"ЛЕКСИКОН СОРОМIЦЬКИЙ" ДО СТУДIЙ З УКРАÏНСЬКОÏ ЦНОТИ

Категории

1.   1 Тарасюк Галина

Оригинал

Переступивши порiг, Ганна Парфенiвна остовпiла: у ïï кiмнатi, за ïï письмовим столом, сервiрованим консервними бляшанками, мирно трапезували кiлькоро гуманоïдiв. Ще кiлька, просто у чоботях, спочивали на ïï кремовому диванi. Прибульцi теж, очевидно, не чекали господинi. Заскоченi зненацька, синхронно повернули до неï круглi фiолетовi пички, на яких ковзнуло щось схоже на здивування, i завмерли з роззявленими ротами. Ганна Парфенiвна заклiпала, щоб прогнати ману, але мана не проганялася. Навпаки, гуманоïдiв подвоïлось. Тепер вони були скрiзь, навiть у дзеркалi вiшалки в коридорi.
– Крутов! – вжахнулася Ганна Парфенiвна: – Крутов, де ти?!
– Я тут, – сказав Крутов, виткнувши з дверей кухнi блаженну фiзiономiю, на якiй теж блукали нетутешнi малиново-фiалковi вiдсвiти.
– К-к-крутов... що це? Що-це-та-та-ке-я-те-те-бе-бе-пи-пи-та-ю? – аж заïкатися стала Ганна Парфенiвна.
– Лiза, – сказав Крутов, дурнувато усмiхаючись, i Ганна Парфенiвна справдi побачила за його спиною бiля своєï плити те, що звалося Лiзою. Лице Лiзи теж було гуманоïдально кругле, але чорне, як сковорiдка, яку вона тримала в руках.
Ганна Парфенiвна задихнулася: такоï пiдлостi вiд Крутова вона не чекала!
– Крутов, як ти мiг?.. ти... пiдлий люмпен!... так... опуститися?..
– Сама винна, – раптом обiзвалося те, що звалося Лiзою. – А чо' ти з ним не спиш?
– Що? – не зрозумiла Ганна Парфенiвна, – Що вона сказала? Крутов?!
А зрозумiвши, не повiрила:
– Негiднику... ти... ти... обговорюєш цi... цi питання з цiєю... говорящою сковородою? З цiєю пательнею?.. З цiєю ... чорною чарою... задимленою покришкою?..
За синонiмiчним рядом нищiвних порiвнянь мав iти плач, але Ганна Парфенiвна несподiвано зареготала, i то так гомерично-саркастично, що навiть Крутов розгубився, а в iндиферентних гуманоïдiв вiд тривоги погустiшав на писках бузковий окрас. Сполоханi реготом, приблудцi автоматично стали формуватися у зграйку, готовi хоч зараз провалитися у своï позаземнi фiолетовi тартарари. Оглянувши ту параду, Ганна Парфенiвна обiрвала смiх i трагiчно поцiкавилась:
– Кру-тов, де ти ïх назбирав? На яких астероïдах, Крутов?..
– Сам придумав, – сказав Крутов, пришелепувато посмiхаючись. – Я сам ïх пови... виду... мо-ву-вав, щоб не скучно було. I погуторити було з ким. Ти ж зi мною спiлкуватись... так сказать, брезгуєш ...
– Я?.. З тобою? Крутов! Ой Крутов, не доводь мене, прошу, тебе не доводь... Бо я вам усiм, чортам смаленим, покидькам цивiлiзацiï... зараз влаштую таке ток-шоу, що й мама рiдна не впiзнає...
I метнулась прудко у ванну. Приблудцi зрозумiли: за шваброю. I в ту ж мить здимiли, прихопивши iз собою Крутова з Лiзою та сковорiдкою, залишивши натомiсть устояний, важкий, аж синiй, перегарно-цибуляний туман.
Видворивши непроханих гостей, задихаючись вiд смороду i вiдчаю, Ганна Парфенiвна притьмом кинулась розчиняти навстiж дверi i вiкна. Одне вiкно не вiдчинялося – шпiнгалет заïло – i цього було досить, щоб гiрко i невтiшно розридатися, питаючи Бога: за що?
Бо й справдi, за що ïй, не дурнiй, не бридкiй, не останнiй жiнцi й людинi, таке життя? I, головне, Крутов – за що?!
Але замiсть вiдповiдi, пролунав рiзкий телефонний дзвiнок. Загальмований гуманоïдальний голос питав Крутова.
– Нема Крутова – пропав! – верескнула i кинула слухавку. – Господи, пропав би вiн, щез би вiн навiки!..
Але в той мент, коли страшне прокляття от-от мало злетiти з вуст, Ганна Парфенiвна згадала сусiдку Стефу i проковтнула клятьбу, мов гарячу смолу: не дай Боже... Стефа теж проклинала свого гультяя Зюльковського i – допроклиналася: Зюльковського паралiзувало i от тепер доглядає. Вже сьомий рiк...
Усе пiзнається в порiвняннi. Надто бiда... Звичайно, якщо порiвнювати з паралiзованим гультяєм Зюльковським, то Крутов, звичайно... На жаль, бiльше аргументiв на користь Крутова не було, як i вiдповiдi на вiчне питання: За що Бог покарав ïï Крутовим? У молодостi, себто в студентськi роки, не гуляла, не пила, так i не навчилась палити... Коли однокурсницi жили переважно iнстинктами, вона одержимо гризла гранiт науки, готувалась до аспiрантури... Але цi хлопи... ця мужва... цi штаноносiï... хiба ïм треба розумноï порядноï жiнки? Ïм треба грошей, квартир, заможних тестiв... У неï ж, крiм цноти i симпатичноï розумноï голiвки, нiчого не було. I доки вона дерлася до викладацькоï кафедри, достойнi ïï руки хлопцi благополучно переженилися на хвойдах. Зостався один Крутов...
