнять у ïхньому... у ïï життi... Хiба що пiдточать останнi сили. I вона, змiнивши гнiв на милiсть, сказала Костасу, що все ще стояв перед нею i терпляче чекав:
– Знаєш, менi набагато лiпше пiсля сеансiв... i тих пiгулок, що порадив професор Апостолос... Почало вiдростати волосся, – i торкнулася рукою перуки, нiби хотiла зняти ïï. У його поглядi крiзь переляк мелькнула гидливiсть. Рука ïï повiльно опустилася на колiно.
– Я радий... Я ж казав – усе буде добре... Тобi допомогти лягти? – заметушився Костас. Ïй хотiлося крикнути: – Iди геть! Iди до своєï рускоï повiï! – Та це було б занадто милосердно для невiрного Кости, який тiльки того й чекав, щоб втекти, зачинитися у своïй спальнi, а ïï залишити мучитися ревнощами. Розумiла: єдине, що тримало його бiля неï, то це – обов'язок... А єднала, як не гiрко, тонюсiнька ниточка вини, провини за ту давню бридку сцену на кухнi. I Фiлофея не була б жiнкою, якби не схопилася за ту ниточку:
– Я ж сказала – менi набагато лiпше. Завтра хочу iз Зульфiєю зайти в гостi до Адонiса... привiтати з новосiллям.
– Але ж... вiн тут не живе... Ти ж знаєш: Адонiс давно живе в центрi...
– А хто ж тодi позасвiчував усi вiкна? Я думала господар вернувся? Цiкаво. Хто ж там живе? Завтра сходжу... Сусiди, все-таки... – з насолодою намотувала на палець уже не ниточку провини, а мiцнi, як у бика, нерви чоловiка. I вiн не витримав:
– Що на тебе найшло – по сусiдах ходити? Ти поважна шлюбна жiнка, а в будинку Адонiса, наскiльки менi вiдомо, поселилися якiсь заробiтчанки з Росiï...I тобi нема резону заводити з ними знайомство. Якщо тобi нудно, давай поïдемо кудись... Бодай прокатаємось метрополiтеном. Ти ж iще не бачила толком пiдземного музею... А там є на що подивитися. Або ж... Ти давно хотiла в Метеору. До святого старця Iоана. Якщо ти дужа пiднятися на гору, до монастирiв, ми поïдемо хоч завтра...
Костас знав, чим ïï вгамувати... Досить було однiєï згадки про пiднебесний монастир з печерами у скелях над морською безоднею i золотоверхими соборами, щоб роз'ятрена душа ïï знiтилась вiд суєтностi життя i грiховностi помислiв. I запрагла Божоï благодатi. Але образа була надто гiркою, щоб так просто вiдпустити...
– Косто! Любий! – вдавано зрадiла, приймаючи правила його лукавоï гри. – Як я вдячна тобi! Я так мрiяла вибратися, нарештi, в Метеору, але не смiла просити: ти завжди такий зайнятий... Вiчно у своïй адвокатськiй конторi, на судових засiданнях...
– Завтра у мене якраз вiльний день, – продовжував брехати Коста, блукаючи поглядом по шибах вiкна, за якими сяяв вогнями будинок Адонiса Фотокакiса. – А в недiлю можемо повеселитися десь на бузукi...
– Чудово! Я й справдi засидiлася вдома! Поцiлуй мене, – Фiлофея пiдхопилася, демонструючи гарне самопочуття, приплив сил та енергiï, пiдiйшла до Кости, пiдставляючи щоку пiд його холоднi, мiцно стуленi вуста. – На добранiч, любий!
Але вона й не думала лягати спати. Який там сон! Коли вона знову тут, та росiда. За два кроки вiд Кости. Тож коли Коста, полегшено зiтхнувши, вислизнув за дверi, вимкнула свiтло i знову сiла бiля вiкна спостерiгати гру тiней на екранах освiтлених вiкон.
– Що вони там роблять, чого метушаться, виринаючи то в одному, то в iншому вiкнi?
