МОСКАЛI ЙДУТЬ!

Категории

1.   1 Тарасюк Галина

Оригинал

Маркiян Адальбертович пробудився вiд нежданоï тривоги. Злякано сiв, звiсивши з лiжка товстi, у голубих кальсонах, ноги. Важкий, збрезклий, важко дихав, водив по вiкнах важким каламутним зi сну поглядом.
За сiрими свiтанковими шибами коïлось щось страшне: Цiсар, мов скажений, рвав горло й цепа, вiд чого той так брязкотiв, нiби на подвiр'я заïжджали танками. А може й заïжджали?! Час непевний, з тим вiчним колотом у Верховнiй Радi... може усе статися! З глибини пам'ятi вдарив, мов на сполох дитячий спомин: сiрий свiтанок, шум-гам, брязкiт зброï, мама кидається до вiкна, хапається за серце: Пресвятая Дiво! Нiмцi! Пiд хатою!
Маркiян Адальбертович теж вхопився за серце, що вже калатало та в скронi било, як той дзвiн, засовав механiчно ногами по хiднику, шукаючи пантофлi та роззираючись по хатi за чимось замашним. Iз кухнi вибiгла стривожена Юзефа Михайлiвна, розсунула на пiдвiконнi вазони, стала вдивлятися у сiрий досвiток, вслухатися у рейвах на подвiр'ï. Може, вже яка банда з розправою прийшла чи землю вiдбирати?! Чи, най Бог береже, знов депортацiя! Бо з тим вiчним колотом у Верховнiй Радi усе ж може бути!!!
– Прiч з-перед вiч, австрiяко, окупантська мордяко, москалi йдуть! – почувся знадвору молодечий нахабно-веселий голос, i Цiсар наразi знiчено вмовк, а тодi дзявкнув, подзвонюючи ланцюгом, поскавучав вибачливо до буди.
Юзефа Михайлiвна радiсно ойкнула, засмiялася i, схопившись, як колись мама Маркiянова, за груди, глянула на чоловiка очима, повними щасливих слiз i палкоï мольби. На що Маркiян Адальбертович почервонiв, люто швиргонув пантофлею пiд лiжко i, круто розвернувшись на 180 градусiв, не просто лiг, а ще й вкрився коцом iз головою, ясно показуючи, що мав москалiв до одного мiсця.
Юзефа Михайлiвна махнула на чоловiка рукою i кинулась вiдчиняти москалям, що вже вступали на порiг з пiснею на вустах:
– А попiд горо-о-гою яром-долино-о-го-го-ю
Москалi-i-i йдуть!
– Ой якi ж бо го-о-остi до нас iдуть! Неждано, нега-а-адано... Якi дорогi гостi! Маркiяне Адальбе-е-ертовичу, вставайте, подивiться, якi ж до нас гостi в хату йдуть! – заспiвала навстрiч москалям привiтальноï.
Але Маркiян Адальбертович i не ворухнувся. Лежав пiд ковдрою, вiдвернувшись до стiни, сердитий, ворожий, як замаскована плащ палатками артилерiйська батарея, готова вистрiлити по москалях будь-якоï митi.
– Е-е, як я бачу, москальським гостям у цiй хатi не дуже радi, – помiтив це, порiг переступивши, i раннiй гiсть, невисокий опецькуватий чоловiк рокiв пiд сорок, нi до кого не звертаючись та з цiкавiстю роззираючись по хатi, нiби втрапив сюди вперше.
– Та радi, ще й якi радi! – умлiвала Юзефа Михайлiвна, не знаючи, де дорогого гостя посадити, хапаючись то роздягати його, то роззувати. Але гiсть не роздягався й не роззувався. А кинувши валiзу у кут бiля дверей, нахабно походжав по свiтлицi та, розмахуючи руками, задирався:
– Не бачу, щоб радi! А де Ґазда з хлiбом-сiллю на рушнику, вишитiм червоними та чорними нитками? Нема! У подушках сховався! А в тридцять дев'ятому, iсторiя пише, вiн, три вершка вiд горшка, а москалiв з хлiбом-сiллю стрiча-а-ав! А тепер – всьо? Власть помiнялася? Маємо свою самостiйну бульку i шлюс?