Хоча... чому один Крутов? Був ще Алiк Шерман. Зараз би вона в Америцi жила, чи де вiн там?.. Але ж не дали. Родичi. Першою перепинила ïï коло унiверситету мама Алiка, по-єврейськи ортодоксально-патрiархально руда i мудра.
– Девочка моя, дружить должны все, но жениться – между собой. Поверь мне, лучше пусть он буде просто плохой человек, чем плохой потому, что еврей.
А згодом долучилася ще й мама рiдна: виходь за свого та виходь за свого. Щоб вiра одна i земля одна.
От i знайшла – свого... Вiдчепитись не годна!
– Мерзотник Крутов, пiдлий люмпен, де ти взявся на мою голову? – залилася рясними сльозами Ганна Парфенiвна, хапаючись то за вiник, то за швабру, щоб вигнати, вимести, вимити з хати навiть спогад про ненависного мучителя Крутова. Але порожнiй (вилизаний гуманоïдами!) холодильник, що гаркотiв, мов колгоспна гарба з горба, зачовганий кремовий диван (новiсiнький!), бляшанки з-пiд кiльки на (святая святих!) письмовiм столi, водоточивi (постiйно!) крани у ваннi, кавардак на кухнi – знову i знову повертали жiнку до сакраментального i майже риторичного запитання: За що?! Врештi-решт, вона ж не остання на цьому свiтi. I ще вчора (буквально вчора!) мала нагоду в цьому переконатися... Ще вчора вона була не просто в столицi, на мiжнародному симпозiумi, а на вершинi свiтовоï науки !!! Ïï до неба пiдносили-вихваляли, руки ïй цiлували професори з Гарварда (Га-а-а-рварда!), Оксфорда ( Окс-форда!), не кажучи вже про провiдних славiстiв Ягелонського, Софiïвського, Петербурзького унiверситетiв... Запрошували читати лекцiï у Варшавському i Зальцбурзькому... А сьогоднi?.. Сiла в потяг, мов провалилась у чорну астральну дiру! I опинилась... В бомжатнику! Боже, якi контрасти! Якi трагiчнi контрасти! Той свiт i цей... Два свiти – двi долi, як писали колись радянськi газети... Можна вмерти, просто можна вмерти вiд несправедливостi... Вона вiдмовилась... Вiд Євро-о-опи вiдмовилась!.. Мусила! I тi шляхетнi чоловiки, тi блискучi вченi... вони не могли зрозумiти, чому? А вона не могла пояснити причини вiдмови. Бо що мала пояснювати? I, взагалi, як нормальним цивiлiзованим людям пояснити, що вона вже сто рокiв нiде не вiдпочивала, що не може покинути дiм бiльш, нiж на тиждень, бо того дому просто... не буде... Його спалять, зруйнують синюшнi гуманоïди. Як Карфаген... Пустять димом разом з ïï бiблiотекою, так гiрко зiбраною за все життя, разом з дорогоцiнними архiвами i рукописами докторськоï, яку всю Незалежнiсть тулить по пiщинцi...
Тож як, якими словами, якими тропами, метафорами-гiперболами, якими оксю-мо-ро-о-онами мала змалювати мовознавчим свiтилам трагiчний бедлам свого життя?! Тим паче, що ховалася з тим своïм дурдомом вiд знайомих та родичiв, навiть перед бiдною мамою лукавила. Бiдна ж мама так тiшилася, так пишалася, що нарештi ïï Ганнуся замiж вийшла, та ще й за парубка, за однолiтка, з дипломом, i що тепер вже не журитиметься якась малограмотна сiльська баба Христя чи Вiвдя над гiрким дiвуванням ïï вченоï городськоï дочки...
Єдиною розрадою у цьому кошмарi було хiба те, що Крутов iшов пiд воду непомiтно для чужого ока, тихесенько опускаючись на таке глибочезне дно, про iснування якого, на щастя, нiхто з ïхнього оточення, надто з наукових кiл i не пiдозрював. Останнiми роками Крутов взагалi рiдко спливав на поверхню, переважно жив по майстернях художникiв та бомжацьких притонах, або пiдживав у якоïсь сестри по розуму, як ота... перепалена горiлкою на вугiль чорний Лiза. Додому з'являвся тодi, коли допивався до ручки, або... коли Ганна кудись ïхала. Як вiн дiзнавався про ïï вiдсутнiсть, не вiдала. Сама ж про нашестя Крутова дiзнавалася по тому, в яку конюшню вiн встигав перетворити останнє, що в них зосталося спiльного, – квартиру.
Щоразу, оплакуючи руïни свого Карфагена, Ганна Парфенiвна клялася собi плюнути нарештi на свою iнтелiгентнiсть i оприлюднити iнформацiю про трагедiю свого життя бодай на рiвнi вiтчизняноï наркологiï. Колись вона соромилась проблем з Крутовим, твердо переконана, що Крутов спивається або вiд заздростi, або вiд пiдлостi, навмисно, щоб принизити ïï людську i жiночу гiднiсть. Iнших причин просто не було. Такi фактори, як гарнi народнi традицiï i поганi родовi гени Ганна Парфенiвна до уваги не брала, бо п'ють усi, а спиваються покидьки. Тому мовчала й терпiла.