Звiдки в неï стiльки сили? – згадала моторну, невсипущу колишню свою служницю Зою, ту саму, яку Костас привiв у дiм на пiдмогу Зульфiï. Хтось йому порадив руску заробiтчанку. Чи не той самий Адонiс?.. Росiда одразу не сподобалась Фiлофеï: хоч була працьовита, акуратна i запопадлива, але мала дуже... палкi i голоднi очi. Голоднi очi самотньоï, обдiленоï щастям, пристрасноï жiнки. Фiлофея помiтила, як вона зиркає на Косту. Мов стрiлу мече. Але попервах не брала до голови тi позирки. Була впевнена, що Коста, поважний чоловiк, шанований адвокат, не спокуситься якоюсь бiдною нелегалкою.
Вiкна навпроти раптово погасли, i будинок Адонiса нiби розчинився у густiй опiвнiчнiй темрявi. Зосталися лише параднi дверi з лiхтариком над ними. Але скоро темрява порiдiла i з неï проступили розмитi обриси будинку. Фiлофея iнстинктивно вiдхилилась за стiну: здалося, що на вiкнi другого поверху розсунулись жалюзi i чийсь зiркий погляд, як невидимий лазерний промiнь, вимацує з глибини покоïв ïï. Фiлофея сумно усмiхнулася: вони вiдчувають одна одну на вiддалi, як двi звiрини, що полюють одна на одну. О, iнтуïцiя жiнки!.. Це щось виняткове... незбагненне... Принаймнi, Фiлофея завжди вiдчувала суперницю. Але то були жiнки ïхнього кола, для яких легкий флiрт був чимось... само-собою-зрозумiлим, як похiд по магазинах чи вiзит до косметолога... Короткочаснi несерйознi захоплення Кости не загрожували руйнацiєю ïхньоï сiмейноï фортецi.
Однак полум'янi погляди служницi, голоднi очi, якими поïдом ïла ïï вiнчаного... в них чаïлись... цунамi, ураган... I це передчуття загрози мучило Фiлофею. Породжувало в ïï взагалi-то доброму серцi неприязнь... Надто, коли помiтила, що й Костас не байдужий до темпераментноï чужоземки...
Фiлофея, як цивiлiзована жiнка, не кричала, не збиткувалася над служницею, вона просто... не називала ïï по iменi, тiльки – росiда, або руска. Навмисно, адже бачила, що це прiзвисько ображає наймичку до слiз.
Врештi служниця справдi не витримала i, гаряче жестикулюючи, спробувала пояснити Фiлофеï мiшаниною грецьких, англiйських i росiйських слiв, що вона не руска, не росiда, вона – украïнка. Вона не хоче бути – росiда. Бо вона украïнка i в неï є iм'я – Зоя. I, взагалi, вона не якась там затуркана Зульфiя, вона – вiдома i навiть шанована, так-так, вiдома й шанована у себе на батькiвщинi журналiстка, а сюди пригнав ïï Чорнобиль... тобто, наслiдки Чорнобиля – хвороба дитини... I тому вона не хоче бути – росiда, а хоче бути або Зоя, або украïнка...
Фiлофеï навiть шкода стало служницю, з вигляду, справдi, жiнку iнтелiгентну. Однак не дуже вiрила, що росiда така поважна панi. Знанi i шанованi жiнки по наймах закордонних не тиняються. I не чекають смертi невинноï людини, врештi не сплять з чужими чоловiками бiля смертного одра ïхнiх законних дружин!.. I, взагалi, доки вони будуть скиглити про той Чорнобиль! Хiба в них одних аварiя! Та ж, десь вона читала, що американцi спецiально з'ïжджалися у штат Невада, коли там проводились випробування атомноï зброï, щоб помилуватися розкiшними грибами iз вогню i диму. I хоч би й що ïм! Та й дивлячись на росiду, не скажеш, що ïй завадив той Чорнобиль...
Але тодi Фiлофея нiчого не сказала конозистiй покоïвцi. Тодi вона ще не мала за що ïй читати акафiст. Бог з нею i з ïï Чорнобилем! Але той голодний позирк!.. Вiн псував Фiлофеï все враження i , звiсно, ставлення до покоïвки. Та якби ще не суспiльна думка про тих руских мiгранток... Вони ж заполонили Грецiю, як триста рокiв тому турки. I хочуть, як турки колись, прибрати до рук усе, почавши з чоловiкiв. Тому-то, коли вийшов закон про легалiзацiю заробiтчан, найменше вiтали його грецькi жiнки, не одна з яких стала ще до прийняття закону жертвою беззаконня цих голодних, на все готових завойовниць iз Пiвночi. Чоловiки ж, навпаки, запивали те урядове нововведення склянкою дешевоï рецини чи вишуканоï Санта-Єлени, сидячи вечорами по тавернах i ресторанах.