Замаскована батарея на лiжку заворушилася, ковдра сповзла, явивши москалям з подушок господаря.
– А от i нашi Ґазда, пан-господар з подушок виткнулись. I – здивувались.
Думали – вже й по клятих москалях! Ага! А вони – тут як тут! Непроханi! Нежданi! Серед ночi знов у хату вступають, шляк би ïх трафив!.. – розiгрував якийсь лиш йому вiдомий спектакль москаль.
Маркiян Адальбертович спустив ноги з лiжка, засопiв, наливаючись по самий сивий чуб сердитою кров'ю. Юзефа Михайлiвна навпаки – залилася, як соловейко, щасливим щебетом:
– Та жданi, ще й як жданi! Але чого ж це ти, янголе наш, знову саменький? Чого ж це Машуня з Дашунькою не приïхали? Чого ж це вони нас цураються? Чи не всердились? Ми ж так скучили за ними!
– Звичайно, всердились! Ще й як всердились, ого-го як всердились! Кажуть, хахлiв – нi на очi! Та й що нам, кажуть, християнам православним там, серед тих хахлiв-унiатiв робити? Хом'якiв по ïхнiх незалежних бур'янах гонити, щоб кукурудзу не трощили?!
– Та й чого ж це?.. Та яких... Та що ж це ви так на нас?.. – не знала де посадити буйного москаля господиня. Маркiян Адальбертович навпаки, всiм своïм наïжаченим виглядом показував, що ще трохи i душа його не витримає, а рука знайде оте саме замашне, за яким шукали по хатi його очi.
– О! Що я бачу! – скрикнув, мов ужалений, москаль, спинившись перед покуттям. – Та тут цiлий уже iконостас, як у Соборi святого Юра! Петлюра, Грушевський, Бандера! Свiй самостiйний пан президент! А де ж Володимир Iллiч? Вiн же ж тут, бiдачина, на цiм мiстi, на цiй бiлiй стiнi ще недавно висiв! Ну-у, принаймнi у тi днi благословеннi, коли один комуняка, будучи колгоспним парторгом, гонив з-попiд хат чужих дiтей, аби не колядували, бо так його рiдна партiя вчила, а свого сина пiд оркестр духовий у плечi виштовхував у тi краï, де народився сам вождь свiтового пролетарiату, у Казань благословенну, приказуючи: ïдь, синку, то теж твоя батькiвщина – Радянський Союз! Га? Де той зараз комуняка, вiрний ленiнець? Нема! Однi патрiоти у вишиванках! Навiть матня вишита хрестиком – от-такi ми патрiоти!
Очi у Маркiяна Адальбертовича вiд гнiву полiзли на брови, i бiдна Юзефа Михайлiвна кинулась до чоловiка рятувати вiд iнсульту, мiмiкою благаючи московського гостя змилостивитись над бiдним Маркiяном Адальбертовичем. Але москаль нахабнiв, як тi самi хом'яки в кукурудзi, про яких вiн щойно згадував.
– Ïдь, дурню, виконуй свiй патрiотичний обов'язок, щоб твоєму батьковi-комунiстовi не соромно було розгонити ще й чужих дiтей по родной странє до самих до окраiн аж до Курильських островов! Ïдьте, хоч усi ïдьте до тих москалiв, а ми собi тут самостiйну бульку набулькаємо...
– Не смiй так говорити про... украïнську державу!.. – не витримавши святотатства, нiбито спокiйно, але з притиском, попередив москаля господар iз лiжка.
