Твiр по циклi вiршiв Рубцова Подорожник

За свою недовгу — у тридцять п'ять рокiв — життя Микола
Флякiв встигло залишити помiтний слiд у душi читача як поет, закоханий у
свою Вiтчизну, i громадянин. З появою його першого збiрника вiршiв Зiрка
полiв читач почула вiльне й сильну, iстинно поетичне мовлення, глибоку,
як серпневе небо, i сумну, як осiння далечiнь, що мрячить.
Писати своï чистi, смутнi й свiтлi вiршi поетовi допомагало
найглибше почуття, виражене Н. Рубцевим з такою ємнiстю й
визначенiстю, — любов до Батькiвщини. Це була невигубна, болiсна й
всепоглинаюча нiжнiсть до ïï зелених лугiв i золотавих осiннiх
лiсiв, ïï повiльним водам i терпким ягодам — усьому, без
чого не мислив вiн нi свого життя, нi своєï творчостi .
Вирослим сиротою, вiн знав одну-єдину матiр — Росiю i
ïй присвятив своï кращi пiснi, кращi мiнути пiдйому й
натхнення. Пiдвищена ранимость, сором'язливiсть i цнотливiсть уживались
у ньому з безоглядним росiйським молодецтвом; довiрливiсть i вiдкритiсть
душi сусiдили з важкою замкнутiстю, а нерiдко й iз хворобливою
пiдозрiлiстю… Але от вiн ставав ясний i добрим, як сонячний ранок.
Ходив по вулицях, посмiхаючись знайомим, нахилявся з якоюсь розмовою до
дiтей, дарував цукерки або жовтi листи. I дiти, безпомилково почуваючи
доброту, тяглися до нього й радувалися.
Метуть по вечiрнiй землi сiчневi заметiлi, гойдаються зi сторони убiк
мерзлякуватi берези, i крiзь холодну iмлу свiтять зимовi вогнi. Шумить
рвучкий вiтер i несе уздовж нерiвноï дороги сухий перекiтний снiг,
але крiзь весь цей невгаваючий шум отчетливее й болючiше проступає
такий знайомий i близький глухуватий, але виразний рубцовский голос:
Навiщо ж, як сторожовi, На цi грiзнi лiси В упор дивляться очi живi,
Моï опiвнiчнi очi?
Нi, вони дивляться не тiльки на грiзнi лiси, вони дивляться у твою душу.
Немов нiчна заметiль i хуртовина — самий пiдходящий час для цього,
тому що в такi годинники душу чуйнi й оголена, беззахисна й самотня.
Микола Флякiв народився iз цим почуттям батькiвщини, йому не треба було
неï шукати. Вiн багато об'ïхав земель i багато чого бачив, але
не було для нього родней i ближче пiвнiчноï й убогоï на
врожаï, але щедроï на щиросердечне тепло землi. Не зрячи вiн
говорив у своïй Зiрцi полiв:
Зiрка полiв горить, не вгасаючи, Для всiх тривожних жителiв землi,
Своïм променем привiтним стосуючись Всiх мiст, що пiднялися
вдалинi. Але тiльки тут, в iмлi заледенiлоï, Вона сходить
яскравiше не висловлюється впрямую, у чоло. Вона розчинена в самiй тканинi
вiрша, природно розвиваючись у нiй i йдучи в нескiнченнiсть. У Миколи
Рубцова, якщо можна так виразитися, розумна душа>до його почуття, Що
Переповняло, його любов i нiжнiсть до рiдноï землi сприяли ранньому
повзрослению серця й визрiванню власного свiтогляду. Драматичне, а часом
i трагiчне сприйняття навколишнього свiту додало його поезiï той
ступiнь серйозностi й дiйсностi, що з повним правом дозволяє
говорити про близькiсть Миколи Рубцова до традицiй поетичноï
класики.
Iде час i вiдкриває нам щиру цiну всього, що створено Миколою
Михайловичем Рубцевим. I час, що звичайно вiддаляє збiглих, цього
разу — навпроти — немов би наближає до нас особистiсть
цього неабиякого росiйського лiрика.
Вiдомо, що вiршi Н. Флякiв писав у дитячому будинку. Почав друкуватися у
флотськiй газетi На стражi Заполярья i у видаваному ïï
редакцiєю альманасi Полярне сяйво. В 1962 р. надходить у
Лiтературний iнститут iм. М. Горького. За все недовге життя Микола
Флякiв встигло видати тiльки чотири поетичнi книги, але сьогоднi вже
неможливо представити лiриковi останнього рокiв без його iм'я. Вирослим
сиротою, Флякiв знав одну-единст-венну матiр — Батькiвщину, i
ïй вiн присвятив своï кращi пiснi, кращi мiнути пiдйому й
натхнення.
У Миколи Рубцова, якщо можна так виразитися, була розумна душа. його
почуття, Що Переповняло, любовi й нiжностi до рiдноï землi сприяло
ранньому повзрослению серця. Напевно, саме це додало його поезiï
той ступiнь серйозностi й дiйсностi, що з повним правом дозволяє
говорити про близькiсть Миколи Рубцова до традицiй поетичноï
класики. Один з яскравих прикладiв безперечноï майстерностi ми
бачимо у вiршi Нiч на батькiвщинi…. Переходи з одного стану в iнше
вносять особливу життєвiсть i рухливiсть у рубцовские вiрша. Дивна
здатнiсть i посмiхнутися, i посумувати, i серйозно помiзкувати
надає його поезiï об'ємнiсть, духовну повноту й
багатозначнiсть.
Колись Єсенiн радив молодим вiршотворцям, щоб вони шукали
батькiвщину, без якоï не може вийти гарного поета. Микола Флякiв
народився iз цим почуттям батькiвщини, йому не треба було неï
шукати. Вiн багато об'ïхав земель i багато чого бачив, але не було
для нього родней i ближче пiвнiчноï — убогоï на
врожаï, але щедроï на щиросердечне тепло — землi. Не
зрячи вiн говорить у своïй Зiрцi полiв, що:
… Тiльки тут, в iмлi заледенiлоï, Вона сходить яскравiше й
повнiй, I щасливий я, поки на свiтi бiлому Горить, горить зiрка
моïх полiв…
Час вiдкриває нам щиру цiннiсть усього, що створено Миколою
Рубцевим. У його поезiï ми знаходимо усе бiльше глибини й
прозрiння, випробовуючи на собi ïï непереборне зачарування. I
його зiрка — чиста зiрка його поезiï —
розпалюється з кожним днем усе яскравiше! Перший збiрник вiршiв
Лiрика вийшов в 1965 р. В 1967 р. виходить його книга Зiрка полiв, в
1969 р. — Душу зберiгає, в 1971 р. — Зеленi квiти.
Остання з названих книг Зеленi квiти вийшла вже пiсля смертi поета.