Портретна характеристика Марусi Чурай iз однойменного роману Лiни Костенко

Важливу роль у романi Лiни Костенко Маруся Чурай вiдiграє
зовнiшнiсть героïнi. Портрет вiдображає внутрiшнiй свiт
героïнi, ïï характер. Лiна Костенко принципово не
деталiзує зовнiшнiсть Чураïвни. Проте ïï мистецтво
як видатного майстра словесного зображення якраз i полягає в тому,
що вона умiло активiзує уяву читача на створення зорового образу
дiвчини. При цьому цей образ естетично впливовий — вiн буквально
випромiнює чуттєвiсть, якою в даний момент пройнята
героïня. Бачимо душевне занiмiння, що заволодiло Марусею пiд час
суду i яке непомiтними каналами передається читачевi. Причому,
поетеса не назвала жодноï портретноï деталi. Ми не побачили нi
рис ïï обличчя, нi деталей одягу. Просто бачимо ïï
на лавi пiдсудних iз похиленою головою — геть вiдстороненою, украй
знiченою:

• Чурай Маруся не пiдсуднiй лавi.
• Оскаржену Марусю Чураïвну
• Тодi суддя суворо запитав.
• Але вона нi слова не сказала,
• Усправедливень жодних не дала,
• Тiльки стояла, яко з каменю тесана, або:
• Пiдсудна слiзьми очi не зросила.
• I милосердя в права не просила.

Спочатку читача не цiкавить зовнiшнiсть Марусi, бо вiн стежить за ходом судового процесу, намагається разом iз суддями, iз райцями (судовими радниками), зi свiдками, з усiма присутнiми розiбратись, чи винна Маруся у смертi Гриця Бобренка, чи нi. Вiдбувається активне проникнення в суть справи. А потiм — в'язнична камера, ґрати, збитий околот соломи в кутку та старий кожух, що служитиме Марусi за постiль. I знову жодноï портретноï деталi. Проте, як багато ми дiзналися про неï за тi три днi й три ночi, що були ïй вiдведенi перед стратою. I цi знання про життя Марусi, про ïï внутрiшнiй свiт формують наше уявлення про ïï зовнiшнiсть. Читач бачить свiт очима Марусi, спiвпереживає ïй, вiдчуває iнтонацiю ïï монологiв, ловить ïï жести — iз огляду на це вiдтворює ïï зовнiшнiй вигляд. Постає портрет тендiтноï, чутливоï молодоï жiнки. У неï зболений погляд. Душевне страждання затуманює ïï очi, але в якiсь моменти, коли спогади на мить притлумлюють душевний бiль, ïï погляд стає розумним i проникливим. Вона вся нiжно трепетна, наскрiзь пройнята почуттям. Уперше про зовнiшнiсть Марусi Чурай згадано лише у п'ятому роздiлi Страта. Уся Полтава зiбралась дивитися, як буде змiнюватись вирок суду. Лiна Костенко досить довго готує появу Марусi Чурай. Спочатку серед натовпу прошелестiла чутка:

• Везуть Марусю, людоньки, везуть!

Процесiя, у якiй вели Марусю до мiсця страти, нагадувала хресний хiд. Вона зупинялась, i пiп читав Євангелiє. Бачимо Леська Черкеса, який мало що не плаче, — вiн гарячково шукає бодай якусь можливiсть порятувати Чураïвну:

• На матiр схожа, тiльки трохи вища.
• Тi ж самi очi i така ж коса.
• Ну от скажiте, людоньки, навiщо
• Такiй убивцi та така краса?
• А це як хто. Я маю iншу гадку.
• Якась вона не схожа на убивць.
• Злочинниця, — а так би й зняв би шапку.
• На смерть iде, — а так би й поклонивсь.
• То ти такий вже, чоловiче, зроду,
• Все б тiльки очi й витрiщав на вроду,
• Сказала жiнка з усмiхом терпким.
• Знiмати-шапку?! Себто перед ким?
• Перед цiєю? Себто отакою?
• Що отруïла власною рукою?
• Та щоб над нею обвалилась твердь!
• Побiйся Бога, вона йде на смерть!

Голоси iз натовпу, i доброзичливi, i не зовсiм, прекрасно передають враження вiд краси Марусi. Подiбного художнього ефекту неможливо було б досягнути, якби авторка вiд власного iменi описувала зовнiшнiсть дiвчини. Проте поетеса залишає й за собою право малювання портрету своєï героïнi:

• Вона iшла. А хмари , як подертi.
• I сизий степ ще звечора в росi.
• I з кожним кроком до своєï смертi
• Була усiм виднiша звiдусiль.
• Стояли люди зляканi, притихлi.
• Вона iшла туди, як до вершин.
• Були вже риси мертвi i застиглi,
• I тiльки вiтер коси ворушив.
• I тiльки якось страшно, не до речi,
• На тлi тих хмар i зашморгу була
• Ота голiвка точена, тi плечi,
• Той гострий обрiй чистого чола.
• I в тишi смертнiй, вже такiй, аж давнiй,
• Коли вона цiлує образок,
• На тiй високiй шиï лебединiй
• Того намиста доброго разок.

Пiсля суду та помилування, що прийшло вiд Богдана Хмельницького, життя для Марусi втратило сенс. Усi нещастя — зрада Гриця, його смерть, страшна потрощенiсть ïï великоï любовi, втрата матерi — склалися в один безперервний бiль, який ïй було не пiд силу вгамувати. Маруся поступово танула, згорала мов свiчка. Мандрiвний дяк побачив Марусю украй вимученою тим постiйним пекельним болем:

• Ти ще ж молода.
• Але чомусь така вже, як обвуглена.
• Якась так, мов знята iз хреста.
• А ще вiн помiтив характерну для Марусi рису: на ïï обличчi дуже виразно вiдбивався ïï душевний стан:
• Моя ти голубочко!
• Страданiє, як, кажуть, возвиша
• От я й дивлюсь, що в тебе ж таке личко,
• Що в ньому наскрiзь свiтиться душа.

Це фiзiологiчна властивiсть людей, надiлених винятковою емоцiйнiстю. Причиною згасання молодоï жiнки стала обвугленiсть ïï душi. У останнiх роздiлах роману Лiна Костенко акцентує на цьому згасаннi.

• Сухоти є сухоти.
• Все гiршає i гiршає менi.
• Уже од кашлю в грудях все зболiло.
• То в жар, то в холод кидає. Ну ось,
• Уже й моє намисто побiлiло,
• Мов примороззю сизою взялось.
• Iван узяв ïï руку мов крижину:
• Як дивно, жар, але холонуть руки.
• А сама Маруся говорить про себе:
• Вся облiтаю, як осiннiй лист. Вона вiдчуває себе понiвеченою, гiркою. У неï:
• Лице печальне, око з-пiд брови.
• Важка жалоба чорноï коси,
• I тiльки тiнь колишньоï краси.

Такою нам бачиться зовнiшнiсть Марусi. Вона змiнюється вiд перших до останнiх сторiнок роману. I цi змiни глибоко i точно характеризують змiну ïï внутрiшнього стану.