– Державу? Га? Що? Де? Яка держава? Про яку державу, пане господарю, ви кажете? Та я теж ïхав у європейську державу, цивiлiзовану, приïхав спецiально на виставку так званих новiтнiх технологiй, щоб придбати для росiйського ВПК надточнi гонiометри, а вони менi в очi тумана пруть! Однi брухт заржавiлий двадцятилiтньоï давностi тикають, iншi – привезений в торбах закордонний секонд-хенд, невiдомо на яких фiрмочках склепаний! I це я мусив би купляти для оптичних при... приборiв на тих танках, що в нас, в Росiï, пiвсвiту купує! Я за голову схопився: та за кого ви мене маєте, хахли дурнi?
– Так вам i треба, мiлiтаристи! Завойовники! Не буде самостiйна Украïна працювати на вашу вiйськову промисловiсть! Не буде! От наша вiдповiдь!
– Та яка самостiйна Украïна?! Де вона? Та ви ще живете в Савєтськом Саюзе десь початку сiмдесятих! Та Росiя на сто рокiв вперед пiшла i навiть не оглядається на вас!
– От i добре! I хай iде собi ваша Росiя к...! I не оглядається! Але так ми вам i повiрили! Ви ж так i чигаєте, так i чигаєте, щоб знов на триста рокiв уп'ястися кiгтями в нашi груди i пити-пити кров нашу!.. Землi вам нашоï треба!
– Та кому вона потрiбна, ваша земля? В Росiï он – не мiряно ïï: з нафтою, газом, лiсами, алмазами! Золотом! А у вас – однi хом'яки трiщать бур'янами! Кому ваша земля треба?! Хiба китайцям, щоб шашлики з хом'якiв робити!
– То чого ви тодi блокади нам газовi влаштовуєте, емiсарiв пiдсилаєте, федералiзмом лякаєте, коли вам нiчого не треба? Агресори проклятi! Ми ще вас!...
– Маркiяне Адальбертовичу! – вжахнулася Юзефа Михайлiвна. – Що ви таке кажете! Та чи варта та Росiя, аби ви так опускалися до неï?! Фе! Ви ж нiколи не лаєтесь!
– I що ж ви нам зробите? I чим? Пукалками з бузини? Ви ж свою зброю вiддали американцям, думали, що вони за те вас в Європу пустять! А дулi з маком не хотiли? – вiд обурення москаль аж посинiв. – Та вам... хахлам... та до тоï Росiï...
– Та замовкни ти на кiнець з тою Росiєю, клятий шшшовiнiсте!
– Вiд нацiоналiста клятого чую!
– Нiчого... МИ ще вам покажемо... От вступимо... так! Вступимо до НАТО...
– Вступите! Ви вже вступили... i то по самi вуха!
– Це ви! Це ви, москалi, вступили! От! По горло в...!
– Маркiяне Адальбер... то-товичу... Господь з вами! Ви гiрше москаля... Де таке чувано?!
– Та ми вас... У баранячий рiг...
– Чим i з ким – в баранячий рiг? З цими гетьманами-отаманами?! З тими, що у Верховнiй зрадi вашiй засiли?! Кого ви собi чоловими обрали?! Та з половиною з них я вчився! Хiба ви забули, як отут-о, в цiй хатi, за столом усi вони вряд сидiли? Комсомольських пiсень спiвали: а я єду, а я єду за туманом, за туманом i за запахом тайгi... Але лиш один дурень поïхав за туманом. Ваш син дорогий! Усi решта – розсунулись тишком-нишком по обкомах i цеках, але – на рiднiй землi! Знаю я i потенцiал ïхнiй iнтелектуальний i патрiотизм знаю!.. При-спо-соб-лєн-ци! От вони хто! Чесних дурнiв – у москалi брили та в орськi степи слали, а мудрi собi тут рай робили... Гади! Ненавиджу... Усiх вас хахлiв з вашими хом'яками ненавиджу! Бо ви – нiхто без Росiï. От перекриємо вам газ i нафту, то прискачете тут же в пахолки проситися. Е-е, почекайте, iще не те буде! Ще повзти, повзти будете до матушки Расєï, до Москви бiлокаменной! I я ще до тоï хвилини доживу! О, доживу...