– Тим самим ми довели, що Грецiя – цивiлiзована держава, а ми – народ християнський, – казав Адонiс, який, звiсно, зi своïми маєтками потребував наймитiв, попиваючи разом з Костою винце у них на терасi.
– Та й комусь же треба робити важку i чорну хатню роботу, – додавав Коста, становище i статки якого дозволяли його дружинi Фiлофеï весь вiльний час перейматися не дрiбними сiмейними проблемами, а високими цiлями благодiйного фонду Жiнки-мироносицi.
– I не тiльки чорну, а й... тонку, до якоï нашi жони зледащiли, – обов'язково докидав двозначностi хтось третiй, хто зазвичай обов'язково приєднувався до товариства нерозлийвода – Кости й Адонiса, яких з дитинства єднала парея – свята чоловiча дружба.
Хоч Фiлофеï неприємнi були тi фривольнi дебати, але демократичнi переконання i звання сестри-мироносицi зобов'язували до толерантностi i прихильностi до нещасних гастарбайтерок iз поруйнованоï великоï колись iмперiï. Цi переконання не дозволили ïй рiк тому здати росiду полiцiï, звинувативши в перелюбi чи крадiжцi, чи ще в чомусь, або й навiть зараз, сьогоднi, зробити так, аби ïï депортували з краïни за 24 години. Привiд знайшовся б...
Хоча ... Фiлофея лукавила. Не мирськi принципи ïï зупиняли перед розправою. А Божi заповiдi. Фiлофея боялася Бога. Надто пiсля важкоï операцiï, що спостигла ïï неждано-негадано... Тож i тепер, дивлячись на потухлi вiкна Адонiса, за якими ховалася ïï суперниця, думала про те, де i коли вона, добропорядна християнка, шлюбна жона Фiлофея, согрiшила, вiдступилась-пiдсковзнулася, що Бог так тяжко покарав ïï недугою, поганою, страшною, яка точить-виточує останнi сили, позбавляє утiх життя i бажання бачити людей? За що ïй така покара, адже ж навiть, заставши Косту iз тiєю...росiдою, вона не кинулась у полiцiю, в установи у справах мiграцiï... а просто... вигнала грiховодницю на всi чотири сторони. Бог бачить, простити ïй таке... було б просто... божевiллям... потуранням грiху i попранням тих самих Божих заповiдей... Є ж, врештi- решт, якась поряднiсть!..
З цими невеселими думками i закуняла сидячи в крiслi. Розбудив ледь чутний дзеньк i рип внизу, на кухнi. Прокинулася Зульфiя. Значить – уже ранок. Одночасно спалахнули всi вiкна у будинку Адонiса. Якi вони невтомнi, цi заробiтчанки, – подумала з легкою заздрiстю хвороï жiнки, згадуючи невсипущу росiду, що рiк тому ще лiтала по ïï покоях iз пилососом i шваброю, як вiдьма на помелi. – Загартованi бiдою, зате здоровi... нiчого ïх не бере, жодна болячка не чiпляється... Навiть пiсля того Чорнобиля. I живуть вони до глибокоï старостi... i розмножуються...
Фiлофея, на мить уявивши, як ось у цiй самiй спальнi разом з Костою на лiжку лежатиме та руска повiя, а покоями, терасою, садочком у дворi, гасатимуть зграями ïï дiти i внуки, рiзко встала, щоб покликати Косту, i нарештi, сказати йому усе, що не давало ïй – нi! не жити...дож-и-ити... Але сили покинули Фiлофею, ноги пiдломилися, i глухо зойкнувши, вона провалилась у глуху темiнь.
Побачивши коло лiжка лiкаря Апостолоса, а над ним – стурбованого Косту, згадала нiчне вартування бiля вiкна, i образа, як сторожовий пес, знову стиснула безжальними iклами зболене серце.
Косто, – хотiла сказати, дивлячись в його очi, очищенi вiд блуду щирою тривогою за неï, – я розумiю, що ти ще мiцний чоловiк i тобi треба жiнки, але ради Бога, потерпи, або так роби, щоб я не бачила. Не на моïх очах... Бо так нечесно, Косто. Як-не-як, Косто, а я твоя вiнчана дружина. Якби я могла, то пiшла б у хоспiс, але я хочу вмерти тут, у нашому шлюбному лiжку, у рiдних стiнах, Косто... I, прошу тебе, Косто, дай менi цю останню невтiшну втiху...