Але була в Ганни Парфенiвни ще одна причина терпiти Крутова. Найвагомiша. Коли прийшла пора захищати ïй кандидатську, Крутов, як вiн любив цитувати героя популярного в тi часи фiльму, продав ради цього батькiвщину. Точнiше буде сказати – обмiняв батькiвський особнячок iз садочком i палiсадничком на двокiмнатну квартиру в панельцi, щоб за рiзницю в цiнах Ганна Парфенiвна змогла, нарештi, захиститися. Себто пожертвував воєнним трофеєм своïх воєнних батькiв, якi, повертаючись у 45-му з перемогою на свiй Урал, зупинилися у цьому прикарпатському мiстечку, облюбували ошатний особнячок на затишнiй вулицi i вирiшили в ньому зостатися на все життя. Тим паче, що на Уралi бойового командира Крутова i його бойову подругу медсестру Тоню чекали однi неприємностi в особi першоï дружини, дiтей i райкому партiï.
Отож Ганна Парфенiвна почувалася зобов'язаною Крутову i з цiєï причини приховувала своï з ним проблеми. А всi, зокрема й мама, думали, що Крутов подався на заробiтки на iсторичну батькiвщину, десь у Пiдмосков'я дачi будувати, як це останнiми роками роблять чимало порядних чоловiкiв. Крутов справдi ïздив до Росiï, на рiдний Урал. Але скоро повернувся.
– Не можу там, – сказав. – Чуже... Душа рветься сюди, до неньки Украïни. Я ж ïï грудьми захищав у лонi матерi!
Лiпше б ви ïï не захищали... Принаймнi, зараз би я читала лекцiï в унiверситетi Берлiна чи Парижа, i жила б як людина. – Кортiло вколоти потомственого визволителя Крутова з його iмперськими замашками у саме серце, але передумала: не хотiла розпалювати мiжнацiональну ворожнечу, досить з них i сiмейних чвар... Та й не личило ïй, розумнiй жiнцi, уподiбнюватись до тих, хто у всьому винить москалiв, як вона – Крутова.
Однак патрiотизм Крутова засмутив Ганну Парфенiвну неймовiрно. Знала ж бо, що високими словами Крутов насправдi лукаво прикривав справжнi причини поверненняна кола своï– пияцькi. I це був вирок ïй – як жiнцi. Остаточний. Вирок ïï нещасному лiбiдо. ïï сподiванням на просте жiноче щастя – нормального здорового чоловiка, вiд якого можна народити нормальну здорову дитину... Чи, в найгiршому випадку, просто... коханця... хоча б якогось... хоч раз на рiк... Через цього ж заспиртованого недолюдка Крутова вона ж навiть закохатися не може! Вiн усе! Все витоптав у ïï душi... Ïï ж трясе вiд одного вигляду чоловiка, хто б вiн не був! Ïй же здається , що кругом однi покидьки! Вона ж – хвора! А ïй тiльки... скiльки ж це ïй?.. Господи, та ж вона ще зовсiм молода жiнка! Ïй ще жити!.. А тепер усе. Тепер ïй до скону не позбутися анi вiчного свого горя – Крутова, анi докорiв сумлiння через його моральне падiння, анi усвiдомлення гiркоï жiночоï самотностi i принизливого комплексу покинутостi i нiкому непотрiбностi, вiд чого, як правило, у розумних i талановитих жiнок дах ïде. Але ж – доки?! Доки терпiти того азiата?! Та ж вся Русь колись повставала i змела Золоту орду... А вона... в iнтелiгентнiсть грається! В дружбу народiв-братiв!.. Боже, чи є ще на свiтi добрiшi жiнки, нiж украïнськi?..
Нема! I з тим благородством теж нема ради, як i з хамством рiзних крутових... Зостається одне – чекати, коли душа сама повстане, а поки що й далi бурхливо сублiмувати. Себто, рятуватися суголосною душевним настроям творчiстю. А настроï такi, що хоч на мiсяць вий, або бери рогачi та йди в гайдамаки... Коротше, не до високих метафор...
Тож вiдклавши рiшуче на невизначений строк докторську дисертацiю на темуМетафора в украïнськiй поезiï епохи Незалежностi, Ганна Парфенiвна з притаманною ïй внутрiшньою пристрастю i завидною вiдданiстю справi захопилася iдеями радикального фемiнiзму, який, мов переповнена чаша терпiння, мав от-от вихлюпнутись на голови маскулiнiзованого, закритого! Зашореного! Затовченого чоловiками украïнського суспiльства дев'ятим валом iнтелектуального (поки що!) жiночого протесту...
Щоправда, коли глянути в корiнь проблеми, то у Ганнину чашу терпiння було кому крапати й без Крутова, чого вартi лиш колеги по кафедрi... однаково, що чоловiки, що жiнки... Але Крутов... ганчiр'яний мучитель Крутов, все одно, вiн у всьому винен, бо замiсть того, аби бути мужчиною i мужем ( вiд слова мужнiсть, а не мужлан!), як останнiй зрадник, своєю аморальною поведiнкою, всiм своïм ганебним ницим iснуванням оголяв ïï тили, обеззброював перед пiдступним, жорстоким, завкредним свiтом... Врештi, непомiтно перетворив на заручницю своєï алкогольноï залежностi! А тепер ще й житло!.. Вони нiяк не можуть роз'ïхатись, бо, пiдскочили цiни на однокiмнатнi квартири (народ –розбiгається!) i то так, що за одну двокiмнатну двi однокiмнатнi не купиш. А якби лiнюх Крутов, ледащо, лайдак... як iстинний мужик, та поïхав, нарештi, десь на лiсоповали у своюСибiр неiсходиму, вона б теж, нарештi, змогла спокiйно бодай рiк почитати лекцiï десь у Європi, заробити якусь копiйку, щоб, нарештi, розбiгтися в рiзнi боки i нiколи-нiколи не здибатися! Але ж воно, це чамрисько, цей Крутов, прилипло до неï, як лайно до споднiв, i тягне каменем на своє дно, у своï багна! Травмуючи ïй душу своєю... неадекватнiстю, точнiше пiдлим iдiотизмом i моральною розтлiннiстю!.. Та вона ж через цього пияка безпросвiтного, через цього виродка проспиртованого забула, коли жiнкою була!
