Твiр, присвячений Всевишнiй любовi (за новелою Три зозулi з поклоном)

Григiр Тютюнник присвятив свою новелу Три зозулi з поклоном не людинi, а
найвищому людському почуттю любовi, яка, не стукаючи, без дозволу
входить у серце i залишається там назавжди. Вона прагне зiгрiти
душу, подарувати щастя, та, не знаходячи мiсця в серцi, мучить людину.
Закохана людина повнiстю розчиняється у своєму великому
почуттi, адже справжня любов нiчого не вимагає. Головна
героïня новели проста жiнка Марфа. Усе життя вона кохає
чужого чоловiка; в селi знають про ïï почуття, адже бачать, як
жiнка чекає листа, якого адресовано не ïй. Вона чула його,
мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з пiвдороги. I ждала.
Дочекавшись, Марфа просить дати ïй ту вiсточку, тремтячими руками
пригортає лист до грудей, цiлує зворотну адресу.
Ïï губи весь час ворушаться, але з уст не злiтає жодне
слово, а ряснi сльози щастя не здатен висушити i вiтер-суховiй. Сусiди
знають про ïï кохання , але навiть найбiльшi скептики, цинiки,
плiткарi схиляють голови перед силою такого почуття.
Михайлова дружина Софiя теж знала про Марфине кохання, але не ревнувала,
не засуджувала сусiдку. Вона розповiдала синовi, що ïхнiй тато
…сокiл був, ставний такий, смуглявий, очi так i печуть, чорнющi.
Гляне було просто гляне i все, а в грудях так i потерпне. Як же такого
не любити? Марфа з чоловiком Карпом щовечора приходили на посиденьки до
Михайла i Софiï. Гомонять чи спiвають тiльки втрьох, а Карпо
ïсть галушки, вусами пару з миски ловить та сопе так, що каганець
на столi як не погасне. Товстопикий, товстоногий, рудий, як солома.
Гляне Марфа, як вiн галушками давиться, зiтхне посеред пiснi й
одвернеться, а сльози в очах, наче двi свiчечки голубi. Одведе вона очi
вiд Карпа та погляне на Михайла, а в очах тих замилування i любов.
Бачила це Софiя, бачив i Михайло, але намагався не дивитись на закохану
жiнку, щоб зайвий раз не краяти ïï серце, не мучити. Софiя не
сердилася, бо сама зазнала кохання, сина мала, схожого на батька. А
потiм прийшло до обох жiнок горе, а в горi, сину, нi на кого серця
немає. Саме горе. Забрали Михайла туди, звiдки далеко вертатися.
Раз на мiсяць приходять вiд нього листи дружинi й сину, а в останньому
Михайло зiзнається, що десь бiля нього ходить Марфина душа
нещасна. Вiн просить Софiю сходити до Марфи i передати, що вiн ïй,
як спiвав бандурист на ярмарку, послав три зозулi з поклоном. Може, вона
покличе свою душу назад, i тодi до мене прийде забуття хоч на хвильку.
Та, мабуть, не перелетiли тi три зозулi Сибiру несходимого. Не
повернувся Михайло, а Марфа так i залишилась чекати й очима
проводжає студента, сина коханого, що схожий на батька, як двi
краплi води.
Нiякоï долi не мала у життi Марфа: нi доброï, нi злоï.
Але Бог дав ïй велике кохання, i цей Божий дарунок жiнка пронесла
через усе життя.