Моï роздуми пiд час читання поеми "Наймичка" Т. Шевченка

У творчостi Т. Г. Шевченка багато уваги придiлялось i долi жiнки: ïх безправнiсть, беззахиснiсть, трагiзм долi - завжди хвилював поета. Можливо, тому, що рано пiшла з життя його матiр, можливо, тому, що доля коханоï Оксани тяжко зранила душу поета, можливо, тому, що була тяжкою доля його сестер.
У поемi "Наймичка", яку поет написав 1845 року, розповiдається про долю Ганни - матерi, яка не в змозi виростити сама дитя, пiдкидає сина багатим бездiтним людям, а сама йде до них наймичкою, щоб бути бiля своєï дитини, хоч i не маючи можливостi сказати, що вона його мати.
Коли в класi вчителька читала цю поему Т. Шевченка, було тихо, всiх схвилювала доля Ганни.
Слухаючи поему, я була вражена силою материнськоï любовi. Як же вмiла Ганна глибоко любити, яку мала велику силу волi! Адже вона нiколи не думала про себе - всю себе вiддала синовi. Ганна любила сина мовчки, i вiн вiдчував ïï любов, дивуючись iз почуттiв сторонньоï, як вiн вважав, жiнки.
Менi болiло серце, коли Ганна вiдмовилася бути за матiр Марковi на весiллi, хоча й розумiю, як би ïй це було нестерпно.
Коли читали рядки поеми про останнє повернення Ганни з Києва, я була схвильована тим, якою доброю жiнкою була Ганна, як вона любила не тiльки Марка, а i його дружину, i його дiтей. Менi здасться, що якби Ганна розповiла Марковi ранiше, що вона - його матiр, то все у них було б добре. Я впевнена, що Марко зрозумiв би свою рiдну матiр, бiльше того - вiн захоплювався би нею, ïï вчинком.
Останнi рядки поеми не можна слухати без слiз. Усе життя мрiючи сказати Марковi, що вона його матiр, в кiнцi поеми, лише перед самою смертю, Ганна вiдкриває таємницю синовi:
"...Прости мене! Я каралась
Весь вiк в чужiй хатi... Прости мене, мiй синочку! Я... я твоя мати". Та й замовкла...
Зомлiв Марко, Й земля задрижала. Прокинувся... до матерi - А мати вже спала!
Жертовнiсть Ганни-матерi, ïï безмежну материнську любов Т. Шевченко пiднiс до найвищих надбань людства. Поет низько схилявся перед образом Матерi, яка оберiгає своє дитя.
Пiд час читання поеми у мене наверталися на очi сльози - сльози вiд захоплення образом Ганни, ïï великим люблячим серцем. Марковi, я впевнена в цьому, дуже поталанило. Бо й сьогоднi, на жаль, є дiти, якi нiколи не звiдають такоï сили материнськоï любовi. Я сидiла мовчки й думала, чому Ганна - мати-покритка, крiпачка, знайшла вихiд для себе, для своєï дитини, чому ж сьогоднi є матерi, якi вiдмовляються вiд своïх дiтей? Чого ж бракує цим матерям? I ви знаєте, я знаю чого - ïм бракує вмiння любити, бракує материнськоï любовi.