Горе було таке велике, а лихо, що звалося Крутов, таке безнадiйно вiчне i непозбутнє, що Ганна, пожбуривши вiники i швабри, впала на зачовганий гуманоïдами колись кремовий диван i заголосила, як на цвинтарi. На цвинтарi своïх мрiй i надiй...
Плакала доти, доки не виплакала останню (на сьогоднi) сльозу разом iз вiдчаєм. Але не горе своє. Горе – зосталося. Лиш вiдкотилося вiд серця, i не так уже гнiтило розум. I Ганна Парфенiвна, вмившись та привiвши себе бiльш-менш до порядку, знову взялась за вiник i пiд його шурхiт i уже спокiйнiше обсервувала драматичнi реалiï свого життя.
Повернення Крутова мимоволi стало останньою краплею, останнiм тектонiчним поштовхом до революцiйного вибуху у традицiйно толерантнiй ментальностi Ганни Парфенiвни. Точнiше кажучи, вона повстала.
Але то – попервах. А далi... внутрiшнє розкрiпачення, звiльнення вiд традицiйних установок, внутрiшнiх табу i нав'язливих iдей, манiй, зокрема й вiд занадто трагiчного сприйняття розтлiнного Крутова, вiдкрили Ганнi Парфенiвнi такi вражаючi, ще не вивченi жодною вiтчизняною кафедрою, чорториï чи емпiреï, одне слово, стихiï вербальноï свободи, в якiй, виявляється, уже давно розкошував простий народ, що вона – онiмiла! Адже, як виявилося, доки вона визбирувала витонченi метафори по ще тонших книжечках нiким не читаних поетiв епохи Незалежностi, народ – повстав! У словi. I, вивiльнившись з-пiд пресу знецiнених цiнностей i з ярма вiджилих iдеологем, заговорив своïми... метафорами! Ба! Навiть мовою iншою, зовсiм не схожою лексично, синтаксично та й морфологiчно (!) на калиново-солов'ïну, зафiксовану у вiтчизнянiй лiтературi i грубезнихсловникових холодинах, тим паче на ту, оплакану вкотре i вкотре вiдроджену в кафедральних ретортах, яку йому (народовi) пропонували фiлологiчнi свiтила у нових правописах i посiбниках!
Звичайно – жах! Але вiд цiєï всенародноï мовотворчоï стихiï не було спасу, як... вiд Крутова. Зоставалось, або не помiчати, або – вивчати! Правда, останнє не стосувалось Крутова. Ще чого! Цього... примороженого треба просто викинути, як здевальвований купон, i забути. Навiки! Нi, радше позбутися, як скалки в оцi, як кольки в боцi. Iнакше, повний абзац! Чи то... конєц, швах, Ґата, хана, кода, амба!
Так мимохiть навходячки по цьому мiнному полю, по цьому вiчному бойовиську мiжстатевих протирiч, а точнiше у масному болотi грiшного, суєтного людського життя стала Ганна Парфенiвна визбирувати перлини простонародноï лексики. I дозбиралась до того, що пора було видавати лайливий вокабулярiй до студiй з украïнськоï цноти. Однак, стримувала одна... укорiнена заковика морально-етична: коли благородний повстанчий фемiнiзм був публiчною трибуною Ганни Парфенiвни, то укладання словника ненормативноï i жаргонноï лексики – потаємною насолодою i спасенною вiддушиною у ïï трагiчно спаскудженому, поганьбленому безхарактерним Крутовим життi. Коротше кажучи, в глибинi своєï безнадiйно цнотливоï душi Ганна Парфенiвна соромилась тiєï (чи не єдиноï!) своєï грiховноï пристрастi. Як i Крутова... За старою звичкою.
На жаль, старi звичка бувають сильнiшi за новi iдеï... А тому-то поки що змушена була у хвилини душевноï рiвноваги насолоджуватись своïми скарбами в гордiй самотинi. Зате в лиху годину, коли на овидi з'являвся поношений вiзуальний образ Крутова, о-о, яке то було невимовне задоволення – каменувати ними, як розпеченим камiнням, мов блискавками, ненависного мучителя!.. Цього люмпена, лоха, ханурика...
I тут знову подзвонили у дверi. Дзвiнок був безперервний, нахабно-вимогливий. Ганна Парфенiвна насторожилась, як чатовий на козацькiй могилi. Дзвiнок не вмовкав. Ганна помiняла вiник на швабру i пiшла вiдчиняти.
На порозi стояв Крутов i половина вигнаних гуманоïдiв. Вiд них ще крутiше несло духом прецiнь не земних цивiлiзацiй. Не було тiльки чорнопикоï Лiзи.