– Не смiй... богохульствувати! – захрипiв Маркiян Адальбертович, намагаючись зловити верткого москаля за груди. Але Юзефа Михайлiвна не давала: хапала Маркiяна за руки, а до москаля корчила жалiбнi мiни, благаючи змилостивитись над старим чоловiком. Але безжального москаля це лиш розпалювало i наснажувало на новi знущання.
Врештi, Маркiян Адальбертович не витримав окупацiï та екскалацiï ворожого духу, вiдштовхнув дружину i, у чiм був, тобто босий i в голубiй нижнiй бiлизнi, вискочив iз хати. Наляканий озвiрiлим виглядом господаря, заскiмлив у будi до решти дезорiєнтований Цiсар, а в кукурудзi за городом притихли нахабнi хом'яки.
Маркiян Адальбертович пробiгши вiд злостi метрiв двадцять стежкою, що вела до кукурудзяних паïв (так у селi називали розпайованi мiж людьми колгоспнi поля), але, наштрикнувшись босою ногою на штурпак, сiв просто на срiбну вiд роси межу, проклинаючи усе на свiтi, а найбiльше москалiв.
Вискочив з хати i лютий москаль, але рвонув у iнший бiк – стежкою, яка вела теж за городи до кукурудзяних ланiв, але через подвiр'я сусiдiв Ходоркiвських.
– Юрчику, ти куди? Вернися? Прошу тебе, Юрчику, вернися! – лементувала услiд москалевi Юзефа Михайлiвна, не знаючи за ким бiгти – чи за дурним молодим, чи за ще дурнiшим старим.
– Пройдуся по рiдних теренах та й вернуся! – не озираючись, все ще сердито вiдказав москаль i перестрибнув тин Ходоркiвських. За давньою звичкою, пробiгаючи, протарабанив пальцями по шибi вiкна, i радше вiдчув, анiж почув, як глухою тишею вiдповiла на його веселий стук порожня хата. Пару рокiв тому, коли вiн заïжджав у село по дорозi в Берлiн на мiжнародний форум Зброя i безпека, обоє старшi Ходоркiвськi, Богдан i Оля, ще були, але вже збирався на заробiтки, здається, в Чехiю.
– А я б нiкуди не ïхав... Вчив би фiзики дiтей у школi... – обiзвалась тодi в ньому ностальгiя.
– Нема кого вчити, – зiтхнув Богдан. – Цього року п'ятеро пiшло у перший клас.
– Думаєш, нам так хочеться в найми? – образилась Оля.
Але попри все вони тодi гарно посидiли пiд зорями. Згадували унiверситет, життя студентське, друзiв...
– З наших чимало вибилося в люди... Пiшли в партiï, пробились до Верховноï ради... займають високi пости в урядi i в адмiнiстрацiï президента, –
Богдан перераховував iмена успiшних однокашникiв без заздростi, зiзнався, що радiв за них, думав, прийде нова генерацiя до влади, щось зробить... непоганi ж хлопцi... А вийшло... ще гiрше...
– Зажди, не ïдь, менi здається, якби я був тут, я б... Я б щось робив! Зачекай... Може i я повернусь... Зачекай!
Не почекав Богдан. Поïхав. Лишив дiтей, хату... Тодi ще й хата була як хата... А зараз – нiби в нiй рокiв сто нiхто не жив. Хоча по калачиках на вiкнах було видно, що нiби й жив, i живе... Водночас забур'янений, недоглянутий город i заросла травою стежка достеменно свiдчили, що по них давно не ступала людська нога. Лiловi квiти будякiв, що соковито ярiли у прижухлому вже сухостоï, нагадали москалевi про росiйськi простори, теж здичавiлi i забутi людьми. На душi стало ще гiрше i гiркiше, бо, коли всюди однаковi бур'яни, то якого дiдька вiн у тiй Росiï робить? Але що йому бiдному робити, коли цi хахли, не спитавши його, вiддiлилися, поставили кордони, i гоцкають собi на своïх помаранчевих майданах! А кацапи, туди ïх розтуди, вiддали бразди правлєнiя iнородцам i спиваються пiд гармошку на своïх просторах!
