Порцелянова казка

Порцеляна завжди була втiленням краси, витонченостi, розкошi як посуд
найкращих домiв i як гордiсть приватних i музейних колекцiй. У твореннi
цiєï краси й гордостi роль фахiвця з розпису, який є
насамперед живописцем, графiком, важко переоцiнити. Доля чашi,
настiнноï тарiлки, сервiзу чи свiчника у прямому значеннi в його
руках. Чи набудуть iз роками цi тарiлки, вази, фiгурки статусу художнiх
цiнностей, чи будуть забутi ось у чому питання.
Нинi, коли епоха йде семимильними кроками, мистецтво теж не
розмiнюється на дрiбницi працює великими мазками.
Здається, що тонке, кропiтке, технологiчно складне та
консервативне ремесло ручного розпису порцеляни приречене на вимирання.
Це заняття вимагає iншого ритму, усамiтнення та помiркованоï
зосередженостi, ледь не монастирськоï тишi.
На щастя, у нашiй столицi ще не перевелися добровiльнi самiтники, якi
творять справжню красу. ïх можна знайти в Майстернi
колекцiйноï порцеляни, де працюють Олександра Кара-сьова, Юлiя
Красна та ïхнi учнi. Життя в мистецтвi для цих художниць
розпочалось у вiсiмдесятих роках. Олександра i Юлiя пройшли всi етапи
великого шляху художниць-порцелянiсток. Тепер жiнки працюють над
серiєю настiнних тарiлок iз краєвидами Києва. Кожна з
художниць пропонує свою манеру розпису й авторський погляд на
дорогi серцю мiсця. У Юлiï Красноï глибина, об'єм, увага
до деталей, в Олександри Карасьовоï настрiй, варiацiï на тему,
вiльний полiт, мiнiмалiзм малюнка. Роботи Юлiï є нiби
продовженням украïнськоï iсторичноï традицiï в
розписi порцеляни наприкiнцi дев'ятнадцятого на початку двадцятого
столiття. В Олександри Карасьовоï Киïв умовний, не фотографiя,
а образ, нагода для вiльних асоцiацiй, легкi вправи для розвитку
розумовоï дiяльностi. У роботах Юлiï майже не буває
бiлих плям: ïï тарiлки наповненi об'єктом зображення хай
то буде Софiйський собор чи Кирилiвська церква. Олександра ж
намагається не зафарбовувати порцеляну, а всiляко пiдкреслювати
ïï бiлизну. Залишається тiльки шкодувати, що роботи, якi
вже знайшли своïх власникiв, тепер можна побачити лише на знiмках.
Малюнок на порцелянi мiстить справжнiй парадокс. У чому ж вiн
виявляється? З одного боку, до фахiвця з розпису висувають високi
вимоги, як i до будь-якого художника, що взяв на себе смiливiсть сказати
власне слово про свiт. Водночас потенцiйний власник сервiзiв, чаш, ваз,
тарiлок за багатовiковою давньою традицiєю хоче бачити красу в
однiй застиглiй точцi як лiки вiд хвороб усього свiту. Наявнiсть такого
парадокса пiдтверджують слова художниць. Вони кажуть про бiлу гладь
порцеляни як про полотно, про чистий аркуш паперу. Що тут можна додати?
Мабуть, лише те, що чиста краса це лише iлюзiя, недосяжний iдеал, а
крихкi предмети з порцеляни iдеальна нагода про це подумати.
400 слiв За I. Герасимовою