– Прекрасномудрая ппрофесоршо всiх наук, жоно моя Ган...нно Парфено...нiвно! Зустрiчай! Ми прийшли палити Парфенон, – пожартував з-пiд опухлоï парсуни ненависного Крутова давно забутий ними обома, дотепний кавеенщик столiтньоï давностi, перспективний (в минулому!) поет i вiдмiнник росiйського вiддiлення фiлфаку мiсцевого унiверситету Женька Крутов. Той самий Женька Крутов, у якому професор Биковдушi нє чаял, професор Силiвестров цитував на лекцiя його блєстящiе строфи, а завiдувачi усiх кафедр навперебiй пропонували йому мiсце аспiранта i теми дисертацiï.
– Крутов, уйдi, по-хорошему прошу, уйдi, дай оклєматся. Я же тоже чєловєк... – загородивши шваброю вхiд, по-доброму, а тому материнською мовою Крутова, попросила Ганна Парфенiвна.
Не впусти у квартиру Крутова не мала права, бо Крутов, на правах ïï колишнього чоловiка, мав право на квартиру. Та й совiсть не дозволяла, бо Крутов був ще й круглим сиротою. Єдиного свого нащадка Женьку Крутова його воєннi батьки нажили аж пiд старiсть, тому й осиротили ще студентом. Тож чи мала вона моральне право не пускати у дiм ту сироту уральську, хоч вiн i заслуговував на довiчне вигнання взагалi з усiх краïн?.. Отож просила, заплутавшись у правах i стилiстицi, по-доброму дати ïй спокiй.
Крутов задумався. Вiн нiколи не скандалив, не буянив. А останнiм часом взагалi перетворився на рослину, якiй, очевидно, iнодi праглося тепла, i тодi вiн повертався додому. Один, якщо Ганна була вдома. I з гуманоïдами, коли ïï не було..
Так вони стояли хвилин п'ять: Крутов – у задумi, Ганна – в чеканнi. Синi, як баклажани, гуманоïди – в надiï погрiтися. Бо надворi, виявляється, було зима. Нарештi Крутов прокинувся.
– Ладно, – сказав вiн, – спалимо Парфенон iншим разом. – I зайшов у лiфт. Гуманоïди – за ним.
– Який Парфенон?! Бовдуре! – резонно обурилась Ганна Парфенiвна. – То Карфаген спалили! Такi, як ти, варвари!
– Парфенон – теж! Разом з тою бабою... – вiдпарирував предводитель гуманоïдiв з лiфту.
– То не баба, лайдаку! А богиня Афiна!
Але Крутов не чув – саме вивалював iз лiфта на першому поверсi разом зi своïми баклажанами.
Ганна Парфенiвна полегшено зiтхнула, зачинила дверi i пiшла на кухню дезинфiкувати замацаний приблудцями посуд. Вiд однiєï думки, що цих сервiзiв, вилок-ложок – весiльних подарункiв вiд батькiв i кафедри, торкалася немитими руками Лiза i со товарищi, Ганну пересмикувало... Це ж тiльки подумати, щоб... якась шмата остатна, нечипойда, заволока якась... та вiдкривала до неï, на тридцять три голови вищоï, порядноï жiнки, вченого... свого чорного рота! Нi, чоловiки правi: шерше ля фам, тобто у всьому виннi жiнки! Якби всi жiнки були поряднi, то чоловiкам не було б з ким пиячити, волочитися i котитися на дно. Адже чоловiк... як дитина, шукає, де бiльша калюжа. I з ким можна туди впасти i не вилазити!.. Надто – субтильний, безхарактерний, iз ламкою, по-жiночому вразливою психiкою... Як от... Крутов... А скiльки ïх таких, кропив'яних, безпомiчних перед життям, iнтелiгентiв?! Цих нереалiзованих талантiв, цих мимовiльних люмпенiв, яким не стачило снаги перейти Рубiкон нинiшнiх соцiально-економiчних, фатальних для них, перемiн?! Мiльйони... Тому жiнка мус бути жiнкою. Високоморальною. Цнотливою. А коли треба й пуританкою! Вона не має права ставати з чоловiком на одну дошку, рiвнятися з ним... Блудити... Нiколи! За жодних обставин!
Ганна Парфенiвна завмерла: Боже, яке кошмарно суперечливе життя! Те що вона допiру подумала, зовсiм не в'язалося з iдеями радикального фемiнiзму, ба навiть з помiркованою полiтикою рiвних можливостей, яку вона ще недавно пристрасно проповiдувала на лекцiях, семiнарах, форумах i симпозiумах... Мало того! Зараз вона мислила, як тi несвiдомi, ще не розбудженнi тисячi украïнських жiнок, терплячiсть i всепрощеннiсть яких вона допiру ще, глибоко зневажаючи, пiддавала нищiвнiй критицi! Навiть – остракiзму! А насправдi... насправдi ж то вона... така сама! Так самiсiнько, як i тi малосвiдомi тисячi, терпить гiрко триклятого Крутова, бо просто... просто боïться залишитись одна. Як на цiдилку, залишитись... I той страх, ганебний, якийсь... утробно-гормональний, рабський був сильнiший за розум! I то була – правда! Страшна, принизлива! Убивча! Але – правда!
Вiд цього... просто жахливого вiдкриття, Ганна Парфенiвна аж присiла на ще не продезинфiкований кухонний табурет. Боже! Справдi, жiнка – iстота незбагненна, навiть сама собi! У головi не вкладається, якi пекельнi вулкани неприспаних пристрастей клекотять в ïï плотi, якi неприборканi розумом iнстинкти вирують в ïï кровi!