Але щось зупиняло ïï. Може, присутнiсть лiкаря. Так, присутнiсть професора Апостолоса. Бо хоч за роки ïï хвороби вiн став нiби членом ïхньоï сiм'ï, але ворушити брудну бiлизну при ньому усе-таки не хотiлося... Та й сили не було. Тому попросила тихо:
– Косто, поклич священика... хочу поговорити з благочинним Варлаамом.
Апостолос зробив заперечливий жест, мовляв, панi, все буде добре, на що вона iронiчно усмiхнулася:
Не хвилюйтесь, професоре, менi просто хочеться поговорити зi святим чоловiком про наше грiшне життя. – I, глянувши на Косту, додала: – На вихiднi ти обiцяв менi бузукi, дивись, не забудь...
Провiвши бадьорим поглядом чоловiкiв, безсило заплющила очi. Не бажала бачити вiкна, за яким... Хотiла спочити. Вiд усього. Набратися сил. Вона мусить побувати на бузукi... Кожного разу, коли у ïхнiх стосунках з Костою наступала прохолодна пауза, або помiж ними пробiгала чорною кiшкою нова фурiя, Фiлофея тягнула його на бузукi. I все мiнялося у них з першими акордами сиртакi. Коста виходив до танцiвникiв, клав руки на плечi партнерам, i гаряча кров обпiкала скронi Фiлофеï. Мiж ними знову проскакувала iскра. Коста, помолодiлий, красивий, знову дивився тiльки на неï, викликав-виманював поглядом на палоус – танець кохання, i вона, не чуючи нiг пiд собою, як богиня, виступала на кiн, i, дивлячись один одному в палаючi бажанням очi, вони розбивали об землю тарiлки, нiби трощили глуху стiну довгоï розлуки...
У молодi роки вони часто вiдвiдували бузукi, i тiльки раз, i то як туристи, побували на святiй горi Афон i на Метеорi, що нiби ширяла разом з монастирями, чернечими скитами i орлиними гнiздами над синьою безоднею моря. Що вдiєш, щасливу людину не тягне до Бога... Але сьогоднi, Господи, як ïй хочеться пiднятися на священнi скелi, туди, де, здається, живуть тiльки птицi i Божi янголи!.. Припасти до руки святого старця Iоана... Звiльнити душу вiд земних грiхiв... Та поки що вона хоче говорити про це iз священиком мiсцевого храму Святого Духа отцем Варлаамом.
Бiльше вона не дивилася на вiкна навпроти. Навiть не глянула. Жодного разу. I не розпитувала про тих, хто за ними, Зульфiю. Коли стара туркеня приносила снiданок – соки, якими Фiлофея запивала лiки, вони розмовляли про Туреччину, звiдки колись прийшли у Грецiю предки Зульфiï. I про тих предкiв-завойовникiв говорили. Про те, як вони спочатку захопили тут усе, i думали, що чуже буде вiчно ïхнiм. Але так, зiтхали жiнки, не буває. А буває скорiше навпаки. Але найгiрше, що розплачуються дiти i внуки... От i Зульфiя... Нiчого не має, навiть рiдноï землi. I нiколи на нiй не була: бiднi по курортах Туреччини не ïздять.
Iнодi в обiд пiсля служби в храмi Святого Духа навiдував ïï отець Варлаам. I вони говорили про життя. Просто про життя i людей. Але нiколи не торкалися того, що болiло Фiлофею, i про що благочинний здогадувався.
До вечора вона за звичай читала Святе письмо, а коли спадала спека, вирушала у мандрiвку покоями, терасою i садочком у дворi – своïм квiтучим мiнiатюрним раєм.
Тихо i без подiй текло смиренне життя Фiлофеï. Поволi вiдростало ïï пишне кучеряве волосся, але вже зовсiм сиве. Як попiл. I тепер вона здавалась собi схожою на сивого коротко стриженого хлопчика. Iнодi, причiсуючись перед дзеркалом, прикидала, в який би колiр пофарбуватися... Може, у золотистий... Ïй завжди кортiло побути трохи бiлявкою, але Костi, пiдозрювала, подобались жагучi брюнетки... Як ота... росiда... Спогад про суперницю з будинку навпроти боляче кольнув у серце. Стало незатишно... марудно на душi... Аж занудило, як тодi... Бог з нею... Господи, спаси й помилуй... i не введи у спокусу i збав вiд лукавого...