– Ну хахли! Придурки! Ну кацапи! Уроди! – женучи здичавiлою вотчиною Ходоркiвських, батожив москаль усiх поспiль, як i годиться москалевi, ядрьоним рускiм матом. Гнав i кричав доти, доки в кiнцi городу при самiй кукурудзi, не перечепився та не врiзався фюзеляжем у купу смiття, яке, як не печально, теж свiдчило, що в цьому селi, куди його пригнала любов i ненависть, ще живуть люди. Живуть i смiтять. От i вся ïхня мiсiя, ïхню мать... цих людей! Бо скрiзь вони однакi! А колись... колись же ж тут жили... украïнцi... в цьому селi! Народ жив! Газди, господарi... А тепер – однi хахли... i хом'яки! Он як трiщать, твою ма-а-ать... Тнуть кукурудзу, аж за вухами трiщить. Як конi! Мутанти! Полiтичнi до того ж. Бо пiсля Чорнобиля ïх не було. З'явилися пiсля незалежностi, як колгоспи розвалили... Ну хахли! Нема на них Путiна! Нє, Путiн є! Путiн якраз є. Бацькi на них нема – от кого! Живуть, як цi хом'яки... О бля! Мутант! Оце то мутант! Метра пiвтора... А пика!.. Наïджена... сита! За щоками – по вiдру кукурудзи. I два зуби скалить жовтi, от-от цапне... Але очка добрi, жовтенькi, при самiй землi. Дивиться лагiдно на поверженого купою смiття москаля i питає:
– Ти откуда? Што, нашi в Чортковє?
– Якi нашi? В якому Чортвовi? I взагалi, що це за чортiвня? – питає скорiше сам себе, анiж хом'яка-мутанта, з купи смiття переляканий москаль.
– Какая чортiвня? Я тєбя спрашiваю, браток, нашi уже... в... городє? Да ти нє боiсь... Я – Вася... Кочкодавкiн... Во-во-жжак... то єсть... во-л-жак... С Казанi... Земляк Лєнiна... Влд...ддi... да, iмєнно – Iллiча...
– Ти што, тварь хомячья, iз-дiваєшся?.. Ану брись! Брись, сказав, у свою кукурудзу, хом'ячище, щоб я тебе не бачив! Тьху! Чи я вже того... здурiв, що хом'як до мене говорить? Ну хахли! Дожилися, що вже й хом'яки заговорили!
Лаючись на всi заставки, москаль намагався виборсатись iз купи покидькiв, стати на ноги, але не мiг, бо смiття пiд ним розповзалося на радiсть хом'яковi, який з цiкавiстю, присiвши на заднi лапи, спостерiгав цю ганебну сцену, раз по раз озираючись та питаючи:
– Гдє ти... м... твою... хомяка вiдiш? У тєбя, шо, мужiк, бєлочка?
– Яка бєлочка?! Хом'ячка в мене! Дай лапу! – мало не ридаючи вiд злостi, попросив москаль хом'яка украïнською, i той зрозумiв, встав i подав липку брудну лапу. Однак, навiть ставши на рiвнi, було видно по перекошеному виду москаля, не був упевнений, що в нього не почалися галюцинацiï чи божевiлля з нервiв.
– Ну, бббб... – бубонiв москаль, обтрушуючись вiд торiшнього листя i целофанових пакетiв, – усе бббачив, та щоббб хом'як... врiст людини... та ще й росiйською бббаландив i Вася звався... I де вiн тут вввзявся?.. Коло рiдддних джерел, на тер-тер...теренах... рiдних?! О це ттттак! Ттреба-ба ж бббуло ïхати ттаку дддалеч, з Росiï, щоббб зустрiти в кукурудзi москаля-хом'яка i здурiти на рiднiй землi?!