I тут задзвонив телефон. На дротi лише сопiли. Ганна знала, що то сопе Крутов, але ïй, до глибини душi враженiй, просто-таки спаралiзованiй власною поки що неосмисленою неоднозначнiстю, цим... поєднанням високого i ницого – у душi i єствi (!), було зараз не до Крутова. Тож замiсть того, щоб рiзко висмикнути з розетки телефонний шнур, задумливо поклала слухавку, забувши, що Крутов дзвонитиме доти, доки вона не впустить його в хату.
Взагалi-то, у фемiнiстичних iдеях Ганна Парфенiвна розчарувалася давненько – пiсля короткого вiдрядження у Швецiю на мiжнародний семiнар з питань тоï самоï Ґендерноï рiвностi. Потрапила туди негадано-нежданно. Чи то нiхто зi столичних фемiнiсток не бажав вириватися iз квiтучоï киïвськоï весни у холодну Швецiю, чи вже наïздились, чи ще з якихось невiдомих причин, але покликали ïï. I вона поïхала. Швецiя Ганну Парфенiвну нiчим не вразила: Європа, як Європа, тiльки Пiвнiчна. Та й чим мала вражати, коли приïхала Ганна не з якогось Донецька, та й не з Києва, а iз самого серця Європи, що десь тьохкає серед Карпатських полонин i зворiв, вже встигнувши (ще до Крутова) погостювати у своï родичiв, розкиданих по австрiях-нiмеччинах, польщах та румунiях. Тож, зрозумiло, як серйозний учений, усю увагу зосередила на основному об'єктi гендерних студiй – мiсцевих чоловiках. I... соромно зiзнатися... Однак не зiзнатися – ще гiрше, бо це значило б – знехтувати засадничими постулатами науки – об'єктивнiстю i правдивiстю.
Отож, правдиво, що, споглядаючи могутнiх нащадкiв войовничий вiкiнгiв, правильних, як рiвнобедренi, але вершиною вниз, трикутники, холодних, як айсберги, i позитивних, як... смертна нудьга, вона раптом нi з того нi з сього затужила за своïм крученим-карлюченим, причмеленим, слабовiльним i субтильним Крутовим i то так ...по-бабськи вульгарно, примiтивно, що з вiдчаєм усвiдомила всю трагiчну безперспективнiсть на рiдних, безмежно милосердних украïнських теренах не тiльки фемiнiзму, а й власноï долi. Соромно було й подумати: у статечно-стриманiй лицарськiй Європi ïй бракувало азiата Крутова! Того полiгамного ординця, того... тюхтiя... дитинно-безневинного... мучителя... ту сироту уральську... Бо таки сироту...
Ганна Парфенiвна перегортаючи подумки неписаний лiтопис ïхньоï сiмейноï драми, починала навiть пiдозрювати, що Крутов оженився на нiй не лише з палкоï любовi, а й тому, що потребував... мами! Авжеж! Хотiв мати коло себе сильну, вольову, турботливу жiнку. Власне того, що прагне чи не кожен чоловiк... Вони ж як дiти! А вона... Ну, щодо Ганни Парфенiвни, то вона теж мрiяла вiдчувати поряд сильне чоловiче плече, чи бодай однодумця... I це цiлком закономiрно для молодоï жiнки... Хоча... нiде правди дiти, на першому мiсцi в неï завжди була наука, навiть не кар'єра, а робота. Ну що подiєш, не мама вона за характером, не ма-ма! Тим паче, всiляким... велiковозрастним недорослям! Але все-таки... можливо, якби вона зразу розiбралася у психологiï розпещеного старими батьками, рано осиротiлого вiчного хлопчика Крутова... може б усе було по-iншому. По-людському...
Поверталась додому на крилах надiï: витягти Крутова волоком iз його дна, посадити за стiл, i, нарештi, обговорити спокiйно, по душах, проблеми, вмовити лiкуватися... Доки не пiзно. Доки вiн ще не перепалив себе алкогольним трiйлом на чорний вугiль, доки зосталася ще бодай одна мiленька борозенка в його черепку для тверезоï думки. Як вона поспiшала рятувати свого блудного Крутова! Але повернувшись додому, готова була вбити пiдлого люмпена: квартира нагадувала навiть не руïни Карфагену, а смердючий смiтник, а над усiм тим рейвахом – трiпотiв, прив'язаний ниточкою до люстри, убогий, як i автор, вiршук Крутова:
Стала жона Бендером,
гендлюючи гендером,
виграла по тендеру
хруняку – кушпендера.
Гендери-бендери-тендери ви моï,
наробили клопоту ви жонi.
Спересердя хотiла пошматувати, викинутипостспиртуальний шедевр, але в останню мить передумала. Знайшла у шухлядi недописану докторську дисертацiï про високу поетичну метафору i заховала мiж сторiнок замацаний папiрець iз ïï приземленими варiантами. Пригодиться для науки.
I знову все стало, як було до Швецiï. Розбурхане шаленими вiтрами планетарноï сексуальноï революцiï життя знову ввiйшло в узвичаєне цнотливо-безпросвiтне русло: Ганна Парфенiвна тихо рухала науку на своïх кафедральних емпiреях, а Крутов тихо спивався на своєму соцiальному днi. Часом повертався додому. Ледь живий, потовчений i обшарпаний, як блудливий котюга. Мовчки вiдпарювався у гарячiй ваннi, оклигував, сьорбаючи ïï борщi та супи, а, оклигавши, вiддячував за ïï янгольське терпiння i милосердя репризами, якi вiн називавпоезами абовiршуками, на кшталт:
Приходжу додому –
В хатi – срач!
Жiнка на диванi,
В руках – Драч.