А одного ранку смарагдову тишу околицi разом iз смиренним життям-буттям Фiлофеï розпанахав дитячий крик... Фiлофея кинулась до вiкна, глянула вниз – на серединi вулицi, перед чорним, схожим на катафалк, фордом, на темнiм асфальтi, лежала скоцюрбившись чорнява жiнка, а поряд не своïм голосом кричала перелякана дiвчинка. Фiлофея впiзнала ïх i теж закричала:
– Косто! Ради Бога, Косто!.. Росiда!.. Там, внизу! На вулицi!
Ïï морозило, било дрiбним дрожем. Дивлячись, як Коста бiжить, нахиляється над жiнкою, цокотiла зубами, питаючи когось:
– Але ж... Господи! Звiдки... цей катафалк? Та ж по цiй вулицi рiдко й машини ïздять... Господи, спаси й помилуй!...
– Один Аллах знає, звiдки взялася ця машина!... – сполоханою луною вiдгукнулася з глибини покоïв стара Зульфiя.
– Але – чого ти стоïш?! Не стiй, ради Бога! Вона так страшно кричить, та дитина!.. Iди вже, забери ïï, приведи сюди...
Стара Зульфiя здивовано витрiщилась на хазяйку.
– Кажу тобi, забери ïï, аби вона не бачила того жаху! Iди вже... Чи ми не люди?! Боже, як той крик страшний крає моє серце!.. I покличте лiкаря! Зульфiє, це я тобi кажу! Покличте Апостолоса! Дитина потребує допомоги...
З вiкна вона бачила, як пiд'ïхала полiцiя, за нею – карета швидкоï допомоги i росiду кудись повезли, дай Боже, аби тiльки в лiкарню, просила Фiлофея Бога, вiдчуваючи за спиною холодну тiнь грiха. Полiцiя щось розпитувала у купки людей, серед яких стояв i Коста. Коли черга дiйшла до нього, один з полiсменiв кiлька разiв глянув на ïхнi вiкна, але в дiм вони так i не зайшли. Однак Фiлофея полегшено зiтхнула лише тодi, коли полiцiя поïхала, а свiдки розiйшлись, i кинулася на внутрiшню половину будинку, в кiмнату, в якiй нiхто нiколи не жив, вiдтодi, як вона виросла.
У затiненiй жалюзями дитячiй було тихо. У глибокому шкiряному крiслi серед кучугур iграшок сидiла нерухомо скам'янiла Зульфiя, боячись розбудити дiвчинку, що спала, згорнувшись калачиком на ïï широких пухких колiнах.
Навпроти, на низенькому дитячому стiльчику, примостився лiкар Апостолос, для рiвноваги опираючись на свiй елегантний парасоль.
– На дворi дощ? – хотiла спитати, але побачила у сутiнках Косту. Вiн теж був тут. Стурбований, мiряв нечутними кроками дитячу. Пiдiйшов до неï, взяв за руку.
Що ти затiяла? – питав круглими, стривоженими очима.
– Не зараз, – вiдповiла одними вустами Фiлофея, киваючи на сплячу дiвчинку, i перевела запитливий погляд на Апостолоса.
– Довелося зняти стрес... – вибачився лiкар. – Хай поспить. А завтра я б радив повезти дитину на обстеження у клiнiку професора Маргулiса. Здоров'я дiвчинки викликає в мене... деяку тривогу.
Фiлофея потупила очi, Коста вiдвернувся: обоє згадали росiду, ïï скарги на Чорнобиль, тривогу за хворим дитям.
– Якщо ви, звичайно, не проти, – розцiнив по-своєму хвилинну розгубленiсть подружжя лiкар Апостолос.
– Звичайно, не проти, – сполохано зашепотiла Фiлофея. – Тому пропоную обговорити цю проблему на терасi.
На терасi Фiлофею чекав ще один болiсний сюрприз. Уже вiд Апостолоса, котрий, як виявилось, усе знав...