– Он де ти! А я всi поля вже оббiгала – нема нiде! Думала взлостився i на станцiю пiшов! – з кукурудзи виходила Юзефа Михайлiвна. Притрушена жовтим пилком дозрiваючоï волотi, була схожа на велику добру, але втомлену бджiлку, якби не повнi слiз очi i тремтячi губи, що все кривилися до плачу. – Я ж по голосу знайшла тебе, Юрчику, думаю, з ким це ти так рано бесiду ведеш у полi? А тут Вася! День добрий, Васю!
Москаль дивився на Юзефу Михайлiвну, як причмелений. Думав, що вона все чула i все зрозумiла i тепер от пiдiгрує йому, як здорова людина психiчно хворiй. От i до Васi вiтається, хоч той Вася сидить тiльки в його хворiй вiд нервiв уявi.
Але Вася таки сидiв у кукурудзi! I на добридень вiдказував здрастє... Як справжнiй.
– Хто це? – спитав нiби мiж iншим москаль, не дивлячись на Васю.
– Та ж Вася! Ходоркiвського Богдана зять! Леся, найменша, з Росiï звiдкiлясь привезла! – сповiстила Юзефа Михайлiвна. – Васю, а ти чого в кукурудзi iз самого ранку? Дем'янчукова Зося жалiлася, нiби ти в неï шульки ламаєш i на горiлку в Горобчихи мiняєш? Дивись, бо мiлiцiï здасть!
– Да ну вас, хахлов, к ... – мляво вiдреагував Вася.
– Що, що? Що ти сказав? – аж пiдскочив москаль, визвiрившись на Васю. – Ти... Ти... Ти поганий москаль! Ти прилiз на цю землю... На цю святу землю, живеш серед цих... добрих, прекрасних, не рiвня тобi – людей, i ще смiєш ïх обзивати i посилати?! Та я там... пiднiмаю твою Росiю!.. гарую на тттаких Вввась, як ти, а ти... Ти тут розкошуєш, серед цього раю, i навiть мови не вичив?! Та я! Та я тебе!..
– Юрчику, синку! Не треба, прошу тебе, не треба! – скричала Юзефа Михайлiвна, кидаючись мiж двох москалiв. – Що ж вiн винен?! Що ж ви виннi одне одному?! Годi вже казитися! Ходiмо до хати, бо знов поïдеш не поговоривши!
Юрко нехотячи вiдступився вiд Васi, що скулився в кукурудзi, прикривши голову руками. На душi було гидко. I соромно. Ну що вiн за людина? Кожного разу, ïдучи сюди, зарiкався не скандалити. А не мiг! Не годен був стриматись! Тiльки-но заходив у браму, як вибухала причаяна образа... бомбою уповiльненоï дiï. На маму не мав гнiву. Вона не хотiла, аби вiн ïхав з дому, тобто з Украïни. Батька вговоряла, але той, хронiчно хворий на свiй довбаний радянський патрiотизм, як чесний комунiст, не мiг допустити, щоб його єдиний син, випускник фiзичного факультету, староста курсу та не поïхав за направленням аж у Казань!
Партiя сказала:надо! – комсомол ответiл:єсть! – товк Маркiян Адальбертович з такою стервозною впертiстю махрового партiйця, нiби вiд того, чи поïде його син рядовим iнженером-оптиком вiйськово-промислового комплексу у Казань, залежить доля всього Радянського Союзу! Нiбито не мiг вiн клепати оптичнi прицiли для танкiв i на Украïнi?!. Та не врятувала ця нiкому не потрiбна жертва Совєтской родiни. Союз все одно розвалився! I опинився вiн, Юрiй Головатий, в чужiй державi припасовувати оптичнi прицiли чужим танкам, якi ще не вiдомо, чи не в рiднi мiшенi його будуть цiлитися... Не приведи, Боже, звичайно!
Образа на батька щоразу спалахувала таким гнiвом, що його не могли погасити навiть маминi сирiтськi сльози. Вони тепер з мамою обоє сироти. Вiн – у Казанi. Вона тут. I нiколи ïм не бути разом. Бо його життя вже там, на тiй землi, що стала батькiвщиною його дiтям... I тому йому так жаль мами, i себе, i... i важко дихати чистим повiтрям рiдноï землi.