Крутов розклеював свою похабщину по стiнах, пiдвiшував на ниточках до люстри, i думав, що то весело. Чи, може, хотiв розвеселити Ганну... Хто знає, що творилося у його давно проспиртованих мiзках?!. Натомiсть Ганна Парфенiвна дратувалася, бо Крутов заважав ïй завершувати докторську, читати студентськi дипломнi, писати статтi i дописуватиЛексикон ново-украïнський.
А Крутову нiц нiчого не треба було. Анi робити, анi досягати. Вiн усе мав. Своє дно. Своïх гуманоïдiв. Йому навiть дiтей не треба було.А чим я ïх годувати буду. Ïх же ж треба буде годувати, – казав, наче про якихось кролiв. I усмiхався блаженно. Боже, цей блаженний, цей пиячисько падлючий, цей гунцвол, це чмо болотне... геть, ущент зруйнував, на порох перетер усе ïï життя! В неï ж нi сiм'ï, нi дiтей, нi чоловiка, навiть статусу жiночого нема! Бо й справдi, хто вона? Анi дiвка, анi жона шлюбна, анi розвiдниця, анi вдова, хiба що солом'яна... гiрка лиходолиця ! I за що?! Завiщо ïй така доля пекельна, судьба важенна?!.
Вибудовуючи з горя – не семантичнi ряди, а цiлi фольклорно-пiсеннi ареали означень своєï гiркоï долi, Ганна Парфенiвна вiдчула, як заново рветься на кривавi шматки ïï душа – вiд жахливоï несправедливостi рветься! I – безвихiдностi. Нема. Нема виходу. Є – Крутов i його фiолетовi гуманоïди. I в ïхньому тупому, смердючому товариствi ïй доведеться й очi склепити... Навiки... I єдиний порятунок, щоб не з'ïхати з глузду, не ошизiти, то це – укладати й далi свiй матюкальник новоукраïнський.
I тут подзвонили. I розпалена досадою на своє невдале, потрощене, зганьблене азiатом Крутовим життя, Ганна зопалу вiдчинила: перед нею стояв Крутов, але гуманоïдiв побiльшало. Була серед них i чорнолика Лiза.
– Уйди! – з жахом закричала Ганна Парфенiвна, i, гримонувши дверима, панiчно стала замикати ïх на всi защiпки i замки, ще й на швабру. Забарикадувавшись надiйно стiльцями i табуретками, згорнула з письмового стола бляшанки, застелила святковою скатертиною, витягла з шухляди рукопис пiд заголовком Словник ненормативноï i жаргонноï лексики i акуратним своïм почерком, стримуючи дрож у правицi, з величезною насолодою сатисфакцiï за всi своï муки пекельнi на цiй землi, написала:
Стор. 13. Гуманоïд – теж саме, що алконавт, алкан, алкаш, аркоголiк, пияк, п'яниця, пияцюга, п'янюга, сучий син, покидьок, хрiн моржiв... чурило...
За дверима було тихо. Стихла буря i в душi Ганни Парфенiвни, а з нею нагло обiрвався i синонiмiчний ряд означень-епiтетiв до прiзвища Крутов. Ганна пошукала в пам'ятi, активiзувала всю свою святу ненависть до всiх люмпенiв i покидькiв суспiльства, однак нiчого не знайшла. Хоч Стефу клич...
I тут подзвонили у дверi. Раз, вдруге. Потiм – через паузу – втретє. Коротко, не смiло, очiкувально... Про вовка помовка... Певно, Стефа, почувши гармидер у коридорi, спiвчувати прийшла. Ганна здогадувалась: Стефа бiжить спiвчувати, щоб самiй не так прикро було судна носити з-пiд лежачого Зюльковського. А тому не ворухнулась, все ще в полонi метамовноï творчостi та вербальноï свободи. Але у лiнҐвокультурному просторi синонiмiчного ряду явно i гостро бракувало влучних слiвець. А укладачцi цього... лексикону соромiцького – знання сучасного життя у всiх його аспектах, сферах i на всiх соцiальних рiвнях, а надто комунiкацiï з носiями жаргонноï лексики у всьому ïï соцiосемантичному розмаïттi... Якраз у Стефи з ïï Зюльковським i торгiвлею цигарками (поштучно) при базарнiй брамi, коли Крутов довго не спливав, Ганна Парфенiвна не раз щедро черпала того розмаïття.
Але зараз вагалася. З одного боку не хотiлося опускатися iз рятiвних верховин науки до рiвня базарноï брами, а з iншого... Що поробиш, коли життя через тих чоловiкiв стриже усiх жiнок пiд одну гребiнку, а тi ж самi осяйнi науковi вершини (звiсно, з огляду на свою специфiчнiсть) не можуть нiяк обiйтись без житейських болотистих низин. А тому вона, шляхетна панi, знаний мовознавець, майже професор, щоб продуктивно (в силу специфiки своєï науковоï дiяльностi) займатися польовими дослiдженнями украïнського (слова Богу, не сексу, на це в неï мужностi не стачить) живого мовного розвою, змушена тепер водитися ще й зi Стефою... Що вдiєш, наука вимагає жертв...
Дзвiнок у дверi повторився. Вже впевненiше.
– Хто? – спитала сердито. – Потрiбен... хто?
– Крутов... – прошелестiло з-за дверей.
– Нема тут Крутова. I не буде! Пропав ваш Крутов! Здимiв! Iдiть собi! Лазять тут рiзнi... Працювати не дають!
Гiрка досада шугонула гаряче пiд горло. Що за люди! Однi гуманоïди, а не люди! Всi цi клятi Крутови! Пропали б...