– Дитина справдi тяжко хвора, – сказав лiкар тоном, який не передбачував дискусiй. – Дiагноз майже такий, як у вас, дорога панi, перепрошую, за... нетактовнiсть... Потрiбне серйозне лiкування. I чималi грошi... I, звичайно, надiя на Бога... ви мене розумiєте, – i виразно подивився на Фiлофею.
Фiлофея була прикро вражена. По-перше, несподiваною безтактнiстю Апостолоса, яка звучала... як докiр ïй, чи... нагадування... чи то засторога. По-друге, ця обiзнанiсть у справах росiди та ïï дитини!.. Iншим разом Фiлофея мала би повне право розцiнити ïï, як... зраду чи змову iз Костою, але сьогоднi ïй було не до власних образ. Бо щось... вона це вiдчувала... щось вiдбувалося в ïï життi. Щось кардинально мало змiнитися в ïï долi... I починало те щось мiнятися з неï, з ïï душi. Водночас передчуття грядущих перемiн лякали. Вона ще не знала, чи потрiбнi вони ïй, ïм iз Костою...
Фiлофея зашарiлася i пiдняла молитовний погляд на Костаса. Той мовчав. I вона знала, чому.
Ти замордуєш мене своïми звинуваченнями, – говорило його мовчання.
Коста був мав рацiю у тому, що... мав право ïй дорiкати. Вона знову вiдчула за плечима холодну тiнь грiха i заплакала.
– Заспокойся, – сказав з досадою Костас. – За грiшми справа не стане. От тiльки – на яких пiдставах ми маємо право... цiєю дитиною... опiкуватися. До того ж, я не маю жодного досвiду в цих питаннях...
– На пiдставах людяностi i правах милосердя. За Божими заповiдями. Тисячi людей у цiлому свiтi щохвилi допомагають одне одному. I потiм... якщо ти маєш сумнiви, я звернуся офiцiйно до органiзацiï жiнок-мироносиць, i попрошу посприяти нам ... Не думаю, що з цим будуть проблеми. Я тiльки хочу, аби ти дав згоду... ну, якщо можна... усиновити, точнiше, удочери дiвчинку... Ти юрист... знаєш закони.
Коста не зрозумiв.
– Я не зрозумiв, – сказав Коста. – Ти хочеш... удочерити цю дитину?! Ну, вибач, але я навiть не знаю, що тобi сказати! Не знаю, як повестися, бо щоб я не сказав, не зробив, ти повернеш проти мене! Крiм того, як менi здається, зовсiм недавно, буквально вчора ти була iншоï думки... Але справа навiть не в цiм, а в тому — чи готова ти сама до... до цiєï вiдповiдальностi?! Фiло, прошу тебе, подумай: твiй стан, чужа хвора дитина... Фiло, подумай, i прошу тебе – не бери зайвого клопоту на голову, а грiха – на душу...
– Твоя правда, Косто, справа надто серйозна. I нам усе це треба добре обмiркувати на одинцi.
– Тодi до завтра, – заспiшив вiдкланятись зайвий при родинних секретах лiкар Апостолос. – Але прошу не гаяти часу. Хвороба прогресує. На жаль...
На дев'ятий день по трагедiï, зiйшовши вслiд за Костасом стежкою, а потiм крутими, вибитими у скелi, сходами до пiднебесноï Метеори, до ïï золотоверхих соборiв, Фiлофея, вражена первозданною величчю Божого свiту, що вiдкривався очам зi святоï гори, раптом сказала:
– Косто, як перед Богом, як перед святим старцем Iоаном скажу, так i перед тобою кажу: я не бажала тiй... украïнцi... злоï долi, хоч iнодi ... ти сам знаєш... мала пiдозри... але все одно, Бог свiдок, я не хотiла, щоб вона так... жахливо... пiшла... Повiр, Косто, я не бажала того... як не хочу нинi, щоб пiшов од нас цей янгол... цей нежданий... несподiваний маленький янгол... з Украïни... I проситиму Бога про це, i тебе, Косто... Зроби усе, щоб вона залишилась... Ти ж юрист. Ти закони знаєш...
Костас мовчав. Але Фiлофея вiдчула, про що вiн мовчить, i нiжно стиснула долоньку дiвчинки, що тулилася до неï, налякана слiпучо-голубим безмежжям, бездонно незвiданим, невiдомим, над яким вони ширяли, як двi великi птицi i один маленький янгол...