От i зараз: мама дрiботить попереду, маленька, добра його мама, Юзефа Михайлiвна, остання iз того поколiння сiльських вчительок, якi вмiли бути матерями усiм сiльським дiтям. Вiн тяжко ревнував маму до школярiв, навiть тодi, коли вирiс i поïхав учитися, навiть тепер... Але замiсть того, щоб погомонiти з мамою, вiн, старий уже i сивий, сам батько, варiює, як ображений пацан, доводить ïï до слiз... своєю проклятою, тричi проклятою образою... що життя так пiдло роздiлило ïх, розкидало по свiту...
– Що воно винне, той Вася? Його десь у Москвi прибили, чи що, ходило, бiдне, голодне, безпам'ятне... Леся ж ото пожалiла, приволокла. Як не є, каже, а коло хати усе-таки чоловiк, господар. А з Васi такий господар, як з мене попадя. Але що робити, як сiльськi хлопцi пороз'ïжджалися... Та й дiвчата... Де ïх тiльки нема, по яких свiтах наших дiтей... Ой-ой, що за свiт настав, – бiдкалася мама за чужими, але душа Юрка чула: за ним мама побивається.
Коли заходили на подвiр'я, побачив далеко на межi згорблену постать батька, призвiдця всiх його нещасть. I серце стислось, але вже не гнiвом, а жалем, бо що з нього вiзьмеш, коли вiн, як мовиться, по життю – патрiот. Така батькова доля – бути патрiотом. Тодi – Краïни Рад, тепер незалежноï Украïни.
Тим часом холодна росяна трава, на якiй сидiв, остудила розпашiлу голову незборимого патрiота Маркiяна Адальбертовича. Злiсть поволi минала, а натомiсть приходило ще гiрше – почуття вини. Притихлi, було, в кукурудзi хом'яки, вiдчувши шкурою загнiченiсть Маркiяна Адальбертовича, знову нахабно затрiщали, трощачи на пропало ще солодкi i соковитi стебла.
Хоч уже й зовсiм розвиднiлось, знахабнiлi хом'яки, безстрашно, як москалi, приступали все ближче i ближче, вгодованi, завбiльшки iз доброго зайця, йшли на Маркiяна Адальбертовича з усiх бокiв. Трiск при землi був таким голосним i нестерпним, що здавалося, голова трiщить, як горiх волоський. Тож Маркiян Адальбертович з вiдчаю шукав довкiл себе грудомахи i жбурляв ïх у сiрий передосiннiй свiтанок, i тодi чувся тупiт, нiби городами час вiд часу пролiтали кавалерiйськi ескадрони.
За цим лицарським заняттям i знайшла Юзефа Михайлiвна свого чоловiка, змерзлого, нещасного, винного та самотнього... Тихо поклала руку на плече. Вiн пiдняв очi: Юзя. Стоïть, очi втирає.
– Ходи, – каже, – Юрчик уже заспокоïвся. Плакав, казав, ой мамо, якби ви знали, як я втомився на тiй чужинi... Вже й дiти там, а сюди тягне гаками... От сниться – i ця липа, i це небо...
Маркiян Адальбертович важко встав i пошкутильгав слiдом за маленькою, кругленькою Юзефою Михайлiвною, великий, вайлуватий, схожий здалеку на голубого iграшкового ведмедя.
На подвiр'ï i в свiтi було тихо i навiть затишно. На диванi у свiтлицi, впавши головою у вишитi маминi подушки, спав, як убитий, одягнений-взутий Юрко. Старi, не змовляючись, тихенько поприсiдали неподалiк на лавицi i стали дивитися на сина. Надивлялися, знаючи, що завтра вдосвiта вiн, знiчений, тихий, лагiдний i добрий, знову покине ïх i поïде у свою Росiю, до своïх москалiв.