– Е нi, Крутов не пропав. I не пропаде. Крутов вiчно живий! – за дверима почувся знайомий дурнуватий смiшок.
– Крутов, це ти? – перепитала насторожено Ганна Парфенiвна, i раптом –стрепенулась ластiвкою, схопилася з-за столу i, розкидаючи барикади, розпанахала перед приголомшеним Крутовим щойно недоступнi дверi. На цей раз Крутов був сам, але з густим синяком пiд лiвим оком.
– Крутов! Золотце, як добре, що ти прийшов! – Защебетала Ганна Парфенiвна, буквально втягуючи ошелешеного Крутова за рукав засмальцьованоï куртки у квартиру. Крутов не впирався. – Слухай! Крутов! Як нинiшнiй представник соцiального дна i в минулому талановитий фiлолог, назви менi аргонiзми до слова алкоголiк...Усi, якi знаєш!
– Прошу. Хоч сто порцiй, – пролепетав збитий з пантелику Крутов, – алкашуга, алiк, алкашист, бiлочник, почаркiвець (типу – початкiвець у цьому святому дiлi), бражило, бормотушник, бодуняра, бухарiн, бухайло, дрiнкмен (репрезентант англомовноï стихiï), запойний – росiйськоï, зюзя, типу Зюльковський у юностi, киряльник, кирюха, кваснiй, коняра, непросихайленко, потухлий, пивосрак, постспiрiтус, синяк, синько, синьонiс, спиртометр, фiолет-трiолет, ханига, хлебтух, чiп, чорнильник, чмурило i – як варiант: чурило, чуркiс, словом, повний шустов...
– А хрунь-кушпендер? Ти сам вигадав? — згадала Ганна Порфирiвна вiршук з люстри.
– Ти що? – образився Крутов. – Народ! А я лиш... запам'ятав i подарував... тобi. Для Лексикону соромiцького.
– Крутов, безсовiсний, ти – що, шариш по моïх шухлядах? – хотiла обуритись Ганна Парфенiвна. Але Крутов перебив:
– Зачекай сваритися! Я ще не вичерпався: самгоняра, газолiнус, бецманiст, чемеричник, чемергон, учасник дворовоï ригати...
– I це все про вас, пиякiв?!
– Авжеж! Народ нас поважає... не так, як деякi завченi мудрагелi...
– Тiльки – без образ! – построгiшала Ганна Парфенiвна. – Я про те: який багатющий симантико-емоцiйний спектр! Та тiльки з цих моделей i варiацiй можна укласти дивовижний вокабулярiй мiкросоцiуму... I не одного!.. Власне, як дiагноз загальноï глибокоï духовноï кризи суспiльства, в результатi – засмiченостi...
– Сама ти... криза... – по-доброму пiдколупнув Ганну Крутов. – Народ приколюється, розумiєш, хохмить, кпинить i смiється – словом, щоб легше йому жити було. I виживати. Народ — творить, а не смiтить! А тому всiх, вас, плаксiïв учених-печених над гiркою долею рiдноï поҐвалтованоï мови, оборонцiв цнотливо-непорочних мав... глубоко увiду....
– Прошу не ображати! – попередила Ганна Парфенiвна.
– Будь-ласка... – Крутов рушив до дверей.
– Зачекай! Я не те мала на оцi...
– Ви мали на оцi, жоно моя премудрая, духовну кризу окремо взятого iндивiдуума – фуфлака чурки, сироти уральськоï, москаля недоби... недопитого Крутова. Я це засiк. I при тiм – давно. Так що, панi, цiлюю ручки i бзд... здимiю! Однак! Тiльки заради святого дiла – матюкальника майбутнього — опущусь ще раз до вашого... серомудрого рiвня, панi. Я ж бо ще не все вам розповiв! Найголовнiшi органiзми, пардон, аргонiзми, як i належить москалевi, пiдло прикарманив, чи то пак прикишенив, от наприклад: справжнє диво метамовноï творчостi украïнського народу – пиворiз! Бо ж як iнакше – пиво треба тiльки рiзати, як недо... питих... Всьо-всьо! Не волнуйтесь, дражайшая жоно моя! Переходжу на жаргон! А як вам: фольклорно-пiсенне – пияцюра, пиячисько?.. Га? Мала я му-у-ужа пи-и-я-я-ка! – зафальшивив Крутов. – Альбо цей шедевр ностальгiйно-радянський – кавалер ордена Три гички, почесний громадянин вино-водочного ларька, алконавт Водярин?..
– Крутов? То ти... ти пiдтримуєш цю iдею... ну, зi словничком? – несмiло поцiкавилась Ганна Парфенiвна, цнотливо потупившись.
– Ще б пак! Я вами, жоно моя, Ганно Пар-фе...нонiвно, горжусь!– зiронiзував пiдлий люмпен Крутов, – Але це ще не все! Нарештi, класично-поетичне, воiстину Шевченковоï наснаги – мочиморда! I потрясающiє, кров веселящиє варiанти: мочирило, мочипика, мочиписок...
– Крутов! Ти – генiй! Що б я робила без тебе?! – розчулено зiзналася Ганна Парфенiвна, i, уявивши свiй вистражданий Словник ненормативноï i жаргонноï лексики у твердiй, золотом тисненiй обкладинцi – на прилавках книгарень, на вуличних розкладках, на полицях бiблiотек – аж до Парламентськоï (!), палко поцiлувала Крутова у свiжий i фiолетовий, як привiт вiд приблудцiв-гуманоïдiв, фiнҐал пiд оком.